Початковим задумом цієї статті було показати великий мімезис сучасної української еліти у всіх його платонівських та аристотелівських проявах, з переходом до Канта, Адорно, Дерріди і Жирара. Але забагато честі. Сьогодні, у день театру, поговоримо про роль наслідування у творенні культури. І хоча тема складна і мала б бути перенасичена різними незрозумілими термінами, постараюся зробити її простою, динамічною і цікавою.
Отже, мімезис – це наслідування через показ і демонстрацію. Це показування, але не імітація, тому й передбачає розвиток. Опустимо багатовікові дискусії про відображення ідей, про природу речей, про те, що міметики можуть бути цікавішими за творіння природи, оскільки багато завдячують художній уяві та емоціям. І взагалі великий Аристотель вважав, що без здатності до наслідування людство нічому б не навчилося. Тобто вдавання та наслідування зробило нас людьми культурними. Нагадаю, що Аристотелю також йшлося про величне та «оздоровче» у мімезисі: про таку гру, яка викликала б катарсис та мінімізувала інтелектуальну дистанцію між учасниками дійства. Але на цьому все. Тепер про нашу еліту, а радше її гру в еліту, тобто велике мавпування.
Трохи історії. Від чого відштовхнутись
Одразу після пролетарської революції в Росії революціонери заходилися над творенням нової людини, нового типу відносин, нової культури і продукуванням нових зразків для наслідування. Пригадуєте всі ті тужурки, маузери, червоні косинки, галіфе? А пропаганду вільного кохання, а богоборчі практики, а червоний терор? А неймовірні мистецькі експерименти Кандінського і Малевича? А українських націонал-комуністичних поетів та письменників і їхній неперевершений внесок в українську культуру? Так на відкиданні старого і творенні нового з масовим багаторазовим повторюванням і формувалася нова культура наслідування.
Українці греко-католики, що здобували освіту в австрійських університетах, виглядали і поводилися так, як і їхні колеги по цеху в Празі, Відні або Кракові. Винаймали, а потім купували відповідні помешкання, вдягалися у відомих кравців. Їздили на курорти в Трускавець і Карлсбад. У священичих родинах існувала своя мода і свій код поведінки. Неписаних законів того, як має поводитися панотець, їмосць і їхні чада, дотримувались доти, доки діти не виросли, закінчили університети і збунтувалися проти своїх батьків.
Українцям через те, що вони не мали у своїй соціальній структурі аристократів, буржуа та й знеособлені міщани губилися в загальноміських трендах, належало заново витворити свою культуру поведінки. У цьому ключі дійсно дуже цікавими були перші роки радянських експериментів з культурою в УРСР. І хоча ця політика тривала недовго, радянській владі знадобилися цілі десятиліття, щоб затерти її сліди. Щоб утвердити новий радянський канон української культури: козаки, шаровари, калина, віночки, гопак, хоровий спів, горілка, сало, гучні застілля та гумор від Штепселя і Тарапуньки.
І хай як дивно, найбільше цей канон «в’ївся» на заході України. Де дотепер українське асоціюється з театральною бутафорією радянських драмтеатрів та обласних філармоній. А всі, хто хоче підважити цінність цього канону, відразу підлягають прокляттю з боку усіх заслужених та народних.
Друга світова війна докорінно змінила структуру міст і сіл, що опинилися у складі УРСР. З цього моменту й варто розпочинати розповідь про велику українську урбанізацію. Характерно, що відбувалася не тільки урбанізація українських селян, але й українізація населення міст. Не забуваймо, що ці процеси протікали майже одночасно. Зрозуміло, що вчорашні селяни, або мешканці містечок, що переселялися до великих міст, якнайшвидше намагалися влитися в міське життя, не привертаючи до себе зайвої уваги. Якщо з одягом ще можна було дати якось раду, з мовою також (переходили на російську), то з наслідуванням поведінкових практик міського жителя були великі проблеми. Річ у тому, що радянська влада нічого такого ніколи не запропонувала.
Так, поведінкові практики партноменклатури, військових, робітників та інтелігенції різнилися між собою. Але не було якоїсь означеної спільної поведінки міського жителя. Свої практики були в радянської інтелігенції. Наприклад, мати шафу-стінку з повним набором видань «Жизнь замечательных людей», багатотомником Дюма та інших передплатних видань. Російські інтелігенти мали у власній бібліотеці Блока, Єсеніна, Достоєвського. Українські – Франка, Симоненка, Ліну Костенку і чомусь заборонені пізніше «Меч Арея» Білика та «Неопалиму купину» Плачинди. Усі ходили на одне й те саме кіно, ділячись тільки у разі походів на «Тіні забутих предків», «Пропала грамота» та «Білий птах з чорною ознакою». І хоча всі ці твори не були позбавлені ознак радянської пропаганди, кожен по-своєму «прочитував» ті художні історії, і тільки в цьому й полягала різниця.
У музиці й театрі також не було нічого революційного, що змушувало б рефлексувати. А про катарсис і мови не могло бути. Десь далеко в Москві були свої експериментатори, авангардисти, але у Львові, наприклад, все було гладко і по-радянському. Більш-менш згуртоване коло поціновувачів музики було постійним й оберталося навколо професійних музичних середовищ. Для масового споживача залишалася попса та хорові співи, які важко було розділити на сільські і міські.
Поведінка радянської еліти визначалася наявністю для неї спецрозподільників продуктів та одягу, а також демонстрацією намагань дотримуватися положень «морального образу будівника комунізму». Серед вищих керівників часто траплялися малограмотні люди, кар’єристи, а то й нехлюї. Усіх їх намагалася тримати в рамках пристойності партійна комісія, наділена правом рекомендувати виключити з партії. Після чого наставало падіння на дно в соціальній ієрархії. У таких рамках і пульсувало радянське суспільство.
В незалежній Україні
Але не буду гріха таїти, не все залишилося на такому закостенілому рівні. Зміни відбулися. І, на жаль, шляхом переформатування радянських практик. Наприклад, якщо радянська влада була атеїстичною, то «наша» мала стати ультрарелігійною. Якщо в радянський час у школах викладалася теорія еволюційного розвитку, то ми запровадимо катехизацію під виглядом викладання християнської етики. Так стала творитися і реплікуватися радянсько-націоналістична культура цінностей і поведінки. Так почав формуватися гібридний раціонально-містичний світогляд.
Суспільство за правдою і порадами потягнулося не до великих вчених, а до священників. За медичною допомогою не до лікарів, а до ворожбитів, віщунів і знахарів. Розбагатілий невіглас міг стати авторитетнішим за вчителя. Чесність, принциповість і відповідальність поступилися місцем конформізму та запопадливості. Професіоналізм – часто дикому аматорству. Новосформована еліта заходилася заводити «панські» практики відповідно до власних уявлень і рівня культурного розвитку.
Видно пана по халявах
Так, Віктор Янукович, який був звичайним єнакієвським гопником і тричі засудженим за розбій і зґвалтування, ставши президентом України, обзавівся царськими палатами у Межигір’ї, золотими унітазом та батоном. На додачу не зміг існувати без страусиних туфлів, елітного парку автомобілів і відмовлявся їсти, якщо хтось з обслуги не мав білих рукавичок. Генеральний прокурор Віктор Пшонка запровадив власний стиль у побуті, потопаючи в позолоті, бархаті та любуючись собою у вигляді римського патриція.
Швидко виявилося, що бухгалтер із Сумщини Віктор Ющенко не може обійтися без колекцій антикваріату, заміських резиденцій і персня давньоруського князя. Великий християнин, поціновувач Трипілля та старезного дерева на Бориспільській трасі, до якого часто їздив, щоб, притулившись, набратися енергії, на щастя для нього, забувся і десь насолоджується екологічним, чистим життям.
Президент Петро Порошенко, якому під час війни було ніяк не вистояти перед російським агресором, не зарядившись силою на Мальдівах. Якому ніде так добре не можуть провести детоксикацію організму, як в іспанській клініці, і він ніде так не окріпне духом, як у своєму маєтку на Іберійському півострові. Одне слово: Армія – мова – віра.
Володимир Зеленський, якому ніяк не впоратися з надважкими завданнями реформувати країну без тижневого відпочинку в далекому Омані. Колишній керівник Офісу президента Андрій Богдан та експрем’єр Гончарук, які відразу після відставки полетіли на далекі курорти зализувати свіжі рани. У селі в Турківському районі або в рідній Жмеринці – це не те. А що вже говорити про Ріната Ахметова, який за 200 млн євро купив собі маєток, який колись належав бельгійському королю. Таке враження, що це якесь дивне лікування чоловічої немочі або гоєння старих психологічних комплексів, а навіть не бавлення в еліту.
Не можуть також обійтися без Куршевелю й найзаможніші народні депутати. Французький курорт став Меккою для пострадянських нуворишів, що уявили себе сіллю землю. Ну ніяк вони не можуть, не почоломкавшись із братами по крові з Росії. Не можуть не обмінятися дорогими для свого класу вірусами. Але всьому є свій кінець. Його величність коронавірус враз поставив на місце усіх цих зарозумілих і часто примітивних скоробагатьків. Тепер на якийсь час треба попрощатися з дорогими віллами за кордоном, лікуванням у найдорожчих західних клініках, відпочинком на елітних курортах. Ласкаво просимо до пекла, тобто до дому, який ви так ретельно грабували та упосліджували.
На завершення. Кажуть, що мімезис сприяв перетворенню дикунів на цивілізовані народи. Творив культуру і правила поведінки. Але в нас, складається враження, цей процес стартував чомусь у зворотному напрямку. Сподіватимемося, що він торкнеться тільки «еліти».