На Україну і світ чекає велике переформатування. Попередній уклад конає під ударами неоголошених анексій, воєн та всіляких «договірняків» сильних світу цього. Система міжнародної безпеки розсипалася через неодноразове брутальне порушення Росією міжнародного права, вихолощення наднаціональних інституцій та корумпування світових еліт. ООН – бутафорія, а Рада Безпеки ООН – паралізована напівжива каліка. Різниця між політичними партіями, які забезпечували демократичні механізми через двопартійну систему, зменшилася до мінімуму. Вийшло так, що внутрішньопартійний розкол з подальшим обʼєднанням з відповідним уламком конкуруючої партії невідворотний. Отже, на великі країни неодмінно чекає переформатування усталеної політичної системи. Світ вагітний змінами, і важливо зробити все, щоб не сталося викидня. Головне, щоб вистачило волі й потенціалу для подолання опору старої системи і побудови нової.
Панцир олігархічної системи в Україні, грибниця якої знаходиться в Росії, надтріснув, але ще міцний і здатний опиратися важливим змінам. Росія ще не втратила можливості діяти через своїх агентів впливу в українській державі. Такими агентами впливу були і є олігархи, які наростили свої статки завдяки темним оборудкам із продажами Заходу російських енергоносіїв. Маржа від такого посередництва й була тими грошима, завдяки яким здійснювався підкуп найвищих посадовців у державі, цілих фракцій Верховної Ради, партій, інформаційних видань, журналістів, різноманітних активістів і навіть моральних авторитетів. Ці криваві кошти неухильно провадили Україну або до поглинання Росією, або до кривавої війни на знищення.
Зміни в медійному просторі
Що прикро, навіть гаряча фаза війни, спрямована на тотальне знищення України Росією не до кінця отямила багатьох українців. Дуже багато з них, можливо, не до кінця усвідомлюючи, продовжують обслуговувати олігархат, разом з тим працюючи на країну агресора. Усвідомити це заважають кілька речей. Журналісти, публіцисти, політологи, аналітики й експерти десь глибоко в душі можуть розуміти, що тільки в олігархів на услужінні вони можуть отримувати такі шалені гроші. Вони не хочуть навіть подумати, що платять їм не за талант, не за розум, а за готовність озвучувати потрібні замовникові наративи, безсоромно брехати та вводити в оману. Не хочуть і чути, що глибоко дотаційні з боку олігархів канали – це не про новинне телебачення. Що це взагалі не про медіа. Насправді – це можливість безпрецедентного впливу на владу і політику. Тому досить робити цнотливий вигляд і брехати, ніби саме такою є світова практика.
Є, безумовно, й «ідейні» телепні, які, розуміючи свою інтелектуальну слабкість, намагаються триматися купи нібито за принципом спільності поглядів та єдності ідей. Насправді ж бояться через свої низькі кваліфікації та відсутність стійких морально-етичних принципів залишитися безробітними. Через неперебірливість вони встигли послужити ледве не у всіх олігархічних медіа. І не тільки олігархічних. Ціла журналістська армія працювала на ворожих проросійських каналах та у виданнях, які нахабно просували російський порядок денний. Що на практиці означало – працювали на знищення української держави. Мова про канали Медведчука, Фірташа і Льовочкіна.
Ще частина діяла на так званому національно-патріотичному фронті, прикриваючись національною риторикою та історичними героями, здобувала для своїх партійних замовників голоси на виборах та просувала їх у владу. Місія цих «патріотів» полягала в якнайбільшому видурюванні виборчих голосів для своїх партійних грошодавців. Це вони замість інформування та розʼяснення щоденно і часто просто по-сокирному втовкмачували в голову глядачам і слухачам неймовірні нісенітниці. Це вони влаштовували цькування тим, хто насмілився звернути увагу на бутафорність їхньої діяльності. І найгірше, що вони, імітуючи російські пропагандистські медіа, перебрали їхній брехливий стиль. Через що телевізійні канали, вислуговуючись перед своїми власниками, перетворилися не гидкі рупори нагнітання ворожнечі й розколу в суспільстві та постачанні набоїв для ворожої антиукраїнської пропаганди. Так, наприклад, програма «Говорить великий Львів» стала прикладом люмпенізації українського медійного середовища.
Зі всього можна зробити висновок, що всі ці пригодовані на олігархічних та «партійних» каналах пропагандисти, які працюють за методами Скабєєвої, просто так не змиряться. Вони прямо і приховано воюватимуть із запровадженням нового законодавства про медіа. Саме з їхнього боку треба чекати масованого спротиву змінам. Хоча зміни неминучі. Уже видно, як щоб уникнути потрапляння під дію закону про деолігархізацію, Ринат Ахметов «скидає» зі себе свою потужну медіаімперію. Брутально і безсердечно прощається з тими, хто служив йому вірою і правдою. Може собі дозволити, бо платив їм саме за службу, а не за роботу.
Тому й нам не варто перейматися подальшою долею непрацевлаштованої медійної та інтелектуальної обслуги олігархів і місцевих князьків. Зрозуміло також, що подібні зміни нічого спільного не мають з обмеженнями свободи слова та згортання демократії в країні. Радше навпаки, йдеться про шанс для очищення і формування нових незалежних медіа. Також нове дихання отримають старі, нескомпрометовані канали. Хоча й кадрів з олігархічної медійної обслуги не варто випускати з поля зору, бо вони вишколені швидко знаходити собі щедрих працедавців. Бо стара шарманка знову заграє заїжджену мелодію.
У політиці
Війна одним ударом, але страшною ціною, змінила політичне поле України. Змінилися також головні орієнтири. Коли Росія – це однозначно ворог, якого треба перемогти і знищити за будь-яку ціну. Це більше не питання політичного вибору, а справа подальшого існування держави і народу. Тому ті партії та політики, які не просто орієнтувалися на Росію, а, експлуатуючи перебрехану історію та опираючись на потужний російський ресурс, входили в топ української політичної системи, мають зникнути. Процедура такого зникнення може бути різноманітною: від заборони і покарання тюремними вироками і до розслідування економічних злочинів та повернення вкраденого народові України.
Можливостей для маневру у цих ще вчора досить потужних і впливових політиків залишилося небагато. Вони розбігаються, перейменовуються, ховаються. Йдеться, як правило, про порятунок себе і накраденого. Льовочкін, Рабінович, Суркіс, Шуфрич, Кива і ще десятки впливових політиків безперешкодно втекли з країни. Всесильний Льовочкін, який ще донедавна утримував своїм коштом лідерів опозиції та фінансував телеканали, намагається стати звичайним футбольним фанатом, який роз’їжджає за кордоном по футбольних матчах і зовсім не переймається тим, що він чинний народний депутат. Не зʼявляється в Україні і його сестра-депутатка. Брати Суркіси вправно перетинають державний кордон, прихопивши валізи з грішми та колекції дорогих годинників. Вони ховаються, бо розуміють, що назавжди втратили свій ядерний електорат.
Раніше для них справжнім рятівним колом і надійним плацдармом для наступу були проросійські виборці. Завдяки чому вони легко потрапляли у найвищу владу, а Росії майже безперешкодно вдалося анексувати Крим. Складніше виявилося захопити Донбас. І зовсім неможливо українські Схід і Південь. Політики з ОПЗЖ неприховано допомагали у всьому Путіну. А отримана вигода задовольняла обидві сторони. Тепер же Росія знищила, спалила і зруйнувала не тільки східні міста і села, вона вбила завжди присутню тут орієнтацію на Москву. Путін виявився настільки потужним «українізатором», що на десятиліття переконав українців у тому, що в них з росіянами не може бути ніякого спільного майбутнього.
Незалежно від родинної історії, мови спілкування та недавніх політичних симпатій люди стали переконаними патріотами України. Щоб не бути вбитими, вберегти дітей, мільйони змушені були покинути свої рідні місця, залишити Маріуполь і Харків, переселитися вглиб країни, або виїхати далеко за кордон. Ще частина, і про них не можна забувати, «дочекалася» росіян та розчинилася в нетрях безкрайнього Мордору. Решта всі разом самовіддано і героїчно захищають рідну землю від ворога. Так Путін буквально знищив свою базу на сході України. І заодно головну базу ОПЗЖ. Саме тому треба донести до свідомості українців, що це не «східняки» закликали до себе Путіна. У тих, хто кликав й обіцяв Путіну прийом з квітами, є конкретні прізвища і назви. На жаль, ці друзі Путіна досі є в статусі народних депутатів, олігархів та власників величезних медіа. Це все до того, чому простого переформатування мало.
Гляньмо критично на парламент України. Уявіть собі, серед чинного депутатського корпусу Верховної Ради є політики, Юрій Бойко та Вадим Рабінович, які ще зовсім недавно літали за інструкціями до Путіна. Реалізовували плани і задумки російських спецслужб. Брали участь у спеціальних розробках, спрямованих на ліквідацію української держави. Перешкоджали реформам і рухові України в ЄС та НАТО.
Серед них є офіцери діючого резерву російських спецслужб. Такі як, наприклад, Андрій Деркач, внесений до американського санкційного списку, як російський агент. Який провокував міжнародні скандали, покликані розсварити Україну з Америкою та запроторити її в міжнародну ізоляцію. І всі ці, з дозволу сказати, політики донині є народними депутатами. Можуть мати доступ до таємної інформації, за ними зберігається статус народного депутата з широкими можливостями. Вони отримують зарплату, навіть якщо з першого дня війни втекли і перебувають закордоном.
Зрозуміло, що під час гарячої фази війни не до перевиборів. Але не можна робити вигляд, що проблеми не існує. Що звичайне перейменування фракції, забороненої судом ОПЗЖ, вичерпує проблему. Що «правильне» голосування депутатів з олігархічних груп знімає з них питання, кому вони служать і чиї інтереси призначені відстоювати в парламенті. Перейменування фракцій і легкого переформатування ВР мало. Треба негайно ухвалювати рішення про тимчасове відсторонення від виконання обовʼязків тих депутатів, які були тісно повʼязані з Росією або ж виїхали за кордон і не повертаються. Треба вже зараз розпочати ретельне розслідування зав’язків між проросійськими політиками та їхніми колегами з української владної вертикалі. Наприклад, довготривале перебування в українській політиці Іллі Киви обумовлене високим покровительством колишнього міністра внутрішніх справ. То чому не спитатися в колишнього міністра, чим таким цінним для нього був цей примітивний дурень? Треба негайно братися за виявлення мережі російської агентури у Верховній Раді, уряді, Міністерстві внутрішніх справ, судах, спецслужбі, прокуратурі, бізнес-середовищі та медіа. І тут косметичними заходами не обійтися. Тому на парламент і буквально все законодавство має чекати не просто переформатування, а докорінна реформа. Олігархічна система за всі роки існування встигла сформувати під себе таку законодавчу базу, що без її докорінного реформування Україні не варто розраховувати на значні зміни. Навіть після перемоги над російським ворогом.
Усім, хто хоч трохи цікавиться політикою, відомо, що є окремі депутати та цілі депутатські групи, обрані з волі і коштом олігархів. Ці люди ніколи не допустять повноцінних реформ в Україні. Вони будуть вихолощувати до невпізнаваності антикорупційні та реформістські закони. І через свої медійні рупори зможуть і надалі переконувати суспільство, що саме вони є священними хранителями української державності. Хоча багатьом відома їхня справжня сутність, але з різних міркувань нема кому проти них виступити спільним фронтом. Заради того щоб не змарнувати пролиту кров героїв, треба якнайбільш серйозно братися за це кодло. Зараз найвищий час не тільки для великого переформатування, але й для успішних докорінних змін.
P.S. Перетасування старої колоди нічого не дасть. А якщо в ній залишаться краплені карти, то вони будь-яку нову гру зроблять нечесною і несправедливою. Досить вливати старе зіпсуте вино у нові міхи.