Настав час діяти, брати до рук зброю і всіляко допомагати Україні вистояти у важкий час! В одних зброя летальна, а в інших – словесна та ідеологічна. Друге, так виглядає, не менш важливе за перше. Інформаційна війна, особливо в умовах відповідної політики Кремля, сьогодні, як ніколи, актуальна. Ситуація вимушує бути зосередженими і сконцентрованими, не віддавати ідеологічного фронту та вчасно реагувати на розвиток подій у цьому напрямку. Уважними варто бути до «окопів» противника, але ще більше – до самих себе та власних дій. Може, ворог через наші псевдокампанії (наступальні чи захисні) вже від сміху дохне? Ми критикуємо Путіна за його «історичні війни», постійне намагання російської сторони привласнити минуле, інструменталізувати історію та вивернути її у власних цілях, але чи ми насправді кращі?
Людина завжди прагне бути молодою і придумує купу евфемізмів, аби замаскувати під ними слова на зразок «старість» та «смерть». З іншого боку, суспільні й державні інститути, а також етнічні спільноти, до яких людина має стосунок, вона чомусь, навпаки, прагне просунути вглиб, засадити на дно, зробити якомога старшими та древнішими. Раніше часто можна було почути гасла про українців, які бігали разом з динозаврами або полювали на мамонтів, але поступово такі розмови почали стихати. Здавалося, що спільнота українців уже виросла з подібних міфів і готова йти далі, будувати здорове суспільство, створювати інститути громадського контролю та засоби самовираження. Але ж ні, здалося. Гасло «хліба й видовищ» – далі в моді, воно залишається основою побудови суспільних відносин на нашому «острові». Дайош гладіаторські бої! Популізм – наше все!
На початку квітня у Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка було виголошено дуже оригінальну пропозицію. Роман Мелех, голова історико-краєзнавчого товариства «Літопис», фізик за фахом і спортсмен за покликом душі, взявся вчити студентів та викладачів Львівського університету, відколи їм варто починати говорити про історію свого навчального закладу. Пан Роман є людиною спорту (пише про футбол Львівщини та України, очолює футбольні клуби), а тому в основу доповіді поклав суто спортивний принцип: хто перший досягне фінішу – той переможець (Швидше! Вище! Сильніше!). Мовою історичних фактів це звучало так: якщо Краківський університет виводить себе від 1364 року, то чому ми не можемо від 1372? Бо що, ми гірші?
Доповідач не зовсім врахував, або не знав, що історія та спорт – це суттєво відмінні речі, і кожна має свою специфіку. Озброївшись табличкою ЮНЕСКО (так було названо продемонстроване на екрані), яку пан Роман по-авторськи своєрідно трактував, він проголосив найстарішим університетом у світі Александрійський. Адже в Александрії від початку ІІІ століття до нашої ери діяла відома всім бібліотека. У перші століття нашої ери вона припинила своє існування, але 1938 року нібито на її основі постав Александрійський університет. Таким чином, за логікою доповідача, Болонський університет виходить тільки третім по старшинству. До нього був уже згаданий Александрійський і ще один – у Давній Греції. При цьому пана Романа анітрохи не насторожило те, що навіть за заданими його табличкою критеріями (бібліотека-школа-колегіум-університет) ні Александрійський, ні «грецький» «університети» не демонструють спадковості та протяжності традиції, маючи прогалину в половині заданих категорій. Натомість у випадку Болоньї таку еволюцію можна простежити. Можливо, з Александрійським університетом і відбулося так зване «відновлення» традиції, але чи є це підставою, аби ставити його в один ряд з Болонським? Сумнівно.
Але пана Романа це все зовсім не насторожило, і він пішов ще далі. До найстаріших університетів варто зараховувати також Львівський! А ми й не знали! Не питайте чому, бо аргументів не існує. Але є теза. Точніше, риторичне запитання: чому Краківський університет виводить себе від 1364 року, а Львівський – тільки від 1661? Шанувальників кіно відсилаю до сюжету зі стрічки «Малена» з Монікою Белучі, коли в одній зі сценок маленькі хлопчики мірялись на узбережжі деякими частинами тіла. Схоже, пан Роман пропонує той самий шлях. Була школа при Латинській катедрі. Міська патриціанська німецькомовна школа, заснована, імовірно, 1372 року. Від неї, за пропозицією пана Романа, і варто виводити історію Львівського університету. Немає значення, що згадана школа жодного стосунку до університету не має, неважливо, що не робились жодні спроби перетворити її в університет, а також те, що між нею та історією Львівського університету не існує особливих точок перетину, за винятком хіба що студентських бійок. Це все неважливо. Зате вона ідеально підходить під математичну концепцію пана Романа. Тому все добре.
Між грамотою Казимира ІІІ 1364 року про заснування Краківського університету, відповідними реорганізаціями цього закладу за Владислава ІІ Ягайла, діяльністю установи в XVI – XVII століттях та цим університетом як осередком польського руху за австрійських часів, з наступним найменуванням його Ягеллонським, можна вбачати хоч якийсь зв’язок. Але шукати подібну близькість там, де її в принципі не може бути, тобто між Львівським університетом та міською школою XIV століття – це в кращому разі профанація. Давно йде мова, аби залишити історію для істориків. У таке складно повірити, але пан Роман вчергове доводить, що саме так було би краще для всіх. Нерозуміння джерел та тенденцій епохи, викривлення і підміна понять, тотальне спрощення на кожному кроці – це та методологія, яку пропонує Роман Мелех для вивчення історії університету. У процесі дискусії доповідач взагалі почав звинувачувати істориків, що це вони неправильно пишуть історію. Адже він лише споживач і саме тому має право оперувати вигаданими іменами та подіями. Він лише переписав дані з «Leopolis Triplex» Бартоломея Зиморовича – незабутнього хроніста XVII ст., разом з яким всі історики… ну, теє – брехуни. Або історики брехуни, або історія – це всього лиш не фізика, тут не можна взяти фразу-формулу з тексту одного автора та безболісно вставити її до тексту іншого. Мусить бути переосмислення утвореного конструкту, мусить бути аналіз.
Історія – це не спорт і це не фізика. Тут не можна сліпо переказувати дані табличок, тут не можна дослівно переказувати джерела і не можна сліпо цитувати навіть уривки монографій дослідників, чим намагався займатися пан Роман. Без розуміння контексту, тенденцій, вихідної інформації, уявлення про історичний процес та тенденції розвитку історичної науки тут каші не звариш. Тому доповідач і не зварив, а тільки заварив. Нічого, крім голого популізму і тез, які можуть потішити власне самолюбство, він не навів. Але при цьому вправно намагався підсадити на корабель, біля штурвалу якого був ректорат Франкового університету, присутніх на заході викладачів того ж університету та студентів. Частково, здається, йому це вдалося. Тішить єдине – студенти, молодь сприйняли озвучені пропозиції критично, різко та з недовірою, що потім продемонстрували у своїх виступах.
Ми, звісно, не маємо права відрікатися від школи при Латинській катедрі. Більше того, ми маємо обов’язок вивчати її історію та діяльність представників цього середовища в контексті історії навчальних закладів та освітніх процесів на наших землях. Ця школа, як і інші подібні теми, – це наша навчальна, освітня, наукова та інтелектуальна спадщина, якої не можна цуратись. Але школа – це не університет, по-перше. По-друге – це не «наша» школа. Тут варто утриматися від привласнення, інструменталізації та підміни понять. Чому? Бо це дорога в один бік! До імперських амбіцій владної верхівки сусідньої держави, до їхнього викривлення історії та перетворення її у профанацію, фарс. Повернімося зараз до тези, озвученої на початку статті: чим ми тоді кращі за них?
Хоча метода в Романа Мелеха, інструментарій та концепція, мусимо визнати, дуже навіть універсальні. З таким підходом можна будувати і університет, і суспільство, і державу. Пан Роман взявся також за останнє. Теза про 1150 років української державності стала тут головним вираженням його поглядів. І правильно – немає значення, як ми живемо зараз, чи щось міняємо і куди рухаємось; головне – показати, що ми древні і «такі ж як інші» (невідомо, чесно кажучи, як нам це допоможе зараз і кому воно в принципі потрібно). Якийсь комплекс меншовартості. Найдавніший університет, найдавніша держава. Що далі? Де ще ми не були?
Мусимо бути вдячні пану Роману за актуалізацію цих питань та почати вивчати як історію державності на наших теренах, так і історію навчальних та наукових інституцій більш глибоко та фахово. З іншого боку, мусимо відмовитися від абсолютно ненаукових та поверхнево-ідеологічних підходів до інтерпретації фактів. Варто розділяти поняття «історія державності на українських теренах» та «українська держава», «історія університету» та «історія українського університету». З іншого боку, за потреби і при наявності відповідних підстав можна спробувати констатувати невідповідність термінології і шукати інші, більш коректні терміни для означення обговорюваних категорій. Це справа часу і дослідницької роботи. Немає нічого поганого у вивченні держави Рюриковичів як прикладу державних утворень на наших теренах, а шкіл і бібліотек києво-руських часів як важливих освітніх та інтелектуальних осередків свого часу. Але є проблема з маркуванням їх таким чином, як це пропонує пан Роман, іменуванням їх «нашими». Бо тоді, жеребом долі та нашим власним волевиявленням, може стати важко обходитися без «одкровень» велесових книг чи української ідентичності Христа, тоді мусимо грати в межах одного правового поля з такими країнами, як Російська Федерація. Тільки не варто забувати, що тут правила пишуться перед початком кожного окремо взятого матчу.
Приходить на думку «Історія Піпіно, що народився стариганом, а помер дитиною» Джуліо Джанеллі. Львівському університету було запропоновано роль Піпіно, але в перевернутій реальності – безпідставно й алогічно ставати старішим. Пан Роман Мелех хоче свого Піпіно (незрозуміло з яких міркувань), а в ролі піддослідного кролика буде Львівський національний університет імені Івана Франка. Але що тут скажеш? Хай буде! Голосуємо за 650 років університету? Стаємо старшими і поважнішими! Має бути весело (перепрошую, поважно). Буде «Велике обжирання» (іншої метафори, аніж назва фільму Марко Феррері 1973 року, підібрати не можу), адже каші, яку заварює Роман Мелех, вистачить, аби об’їстися всім. А що потім? Побічні ефекти! Комусь це доведеться прибирати.
Суспільство та країна однозначно мають виходити з ситуації, в якій зараз перебувають. Нам потрібні зміни та глибокі систематичні реформи в багатьох сферах, і частина цієї роботи вже робиться, хоч повільніше, ніж цього хотілося б. Чи допоможе нам у цьому русі те, що ми зробимо себе старішими (як держава, як спільнота, як університет) – невідомо. Радше ні! Минуле привласнюють та інструменталізують ті, хто не має чим похвалитися сьогодні. Може, все-таки краще минуле вивчати, сьогодення творити, а про майбутнє думати, аніж переписувати минуле задля ефемерного теперішнього?