Якщо замислитися, то це взагалі доля людства нового часу – на тих чи інших національних ділянках мати таких героїв. У кожного народу, тим більше – Центральної Європи, в основі національного проекту знаходяться ті чи інші письменники.
Я ставлюся до цього проекту загалом лояльно. Зрештою, це дуже цікаве явище на тлі того, чим було мислення населення України посередині минулого століття і трохи далі. Тоді без перестану масі радянських людей нав'язували своїх героїв, офіційних героїв. Серед тих людей іноді були дуже достойні. Але, перепрошую, це все ж був процес нав'язування цих самих персон згори, отже, процес насильницький, вимушений, неорганічний. Відтак, сьогодні ми маємо можливість спостерігати зворотній процес. І мушу вам сказати, що, в принципі, масовий інстинкт, хоч він може теж помилятися, насправді виявився набагато органічніший, аніж те, що було раніше.
При цьому слід зазначити, що ми і далі будемо стикатися з великими помилками маси, що обирає, а також спроб згори відредагувати ці списки героїв. Окрім названої десятки великих українців, яка, в принципі, мені до вподоби, я міг би назвати ще кілька десятків українців, яких не варто забувати. Але, з іншого боку, я став свідком того, як згори ще й досі працюють механізми нав'язування країні своїх офіційних героїв чи антигероїв. Мушу визнати, що сьогодні ці механізми працюють здебільшого «вхолосту».
Зовсім недавно на «Свобода Савіка Шустера», який так любить давати слово комуністам та їх однодумцям, зчепилися поміж собою письменник Володимир Яворівський та екс-гуманітарний віце-прем'єр Дмитро Табачник. Яворівський, цитуючи Дзюбу, каже, «чому ви боїтеся української інтелігенції, підкреслюючи цим, що, мовляв, є вузька її страта, зацікавлена в україномовності». Добродій Табачник на те відповідає: «А хто такий Дзюба - стукач та агент КДБ?» Мушу сказати, що, на превеликий жаль, під час цієї передачі не знайшлося жодної персони, не видатної, а просто гідної, яка б підійшла до цього негідника та надавала йому по обличчю. І серед іншого зазначу, що такі речі говорить не просто екс-віце-прем'єр, а вчений, який заробляв на кар'єру спочатку кандидатською дисертацією про тоталітаризм та нищення української інтелігенції, а потім докторською дисертацією на цю ж тему. Тобто, хто-хто, а Дмитро Табачник не має права навіть подумати в цьому напряму, не те що говорити публічно. Наведений мною приклад і є малою та хиткою, але разом з тим дуже точною моделлю того, як офіціоз впродовж минулого тоталітарного століття і трохи пізніше нав'язував нам своїх героїв та антигероїв.
Сьогодні зауважують, що з десятки великих українців половина - це літератори та публіцисти. На мою думку, це цілком природно. Річ у тім, що на кінець 18 століття Україна втратила свою еліту. Вона або зникає фізично, або розчиняється в загальноросійських стихіях. Лише починаючи з Котляревського, особливо з харківських романтиків, і передовсім Шевченка, а в Галичині - від Івана Франка, на порозі 20-го століття оживає українська ідея виключно в літературному оформленні. Тобто, виникає літературно оформлений проект України. Це не зовсім література. Це національний проект, який за тогочасних умов міг себе здійснити винятково в такій формі. Саме тому в основі нашої національної екзистенції є Котляревський, Шевченко, Леся Українка та Франко. Окрім того, давайте пригадаємо появу на суспільному обрії В'ячеслава Чорновола в середині 60-х років минулого століття. Він дебютував саме як літератор, написавши добру книгу про репресії осені 1965 року. Так що це природний процес. І якщо замислитися, то це взагалі доля всього людства нового часу - на тих чи інших його національних ділянках мати таких героїв. Наприклад, в основі англійського національного проекту лежить Шекспір, в основі іспанського - Сервантес, в основі італійського - Данте, і нарешті німецькі абсолютні постаті - це Гете та Шиллер. І до цього треба ставитися цілком спокійно. У кожного народу, тим більше - Центральної Європи, від Балкан до Фінляндії, в основі національного проекту знаходяться, передовсім, ті чи інші письменники.
Хвала Богові, що у нас в основі національного проекту є кілька постатей рівнозначних за своєю геніальністю. Маю на увазі Шевченка, Франка та Лесю Українку. Окрім того, в десятку великих українців увійшов Степан Бандера, який також починав як літератор і писав вірші, а його улюбленою письменницею була Войнич.