Останні років півтора кожен більш-менш притомний українець відчуває себе, немов затиснений кулак втраченої лівої руки. Фантомні болі, фантомні рухи і постійне напруження. Новини, телевізор, інтернет, шери, курс євро, фрустрація у супермаркеті. Якогось дня ти питаєш себе: для чого це все?
Я росла із гордістю, що не знала Радянського Союзу. Я народилася якраз тоді, аби не знати нічого про жовтенят, піонерів і паради до Дня праці. Моя сім’я, як і мільйони українських сімей, втрималася на плаву у бурхливому морі дев’яностих, коли сусіди позичали один одному картоплю, а в лікарні за операції платили бартером. Це все було і це все минуло.
Ми росли на американських фільмах, де фраза «я знаю свої права» звучала частіше, ніж слово «бейбі» у піснях Брітні Спірс. Ми росли із розумінням того, що раніше було погано, хоча зараз не краще, але точно буде ліпше. Нам казали: вам випав історичний шанс жити у незалежній країні. Неідеальній, бідній, але нарешті своїй.
І як в кожній родині, де рік за роком долалася межа бідності: з’являвся євроремонт і нові меблі, купувалися перші комп’ютери і мобільні телефони, і (нарешті!) з’являлися гроші на подорожі, ми жили з абсолютною впевненістю – далі буде краще, все у наших руках, і ми не повторимо помилок попередніх поколінь.
Сьогодні ж, коли мене запитують, як справи в Україні, я видихаю і кажу: «добре». Я не можу сказати, що у нас все погано, я не можу всоте описувати бідність, чи проводити майстер-клас, як вижити на 200 євро в місяць. Я не отримую задоволення від того, аби лякати ситих і безпечних європейців жахливчиками українських реалій. Я кажу «добре». Чи то їм, чи то собі?
Мені важко пояснити, що кожного дня ти переконуєш сам себе – потрібен рух, головне не зупинятись, у цій битві програє той, хто першим сяде. Але з ким ми боремося із чим? З російськими військовими і Путіним? З олігархатом і спецслужбами? Із дрібним місцевим чиновником, який бере хабар у 300 тис. грн.? Із начальником ЖЕКу, який не ворухнеться, поки не постукають згори? З ким і з чим? Чи можливо з усіма?
І не залишає відчуття, ти – затиснений кулак втраченої лівої руки. У тебе фантомні болі. Тобі болить за минуле, тобі важко у теперішньому і ти взагалі невпевнений, що буде завтра. Ти виявився неготовим до цього.
Інстаграми, фейсбуки і різні сайти з особистого розвитку рясніють гарними картинками. Спокійними такими, світлими. Там – здорове, сите життя. Там нема турбот, що ти можеш дозволити собі цього місяця – куртку чи черевики, і на якому секонді знайти пару нових футболок? У тому світі, як у перших побачених американських фільмах ,– у тебе є права. Права на життя, на працю, а головне – на спокій, що завтра у тебе і в твоїх рідних все буде добре і не доведеться алярмом шукати тисячі гривень, якщо, не дай Боже, хтось із твоїх близьких потрапить до лікарні.
Західні аналітики пишуть, що покоління міленіалів (ті, кому 20 з хвостиком) постійно перебуває у депресії, бо вони не отримують того, чого хочуть – роботу за покликанням, багато грошей і можливість подорожувати. Напрягатись мінімально, отримувати максимально. Життя коротке, а Instagram безкінечний.
Українські міленіали страждають подвійно – вони хочуть того самого, от тільки відстали від своїх західних однолітків на років 70. Західні міленіали народились у комфорті, звикли до системи, яка працює на них, до заможних батьків, до власного авто у 16 років. Українські міленіали змушені самі цей комфорт виборювати, змагатись із системою, підлаштовуватись, викручуватись, їздити у задушливих маршрутках і завжди відмовляти собі у чомусь.
А ще – постійно відчувати оцей майже невидимий дисонанс, коли внутрішньо ти давно переріс людей, будинки, комунікації, а головне ставлення, яке тебе оточує. Ти хочеш комфорту і спокою, а змушений жити у постійному стресі з відчуттям внутрішнього опору: «Я не такий, і я не буду так жити». І як дитина, стискаєш кулачки: «А мої права?».
***
Тебе обдурили. Лівої руки нема. І вже не виросте. Ніколи. Залишився біль і напруження від стисненого кулака. І прийде день – ти розслабиш долоню втраченої руки і вона приєднається до світу фантомів. Поступово ти звикнешся зі своїм каліцтвом, а потім навіть перестанеш зважати на це. Не ти це вибрав, але тобі з цим жити, головне – зуміти розтиснути кулак.