Зразу хочу застерегти, що мова у статті піде не про історію анархістського руху в Україні, хоча і без історичних екскурсів не обійдемося. Коли мова заходить про анархію в Україні, то, напевно, в уяві багатьох відразу з’являється образ Нестора Махна. Нічого дивного, саме цей сільський типаж намертво вписав український слід у світову історію анархізму. Правда, пізніше над його образом так добряче попрацювали всілякі пропагандисти, що від цікавого, в принципі, явища залишилася суцільна карикатура. Чого вартий лише розтиражований напис на грошах «Хто ці гроші не буде брати, того батько Махно буде грати». Або ж гасло: «Бий білих, поки не почервоніють. Бий червоних, поки не побіліють». Дотепно, але майже нічого не говорить про історичне тяжіння українців до анархізму.
Але почнемо не з історії. У сучасній Україні давні історичні сюжети або настільки відійшли на другий план, або ж були піддані такій надінтерпретації, що втратили своє початкове звучання. І, коли ми тепер говоримо, що в Україні поволі запановує анархія, то не обов’язково маємо на увазі перемогу ідей Бакуніна або Кропоткіна. Точніше, навпаки – слово анархія за теперішніх обставин використовується як синонімічний ряд для означення безвладдя, хаосу, дезорганізації, часто без найменшої прив’язки до доктрин анархізму. Саме тому ця тема потребує глибшого переосмислення. Принаймні обдумування того, що в цих тенденціях обумовленого історично, що є новотвором кланово-олігархічної системи, а що сформувалося в результаті банального самозахисту.
Держава як фетиш
Без розуміння того, як по-різному, деколи діаметрально протилежно в українському суспільстві сприймається саме поняття держава, нічого навіть братися за тему. Зрозуміло, що поділ за названим критерієм на різні угруповання є досить умовним і аж ніяк не претендує на вичерпність. Найбільш опукло в українському суспільстві можна виділити дві групи людей, які просто фетишизують державу.
До першої групи належать, як правило, націоналісти, які вважають, що, коли нація не здобула державної незалежності, то це не нація. Тому в їхньому розумінні держава – це сакральна мета, найвищий пункт у розвитку нації. Для цієї групи зовсім неважливо, чи така держава гарантуватиме громадянам справедливий соціальний розподіл, чи забезпечуватиме основні права і свободи тощо. Ця категорія громадян отримує задоволення від самого факту існування незалежної національної держави. Вона готова вічно терпіти «тимчасові» незручності, миритися із некваліфікованою і навіть злочинною роботою державного апарату та безперестанку осуджувати тих, хто насмілиться вимагати від держави виконання взятих на себе зобов’язань.
У їхньому розумінні держава – це не система ефективного менеджменту і гарант справедливості, заради чого громадяни делегували їй навіть право на здійснення насильства. Для них держава – це порцеляновий божок без практичного застосування, якого можна лише сховати за склом і берегти як зіницю ока від зазіхань внутрішніх і зовнішніх ворогів. У розумінні націоналістів держава – це божество, у якого нічого не можна вимагати. Треба лише терпіти і молитися, сподіваючись на гідне життя в ефемерному майбутньому.
Другу групу громадян становлять люди зі свідомістю, глибоко закоріненою у радянському минулому. Для них держава – також свого роду фетиш. Але, на відміну від націоналістів, це споживацький божок. Радянська державна система позбавила була своїх громадян основних прав і свобод, фактично заборонивши будь-яку приватну ініціативу, пропонуючи натомість базовий набір благ: стовідсоткове працевлаштування, безплатні освіту та охорону здоров’я. Живучи в умовах до певної міри зрівнялівки й обурюючись постійним дефіцитом, у людей десятиліттями формувалося переконання, що їм «належиться», а держава «мусить». Грубо кажучи, ремонт у квартирі має зробити ЖЕК, а держава – забезпечити роботою. Для них держава – це бездонне джерело благ, які потрібно «вибивати».
З розвалом радянської системи й особливо зі зникненням страху перед державними репресивними органами споживацьке ставлення не тільки не зникло, воно виросло і зміцнилося. Таке фетишистсько-споживацьке ставлення до держави розцвіло особливо буйним цвітом там, де люди зовсім не пам’ятали про те, що таке приватна власність і не особливо заморочувалися тим, чи потрібна суспільству продукція, яку вони виробляють, звідки береться наповнення державного бюджету і особливо – наскільки ефективними є особи, яким вони делегували право здійснювати державний менеджмент. Вони знали: влада їхня, а тому мусить.
Чужа/своя влада
Ставлення до державної влади в українців за принципом своя/чужа заслуговує на особливу розмову. Знову ж таки, проблема впирається у те, від імені кого вестиметься розповідь. Якщо з націоналістичної точки зору, то, зрозуміло, що вся влада і майже завжди була для українців не тільки чужою, але й ворожою. Тут доведеться зробити певну ремарку з огляду на те, що і народницька школа Михайла Грушевського, і радянська класово-антагоністична концепція значною мірою збігаються щодо оцінки окремих історичних етапів.
Відповідно до цих концепцій, незгодні із соціальним, релігійним та національним визиском «польськими панами» українці втікали аж на Дике поле і там намагалися облаштувати «свою» справедливу державу. До слова, українці – аж ніяк не виняток у спробах побудови чогось чистого і непорочного на своїй землі. Яскравим прикладом можуть бути англійські протестанти, які вирушали у Новий Світ (сама назва за себе говорить), щоб побудувати на «звільнених» від індіанців землях Новий Єрусалим – свій релігійний рай. Зрозуміло, що життя на неконтрольованому однією силою пограниччі підштовхує до формування напіввійськової організації. З’являється Запорізька Січ, яка живе значною мірою із набігів та грабунків. Але для того, щоб жити у «транзитній» зоні, потрібна не тільки специфічна система організації, але й відповідна ієрархія.
З часом доходить до того, що не тільки старшина бажає закріплення свого статусу королем, але й козаки (нащадки втікачів) готові стати регулярним, тобто реєстровим військом. Сталося так, що козаки затиснуті між трьома державними центрами: католицька Польща, православна Росія та мусульманська Туреччина. «Своїй», тобто козацькій владі у цьому трикутнику було не втриматися. Зрештою вибір падає на того правителя, який готовий визнати шляхетство для старшини і вільний статус козакам. Тобто в бік Росії зі всіма відповідними наслідками.
Якщо розглядати цю історію під національним кутом зору, то «своя» влада раптом з незрозумілих причин зрезигнувала із самостійного статусу і піддалася під волю чужої сили. Що, відповідно, серйозно підважує критерій «своїстості» тієї влади для тогочасних українців. Щоб не заморочуватися двічі, згодом українці пристали на поетичне визначення Тарасом Шевченком цієї події і погодилися, що Богдан Хмельницький хоч і не розумний, але син.
Натомість із класової точки зору цей вибір виправдали тим, що тільки польські «пани» нещадно експлуатували українців, а ті повстали і приєдналися до «братнього російського народу», ніби відчуваючи, що в далекому 1917 році вони разом здійснять соціалістичну революцію і навіки покінчать з експлуататорами.
Подальша історія через призму своя/чужа влада ні разу чомусь не розглядалася з точки зору ефективності державної організації. Дві крайності – тільки національна держава може бути справедливою до українців або ж, відповідно, тільки соціалістична держава може гарантувати гідне життя українським трудящим – надовго закріпилися у колективній свідомості українців. Відповідно, будь-яка влада надалі сприймалася ними значною мірою як чужа. Поразка ЗУНР у польсько-українській війні перетворила на десятиліття поляків і польську державу на найзапекліших ворогів українців. Поразка УНР і перемога більшовиків перетворили СРСР навіть у період українізації на осоружного антиукраїнського монстра.
Те, що міські робітники не мали національної української свідомості, але змогли швидко утвердитися у домінантному становищі свого соціального класу і в його перевагах, українських націоналів не цікавило. Їм зручніше було оперувати поняттями зовнішньої агресії, ніж відсутністю соціальної бази для повноцінного існування української національної держави. Ще однією лінією розлому в українському суспільстві було те, що головними носіями національної свідомості були нечисленна гуманітарна інтелігенція та селяни. Розуміння під поняттям "українська нація" майже виключно селянства призводило до спроб реалізації хибних концепцій і завжди мало фатальні наслідки.
Погляньмо, для прикладу, на період 1917-1922 рр. Головною опорою у виборюванні державної незалежності України могли бути тільки селяни. Як тільки центральна влада у Петрограді ослабла, сільський люд кинувся грабувати панські маєтки і самовільно захоплювати землю. Тогочасні українські політики мали зрозуміти одне: для селян свого роду богом є земля. Вони все життя важко працювали, щоб докупити землю. Залазили в борги перед банками. А тут така нагода – держава більше не може захистити латифундистів. Банки більше не можуть повернути собі кредити. Податки платити не треба. От селяни й узялися обробляти не свою землю. Соціалістичні керівники УНР довго не наважувалися сказати своє слово. Царський генерал гетьман Скоропадський не міг стерпіти такої анархії і разом з німецькими та австрійськими військами кинувся відбирати у селян поміщицьку землю.
Експедиційні загони роз’їхалися по всій українській державі, щоб повернути поміщикам награбоване і до того ще й провести реквізицію продуктів. Чи могла така влада в очах українських селян бути «своєю»? Зрозуміло, що ні. А до всього більшовик Ленін видає декрети про мир, безплатну землю селянам і фабрики робітникам. Селяни, які самі визнавали, що ніколи так смачно і багато не їли, як під час революції, просто купилися на порожні обіцянки більшовиків, за що потім жорстоко поплатилися. Поголовна колективізація і розкуркулення, штучний голод, рабська праця за трудодні в колгоспах – ось помста робітничо-селянської влади.
Були так само спроби анархістичного розв’язання проблеми. І рух Нестора Махна тут – яскравий приклад. Прихильники Махна щиро вірили, що селяни можуть звільнитися від «влади міста». Вони ототожнювали місто з державою і вважали, що це місто дере із селян податки. Що це місто, а не держава застосовує до селян насильство. Звідси – метання Нестора Івановича між більшовиками й анархізмом.
У всій цій історії важливо зрозуміти, що анархізм – це не питома риса українців, яка сформувалася протягом століть. Анархізм – це спроба вибудувати відносини між людиною і державною владою, яка часто сприймалася не тільки як традиційний апарат насильства, але як і національно та соціально чужа українцям.
У наступній статті мова піде про те, чому в Україні такою потужною є тіньова економіка, про причини несплати податків та про те, чому українці спромоглися на таку несправедливу антисоціальну державу.