Потішає іронія ситуації: «рятуючи» українців від Бандери, «регіонал» Табачник перетворив Ярослава Мудрого з «русько-російського православно-імперського» символу у центральний символ українства...
Павільйон кіностудії імені Довженка нагадує декорації до зйомки «Сталкера»: подвір'я з високою некошеною травою, цементний басейн без води, старі будинки з полупленої цегли ззовні, а зсередини - то тут то там виколупаних плиток з підлоги. У самому осередку цього павільйону, на третьому поверсі, зроблена гламурна телевізійна студія, звідки йде прямий ефір «Свободи Шустера» та «Великих Українців» - двох найрейтинґішовіших українських програм.
З часу своєї появи друга програма здавалася альтернативою до першої: нарешті на популярному українському каналі появилося щось спокійніше, розважливіше, і, головне, - потрібніше: наскільки добре ми знаємо про свою політику й своїх політиків, настільки ми мало знаємо про свою історію.
Ленін і Мазепа в колективній свідомості
Одне з недавніх (2006 р.) опитувань показало, що майже кожен четвертий мешканець України нічого не знає про Павла Скоропадського, кожен шостий - про Михайла Грушевського, кожен десятий - про Івана Мазепу, кожен п'ятнадцятий - про Степана Бандеру (див. нижче).
Скажіть, негативно чи позитивно Ви ставитеся до перелічених нижче історичних та політичних діячів? (%, впорядковано за часткою позитивних оцінок)
Джерело: https://www.tomenko.kiev.ua/
Б.Хмельницький:
позитивно - 70; важко сказати - 19; негативно - 9; не знаю такого - 2.
Петро І:
позитивно - 60; важко сказати - 20; негативно - 17; не знаю такого - 3.
Л.Брежнєв:
позитивно - 52; важко сказати - 20; негативно - 27; не знаю такого - 1.
М.Грушевський:
позитивно - 49; важко сказати - 25; негативно - 11; не знаю такого - 15.
В.Чорновіл:
позитивно - 47; важко сказати - 31; негативно - 17; не знаю такого - 5.
М.Хрущов:
позитивно - 44; важко сказати - 25; негативно - 29; не знаю такого - 2.
В.Ленін:
позитивно - 38; важко сказати - 21; негативно - 40; не знаю такого - 1.
І.Мазепа:
позитивно - 36; важко сказати - 29; негативно - 26; не знаю такого - 9.
М.Горбачов:
позитивно - 29; важко сказати - 17; негативно - 53; не знаю такого - 1.
П.Скоропадський:
позитивно - 29; важко сказати - 31; негативно - 15; не знаю такого - 25.
Л.Кравчук:
позитивно - 27; важко сказати - 15; негативно - 57; не знаю такого - 1.
С.Бандера:
позитивно - 24; важко сказати - 24; негативно - 44; не знаю такого - 8.
Й.Сталін:
позитивно - 23; важко сказати - 17; негативно - 59; не знаю такого - 2.
С.Петлюра:
позитивно - 21; важко сказати - 27; негативно - 42; не знаю такого - 10.
Л.Кучма:
позитивно - 16; важко сказати - 12; негативно - 71; не знаю такого - 1.
Опитування провело на замовлення Інституту політики «Українське демократичне коло» спільно з компанією з 12 по 22 грудня 2006 року; опитано 4 998 респондентів (похибка вибірки не перевищує 2%).
Це опитування виявило що інше: у колективній свідомості українців уживаються взаємовиключні історичні постаті: Брежнєв - з Грушевським, Ленін - з Мазепою серед позитивних героїв, і Бандера зі Сталіним - серед героїв негативних. Зрозуміло, таке «поєднання не поєднаного» значною мірою є наслідком регіональних поділів: Брежнєв і Ленін є героєм для Сходу України, а Чорновіл і Мазепа - для Заходу і т.д. Але приклад з двома найпопулярнішим (більше 50%, голосів) фігурами - Хмельницьким і Петром І - показує, що проблема полягає не так у регіональності, як у амбівалентності (двозначності) історичної пам'яті.
Порівняння з опитуванням 2002 року показує, як насправді мало змінилося з цього часу: тоді теж Хмельницький (83%) сусідував з Петром І (66%), Грушевський - з Леонідом Брежнєвим (обидва по 60%), Мазепа - з Леніним (близько 40-45% обоє). Якщо додати до цього списку діячів культури - такі опитування робилися окремо, то у загальному «зведеному» рейтингу Шевченко розмістився б десь між Хмельницьким і Мазепою, Леся Українка і Франко - за Мазепою, і десь зразу за Франком йшов би Амосов (котрого, до речі, у списку найвидатніших українських вчених випереджував Борис Патон - див.: https://www.tomenko.kiev.ua/).
Павільйон студії імені Довженка служить доброю метафорою для опису стану український історичної пам'яті: обоє перебувають у стані легкої руїни. Обох хочеться відчистити, відремонтувати і добудувати. Цим «ремонтно-будівничим» інстинктом перейняті усі українські політики та усі українські політичні партії, відповідно до кольору своїх прапорів. Ефективність їхніх зусиль однак дуже мала. Загальний стан історичної пам'яті, як бачимо з цитованих вище опитувань, яким був, таким і лишився: недобудованим, хаотичним і регіонально поділеним.
Причина цього очевидна: історичні дискусії в Україні не набирають справді публічного характеру. Вони ведуться переважно людьми, широко знаними лише у дуже вузьких колах. Навіть суперечки навколо 60-ї річниці «Волинської різні» у 2003 р. - найбільшої за роки української незалежності історичної дискусії - не змінили факту, що майже половина українців ніколи не чули про ці події, а близько третини щось чули, але не мають уяви, про що власне йдеться.
«Кухня» «Великих Українців»
Програма «Великі Українці» відкривала інший шанс: вона переводила історичні події у формат телевізійного шоу, до того ж шоу з високим рейтингом - а тим самим неминуче надавала їм публічності. Як історикові, мені гріх було б втратити нагоду взяти у них участь. Я з легкою душею погодився бути експертом програми. До того ж, статус експерта не передбачував гонорарів, а тому дозволяв зберігати певну незалежність. Зобов'язувало лише одне правило: зберігати у таємниці інформацію про внутрішню кухню програми. Оскільки проект закінчився, я чую себе звільненим від цього обов'язку - а тому можу вільно поділитися своїми враженнями.
Зразу скажу: програму робила професійна і по-своєму цікава команда. У тіні Савіка Шустера та Вахтанга Кіпіані перебувала група молодих людей, студентів й аспірантів з Києво-Могилянської академії, котрі робили чорнову роботу. Маю однак сильне враження, що ані її ведучі, ані тим більш виконавці не мали впливу на прийняття головних рішень.
До прикладу: пам'ятаєте, мабуть, як на одному з перших випусків програми Симоненко запропонував номінувати Леніна «найбільшим українцем»? На цьому історія з Леніним, здавалося, вичерпалася. Під час наступного випуску, як нам повідомили, ми мали дискутувати про щось цілком інше. За декілька хвилин перед прямим ефіром «зверху» поступила команда повторити сюжет із Леніним і Симоненком. Логіка тут по-банальному проста: щоб бути прибутковим, шоу має мати високий рейтинг => для високого рейтингу потрібен скандал у студії => за відсутністю інших скандалістів у студії треба скористатися з Симоненка => а оскільки Симоненко ні про що інше, окрім про Леніна, говорити не може => то нехай говорить про те, що може.
Так направду програма розривалася і розвалювалася між потребою говорити про серйозні речі і неможливістю говорити про них у серйозний спосіб. Це добре видно з фільмів про тих десять великих, серед яких глядачі мали вибирати «найбільшого» своїми голосами. Я консультував фільм про Франка. Можу засвідчити, що він родився у суперечках і конфліктах - до тої міри, що і сценарист, і ведучий погрожували вийти з проекту. Головна суперечка тривала навколо того, наскільки і чи взагалі варто говорити правду про минуле. Врешті-решт, переміг принцип «тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман».
Густо забронзовані фіналісти
Перемогу цього принципу добре видно було з фінального шоу. За винятком Амосова і Бандери, решту «великих» фіналістів (устами своїх адвокатів і людей з груп підтримки) були перетворені у густо забронзованих ідолів. Ми почули, що Ярослав Мудрий був діячем справді європейського масштабу (це коли ще Європи не існувало!), що Шевченко вищий за будь-якого святого (і це говорять про автора «Марії»!), що Хмельницького поважали поляки і євреї (котрих він нещадно винищував!), що Франко помагав будувати євреям свою державу (хоча на це не маємо жодного доказу!), що Тарас Чорновіл продовжує справу свого батька (тільки що по іншій стороні барикади!) і т.д.
Ці побрехеньки не можна навіть назвати міфами. Бо міфи - це як Шевченкові вірші: прочитав, і мороз по шкірі... Тут же був вибраний солодкавий тон, який, окрім нудоти, нічого іншого не викликав. Програма вийшла нудною, і якби не блискучий перформанс Романа Віктюка, то саме шоу напевно нічим би не запам'яталося.
Інтрига перенеслася у голосування. Ми, «інсайдери», добре знали, що за три дні до передачі лідирував Бандера - і то з таким великим відривом, що будь-які зміни у фінальному шоу були уже практично неможливими. На програмі ми очікували і були готові до гострої дискусії про Бандеру-переможця, і боротьби за друге місце між Амосовим та Шевченком.
Поява Ярослава Мудрого на першому місці було несподіванкою для всіх, включно з шеф-редактором Вахтангом Кіпіані. Що сталося в останні три дні, найкраще дізнатися з його статей на «Телекритиці» та «Українській правді»: ми всі стали жертвами великої і цинічної маніпуляції, коли за гроші Табачника і «регіоналів» Ярославові Мудрому було «куплено» 500 тис. голосів, а Амосову було додано рівно стільки голосів, щоб він міг витіснити Бандеру на третє місце.
У результаті фінальне голосування виглядало так:
Ярослав Мудрий: 648 443 (40%)
Микола Амосов: 322 321 (19,8%)
Степан Бандера: 261 247 (16,1%)
Тарас Шевченко: 150 873 (9,3%)
Богдан Хмельницький: 64 931 (4,02%)
Валерій Лобановський: 51 564 (3,18%)
В'ячеслав Чорновіл: 42 743 (2,63%)
Григорій Сковорода: 28 090 (1,73%)
Леся Українка: 26 590 (1,64%)
Іван Франко: 24 247 (1,49%)
Джерело: https://www.greatukrainians.com.ua/
Порівняння з опитуваннями 2002-2006 р. показує, що насправді програма «Великі Українці» привела лише до одної суттєвої зміни: вона перетворила Бандеру з антигероя у найбільшого українського героя. Ми не маємо географії голосування за Бандеру. Можна, однак, з високою мірою правдоподібності припустити, що його високий рейтинг є ділом рук західних українців, у першу чергу - галичан. У моїй рідній Стрийщині молоді хлопці змагалися між собою, хто більше потратить грошей, голосуючи за Бандеру. Якщо зробити поправку на гіперактивних галичан і забрати невиправдано високі зманіпульовані рейтинги Ярослава Мудрого та Амосова, то результати голосування повертаються до більш-менш нормального і звичного стану: з Шевченком і Хмельницьким «нагорі».
Змарнований шанс публічної дискусії про українську історію
Є ще одна, значно менша, однак важлива зміна: зі «списку десятьох» випали імперські та радянські постаті-символи - Петро І, Ленін і Брежнєв. Нагадаю: у першому випуску програми критерії «українства» були визначені дуже широко - настільки широко, що не те що Петро І й Ленін, але навіть Сильвестр Сталлоне чи Дастін Гофман могли стати «великими українцями». Формальних причин для падіння імперсько-радянських ідолів не існувало. Отже вони впали самі по собі. Виглядає, що українці прощаються зі своєю, точніше сказати, не так своєю, як накинутою зверху, імперською спадщиною.
Виразною є «криза жанру» серед нашого російськомовного населення. Воно не має своїх символів і постатей, які б дозволили природнім способом вписатися в український історичний простір. Визнаючи всі чесноти Амосова, але поклавши руку на серце, я розумію усю штучність його статусу «великого українця»: він великий не сам по собі - він просто найбільший серед тих, кого може висунути російськомовна спільнота. Власне через його непереконливість у фінальній грі Амосов був замінений на Ярослава Мудрого як на єдину прохідну фігуру, до якої російськомовні мають хоча б приблизне відношення. Потішає однак іронія ситуації: «рятуючи» українців від Бандери, «регіонал» Табачник перетворив Ярослава Мудрого з «русько-російсько-православно-імперського» символу у центральний символ українства й європейського вибору. Не думаю, що він добивався саме цього. Однак тут важливо не те, що він насправді думав, а те, що насправді вийшло.
А вийшов несподіваний, але красивий результат: українці дістали «десять великих», за яких не соромно ані перед сусідами, ані перед усім світом. У порівнянні з іншими національними списками, він, як на мене, найбільше схожий на британський та французький. Подібно, як в українському випадку поруч опинилися Амосов і Бандера, так і в тих списках найшлося місце і на царевбивцю Кромвеля, і на королеву Єлизавету І, і на революціонера Маркса, і на реакціонера Бісмарка. Це є той спосіб мислення, який робить можливим одночасного існування у Лондоні пам'ятника Оліверові Кромвелю й пам'ятника вбитому ним Карлові І.
Полишене само на себе, українське суспільство - попри гострі конфлікти, що розривають його навпіл, низьку ефективність управління, слабкість, злодійкуватість і брехливість еліти - проявляє гідну подиву здатність до саморегулювання. Про Україну говорять як про країну, яка ніколи не втрачає шансу втратити шанс. Телешоу «Великі Українці» у тому сенсі є дуже українським: воно було добрим, але змарнованим шансом на першу велику українську публічну дискусію про українську історію. Це, однак, не перекреслює вартості самого проекту. Він занапастив цей шанс, але він витворив іншу нагоду: шанс на новий спосіб мислення про свою історію.
Фото з сайту www.cym.org