Останнім часом дедалі частіше доводиться чути про так званий іспанський сором. Це коли хтось чинить якесь паскудство, а соромно за це тобі. Цей сором, хоча і є свідченням моральності спостерігачів, але його аж ніяк не можна зарахувати до позитивних рис. Оскільки йдеться про мовчання або ж відсутність реакції на вкрай загрозливі для суспільства дії, на чиюсь брутальну й аморальну поведінку. Мовчазний осуд з боку вихованої людини – це просто ніщо для агресивного нахаби. Це навіть не докір, а радше спонука діяти ще агресивніше і брутальніше.
Головне для такого нахаби – знайти вигідну для конкретного регіону риторику. Щоб потоптатися по сакраментальному і зібрати бонуси зі священного. Для Львова такою темою є зазвичай патріотизм. Варто комусь наділити себе правом і здатністю покарати всіх ворогів нації і здійснити відплату за всі національні кривди, як ціле місто зіллється в єдиному пориві. І от уже у чергового «рятівника» нації виростають крила Немезиди і йому дозволено все. Навіть брехня, підкуп, маніпуляції, порушення всіх можливих законів, моральних і державних. Бо хто зважав би на такі «дрібниці», коли на кону така величава мета? Все би так, якби така поведінка не вела до цілковитої профанації національних та морально-етичних цінностей.
Сталося так, що людині, яка програла президентські вибори, вдалося взяти в «заручники» цілий патріотичний регіон. Гаслами і криками про винятковість і місійність львів’ян Петрові Порошенку вдалося засліпити очі тисячам людей і мобілізувати їхній потенціал на подолання не серйозних викликів, що постали перед країною, а забезпечення своїх меркантильних потреб. Однією з них стало бажання отримати плацдарм для нового походу за владою на Київ. Щоб захистити себе від кримінальних переслідувань, погрожуючи центральній владі підняти на бунт сотні тисяч патріотів.
Роль такого плацдарму, на жаль, і була відведена Львову. Що поволі стало вихолощувати його значення у всеукраїнському масштабі. Порошенко і його команда захотіли перетворити Львів із міста-символу, звідки виходили головні національні імпульси, на свою «засідку». На криївку, де отаборилися борці за особисті інтереси Порошенка. Методи, за допомогою яких Петрові Олексійовичу та його окремим соратникам вдалося переконати львів’ян у тому, що особа Порошенка дорівнює державі Україна, були нечистими і не зовсім моральними. Але певна частина львів’ян любить вухами. Їй було приємно почути похвалу з вуст експрезидента своєї винятковості та підтвердження власної місійної ролі в порятунку України. Зрозуміло, що така любов часто сусідить зі самообманом. І аж ніяк не сприяє критичному оцінюванню ситуації та адекватності планів і дій у загальнодержавному вимірі.
Аби зрозуміти, що йдеться про банальну підміну понять й інструментальне використання Львова для задоволення особистих потреб політика, варто просто пройтися його заявами. Для початку варто спитатися, чому він сконцентрував усю свою увагу на Львові, розпочавши своєрідний «хрестовий» похід проти мера Андрія Садового? Хіба загроза українській державності хоч якось виходила від Львова? Чи тут окопалися найбільші вороги незалежної України? Чи Андрій Садовий хоч раз спасував у важку хвилину для держави і міста? Чому Порошенко захотів навести лад і посилити своїми «перевіреними» кадрами саме Львів? Чому не вирішив рятувати Синюткою інші надзвичайно важливі та проблемні міста України – Одесу, Харків або ж Дніпро? Впевнений, що при його авторитеті та фінансовому ресурсі можна було б не одного Синютку посадити в крісло мера на Півдні та Сході України. Чим відвернути загрозу сповзання таких важливих мегаполісів у лапи відверто проросійської політичної сили Віктора Медведчука. Але ні, не проти Медведчука ця боротьба, а за і так патріотичний Львів.
Чому Порошенко, апелюючи до львів’ян на виборах міського голови, оперує категоріями боротьби за президентське крісло і закликає їх не перейматися життєвими проблемами міста, як-то каналізація, інфраструктура та будівництво? Просто Порошенко трактує вибори голови Львівської ОТГ, як своєрідний «третій» тур президентських перегонів. На яких він має обов’язково перемогти. Він має отримати нарешті хоч якусь моральну сатисфакцію за страшний програш на справжніх президентських виборах. Це ще один мотив, який засвідчує, що насправді ця боротьба почалася ще тоді, коли Андрій Садовий – одночасно лідер «Самопомочі», нової парламентської партії, посмів не підкоритися волі президента Порошенка і не «ліг» під нього політично. Мало того, тодішній рейтинг Садового на майбутніх президентських виборах став сягати небезпечної для Порошенка позначки. І тоді президент країни, без будь-яких докорів сумління, влаштував справжнє сміттєве пекло одному з найпатріотичніших міст.
Так Порошенкові вдалося не тільки збити рейтинг Садового й усунути його як свого конкурента, але й «зачистити» для себе на майбутнє найбільш благодатне патріотичне поле. Порошенко не збирався ділитися голосами ні з ким із патріотичного табору. Завдяки їм він сподівався вийти у другий тур з Юрієм Бойком і перемогти його за підтримки тих же патріотів. Головне – залишитися в президентському кріслі. Отже, жодних ідейних принципів, ніяких моральних засад. Натомість чистий політичний розрахунок, зорієнтований на позбавлення українських патріотів можливості вибирати.
Стривайте, але де тут державний резон? Що в результаті сміттєвої блокади Львова й усунення Садового мали отримати нація і держава? І з якої це радості конкуренти Порошенка мали стати для українців ворогами? Чи не варто було б такому великому патріотові і націоналістові зосередити свій могутній потенціал і впливи на Сході та Півдні країни? Де відцентрові сили і проросійські впливи були і є надзвичайно небезпечними для української незалежності? З усього випливає, що для Порошенка та його політсили ні Медведчук, ні проросійська ОПЗЖ не є загрозою цілісності і суверенітету України. Найбільшою загрозою для них виявився міський голова Львова. Чому так сталося, питання для більш ретельного дослідження.
Нас же має цікавити, чому частина львів’ян, переживши організовану Порошенком та Синюткою сміттєву блокаду міста, продовжує топтати власну гідність і виставляє тих на щит порядності і патріотизму? Добре, тоді підвладним Порошенкові та Медведчукові каналам у прямому і переносному значенні вдалося змішати патріотичний Львів з брудом. Виставити на всю країну суцільним смітником. Але тепер, коли відомо про штучність блокади й очевидний персональний у ній інтерес Петра Порошенка, позиція частини львів’ян виглядає направду дивною. Коли вони, знаючи правду, готові голосувати за одного з організаторів сміттєвого зашморгу. Голосувати за політичну силу, яка тільки в назві має означення «європейська». А насправді застосовує далекі від європейських методи боротьби. Невже комусь може подобатися відверта брехня, оббріхування та цькування, навіть якщо ті нібито мають послужити національній справі? Невже ці явища ще для когось не стали очевидними?
І тут ми підходимо до суті проблеми. До прямих запитань, відповіді на які львів’яни не завжди хочуть почути. А саме, чому найбільші патріоти, за якими правда і сила, завжди балотуються на заході України? Не хочуть ризикувати деінде, чи тільки тут спрацьовують їхні порожні гасла? Чому народний депутат Синютка, який постійно тараторить про порятунок України, готовий відмовитися від парламентської діяльності і перейти на роботу в комунальне господарство? Відверто кажучи, масштаб заяв не збігається зі звуженням поля діяльності. З позиції Львівської ОТГ буде набагато важче врятувати Україну від небезпеки. Львівська ОПЗЖ з Медведчуком аж ніяк не загрожують Україні. Та й вони чомусь підтримали кандидата від ПЄС. То чому тоді залишати так важливий фронт у столиці, щоб воювати з вітряками у Львові?
Не менш цікавими є питання про те, чим продиктований неймовірний альтруїзм кандидата від «Європейської солідарності»? Який полягає в тому, що кандидат і його політична сила за час з весни цього року викинули на передвиборчу агітацію мільйони доларів. Кошти, витрачені на всюдисущу і нав’язливу рекламу цього кандидата, могли б розв’язати не одну нагальну проблему Львова, а то й України. Дивно також, що пан Синютка настільки хоче порятувати Львів, що готовий відмовитися від високої зарплати народного депутата і перейти на порівняно меншу ставку голови ОТГ. Або, може, він іде на «кормління» з посади і завдяки цьому сподівається повернути борг за кампанію щедрим жертводавцям? Може, це боргова безвихідь змусила його вдатися до аж таких ганебних методів виборчої боротьби?
І а про-по вкладеного у виборчу кампанію. Чомусь мало кого зацікавило, чому партії та кандидати в ради міста й області офірували мільйони гривень на те, щоб перейти на, по суті, громадську, неоплачувану роботу? Як саме вони мають намір повертати неймовірні видатки? Чи, бува, не комунальним майном та ділянками під забудову? Бо результати виборів у Львові показали, що під особистим омофором Петра Порошенка та його партії до ради міста обрали найбільших забудовників. Ті люди, від яких міським радним і треба було б боронити Львів. А уявімо собі, якщо до всього вони ще й «свого» голову оберуть? Такий симбіоз виявиться просто фатальним для міста.
А тому цього недільного дня перед львів’янами постає непростий вибір. Залишатися далі в полоні міфу, що, голосуючи за ставленика Порошенка, вони нібито рятують Україну і погоджуються бути розмінною монетою в його неблагородних політичних іграх. Чи проголосувати так, щоб не послабити Львів, відкинувши його на десятиліття назад. Бо сильний і стабільний Львів – це сильна і впевнена в майбутньому Україна.