За останні роки ми звикли лише до двох можливих форматів Великодніх (Різдвяних також) свят: приватний родинно-домашній і парадово-натовповий.
Родинно-домашній передбачає безконечні холодці і голубці, щедро скроплені міцними напоями і помиями після перемивання кісточок тій же родині, сусідам, політикам, жеку. Парадово-натовповий ділиться на «серед чужих» на Ринку або «серед своїх» у скансені. І найчастіше снобізм і показовість зашкалює в обох випадках.
От що для нас вже зовсім незвично – так це святкування у своїй локальній громадці, у своєму районі, разом із сусідами, у спільному, своєму, своїми руками плеканому громадському просторі. У центрі таких просторів , по-перше, уже і немає зовсім, а по-друге, побутує думка, що на околицях живуть ті, хто на свята масово виїжджають на села. Це правда, але тільки часткова. Не всі, не так вже й масово, і не завжди на села, а швидше до центру міста, щоб загубитися у безликому споживацькому тлумі. Чи можна це змінити? Варто спробувати, бо тільки так отримаємо відповідь і дамо Львову шанс на рівний розвиток усіх його районів.
Народний дім на Збоїщах довгий час був мертвим залишком старої клубної системи. Колишня «гуртково-хорова» схема роботи вже давно не працювала, а для нової потрібні були нові люди. І чимало відваги усіх сторін. Кризова ситуація з інфраструктурою Народного дому стала каталізатором непростих, але давно назрілих кадрових змін. Для справедливості скажемо, що ніхто не постраждав і колишнє керівництво глибокого і почесного пенсійного віку пішло «на заслужений відпочинок» (даруйте, але ну дуже вже зручно-коректне формулювання ).
Наступна стадія потребувала власне згадуваної уже відваги. З одного боку, відваги піти на експеримент і віддати Народний дім у руки зовсім молодих людей, а з іншого – певної мужності тих же молодих взяти на себе будівлю без опалення, без світла, без води і каналізації. І головне – практично без людей, які хоча б пам’ятали, що там колись щось діялося і це було добре. Плюс усі «переваги» бюджетної установи – від смішних посадових окладів до бюрократичної процедури навколо кожної вкрученої лампочки. Погодьтеся, що за таке можуть взятися тільки ті, у кого попереду вічність і впевненість.
Народний дім на Збоїщах – це старий, малесенький, ще польський особнячок, збудований власне як народний дім. Стоїть уже на виїзді зі Львова, в масиві таких же приватних будиночків і городів за останньою багатоповерхівкою навпроти Галицького перехрестя. У тих краях – це єдиний осередок, який потенційно може стати тим омріяним громадським простором, де кожен знайде собі щось до душі – від хору для тих, хто пам’ятає, як то колись було, до дітей і їхніх молодих батьків. Не оминувши звісно підлітків, як найбільш активних у всьому. Залежить тільки , куди і хто цю активність спрямовує.
Першою спробою «дихання» Народного дому стало святкування цьогорічного Великодня. Програма мінімум була підключити світло. Вдалося, хоч для юної директорки, яка звикла до волі і вирішення питань на рівні здорового глузду, ходіння кабінетами і інстанціями було дуже непростим випробовуванням. Ну але ж не чекати зміни системи. Тим паче, що швидка зміна не передбачається і доводиться пристосовуватися до існуючої. Головне – не давати собі до цього звикнути, інакше сам станеш гвинтиком бюрократичної машини.
Далі - складніше. Як перетягнути на свій бік дуже скептичну місцеву людність, не налякати, не налаштувати «проти», зацікавити і прихилити? Мінімальними ресурсами і максимальним ентузіазмом вдалося випустити небанальні листівки із закликами святкувати Великдень на Збоїщах, розмалювати графіті фасадну стіну Народного дому, прибрати усередині і продумати невелику програму на другий день свят.
Малювання графіті діяло магнетично. Місцеві дітлахи стирчали біля Народного дому і з відкритими ротами спостерігали за роботою художника, який за віком не так вже й далеко від них утік. Поважніші збоїщанські хлопці спостерігали здалеку, так, ніби їх це зовсім не цікавить, а на пряме провокативне запитання : «Чи готові помогти?» розважливо відповідали: «А шо, ми можемо помочи… Як хто покличе…» Серйозна розмова серйозних чоловіків J
Прийшли вони і на саму забаву, вже трішки більшим гуртом, але далі стояли осторонь, хоча стояли усі чотири години, поки тривало святкування. Діти розмальовували велику писанку, бабці танцювали з молодими хлопцями, і хвалили, що ті «ще даються навчитися», на лавці порозкладали паски, пляцки, крашанки, шинки, хтось малював банер про Народний дім, хтось просто валявся на коцику на траві.
Якась старша жінка раптом почала згадувати, як то колись було, коли вона сюди ходила, і просила зробити так, щоб вона знову мала куди прийти. Ну і про чоловіка згадала, бо файно співає і хоче, щоб був хор. Обіцяли, що буде. Без перебільшень – було дуже по домашньому, мило, сердечно і весело. На завершення було ще й кіно. Ну все як у справжньому, людському клюбі – кіно і танці.
До слова, це діялося в обливаний понеділок, і жодної навіженої групи обливальників біля Народного дому не було. Хтось почне нарікати, що, мовляв, традиція вмерла. Як на мене – вона тільки народжується – традиція Народного дому на Збоїщах. Приєднуйтеся до творення. Колись, на пенсії, ми будемо пишатися, що стояли «біля колиски».