Про низький рівень довіри в українському суспільстві написано і сказано практично все. За результатами соціологічних досліджень, ми – одна з найбільш недовірливих націй у Європі, особливо коли йдеться про ставлення до влади, державних та суспільних інститутів. За підрахунками «Демократичних ініціатив», позитивний баланс довіри в нас мають волонтери, Збройні сили та Церква, а також громадські організації (останні балансують на межі). Зате парламент, держапарат, партії, уряд і президент, суди, правоохоронці, банки, місцева влада та інші інститути не мають довіри абсолютної більшості.
Неуспіхами конкретного президента та уряду цього не пояснити, бо українці не відзначались довірою і раніше. Війна чи мир, криза чи зростання, реформи чи стагнація – суспільство все одно ставиться до власної держави як до окупаційного режиму, та й одне до одного ми ставимось з чималою пересторогою. Виняток становить найближче оточення, а керівники країни можуть почуватись більш-менш комфортно лише в короткі періоди після виборів, поки не закінчиться скромний кредит довіри, виданий виборцями.
Окрім усього іншого, низька довіра заважає будувати демократію – принаймні так нерідко твердять експерти. І справді, як може сформуватись життєздатна тканина громадянського суспільства, якщо громадяни не довіряють одне одному, а отже – не поспішають об’єднуватись в неурядові організації, втручатись у суспільні справи тощо? Як може функціонувати механізм представництва, якщо виборці навіть не прагнуть підтримувати зв’язок з тими, за кого голосують, оскільки «всі вони там, нагорі, однакові»? Зрештою, як може утворитись нова, незалежна від олігархів політична сила, якщо вже на самому старті співвітчизники оголосять її «проектом», «технологією» і за жодних обставин туди не вступатимуть? Винятки, звісно, трапляються, але жоден з них не увійшов до великої політики. Чи може бути ефективною економіка, якщо громадяни воліють ховати гроші під подушкою, аніж нести їх до банків, де вони приноситимуть користь і власникам, і країні? Подібних запитань з цілком очевидними відповідями можна ставити безліч.
Окрім того, недовіра породжує низку системних ефектів, один з яких – кумівство та клановість. Заведено вважати, що клани об’єднуються навколо корупційних схем та спільних бізнес-інтересів, і почасти це правда. Але не меншу роль відіграє тотальна недовіра, яка змушує спиратись не на найкращих, а на тих, хто вже засвідчив свою лояльність та бодай якісь робочі здібності. Свіжий приклад – призначення аудитором НАБУ Павла Жебрівського, який до того очолював Донецьку обласну військово-цивільну адміністрацію. Рада громадського контролю при НАБУ та низка інших структур уже висловили свою незгоду з рішенням президента, оскільки кандидат не відповідає прописаним у законі вимогам. Чим керувався Петро Порошенко в цьому випадку – достеменно невідомо, але таких прикладів у кадровій політиці будь-якого українського президента безліч. Та й не тільки президента, подібно діє практично будь-який український керівник незалежно від ланки та сфери. Чому? Бо так диктує тотальна українська недовіра, яка спонукає нас покладатись лише на тих, з ким маємо позитивний досвід взаємин.
Водночас недовіра змушує тримати планку вимог досить низько. Бо якщо всі навколо – потенційні зрадники та нездари, то навіть лояльна посередність – це вже неабищо. А якщо це неабищо ще й здатне виконувати поставлені завдання, то ціна йому – на вагу золота. Це повністю суперечить європейським принципам кадрового відбору, що ґрунтується на критеріях професійної відповідності та конкурентності. Та й взагалі, українська звичка недовіри заводить нас на манівці. Як правило, у таких ситуаціях лунає заклик сказати «ні» негідникам і обрати нових людей, яким ми зможемо нарешті довіряти. А вони, своєю чергою, перезавантажать міністерства, суди та інші закапелки, де засіли негідники нижчого рівня. Все це очевидно, але неправильно, причому не тільки тому, що гідних кандидатур навколо не видно. Річ у тому, що в основі цієї логіки лежить антидемократична віра в те, що все вирішують якості конкретних людей. Саме так, переконавши народ у власних чеснотах, приходять до влади популісти з авторитарними манерами, відверті диктатори та найбільш лицемірні корупціонери.
Сучасна демократія, хоча і потребує довіри, тримається на інституціоналізованій підозрілості. Публічні закупівлі, відкриті декларації посадовців, публічні реєстри, доступ журналістів до будь-яких шпарин державної машини, незалежні моніторинги – усе це слугує одній меті – максимально зменшити можливості для зловживань. Там, де вірять у Богом даного вождя, нічого подібного не потрібно, оскільки воля такого вождя може бути спрямована лише до спільного блага. Але там, де суспільство вже вилізло з пелюшок, покладаються не на особисті душевні якості, а на правила, прописані так, щоб залишити якомога менше простору для зловживань, а якщо такі трапляються, то про них якнайшвидше стане відомо загалу. Грубо кажучи, досконала державна машина – це система, у якій людський чинник зведений до мінімуму, а там, де це неможливо, відповідальна людина – чиновник, депутат, поліцейський, лікар чи будь-хто інший – перебуває під постійним та прискіпливим наглядом.
Парадоксально, але саме із цього й виростає суспільна довіра, характерна для успішних країн. Вона ґрунтується на впевненості, що інститути контролю працюють добре, норми публічності та прозорості витримуються, а отже, відповідальні особи не мають можливості для серйозних зловживань. Приблизно в цьому полягає фундаментальна відмінність між базарною яткою та супермаркетом. Продавець на базарі має стежити за руками всіх, хто товчеться поруч, і може розслабитись лише тоді, коли навколо зібралися давно знайомі люди, не помічені у дрібних крадіжках. За аналогією, у супермаркетах, через які лине багатотисячний потік людей, охорона мала б їхати з глузду від напруги, оскільки кожен покупець може щось поцупити. Але зазвичай «сек’юриті», навпаки, цілими днями ловлять дзен – не тому, що вірять у порядність людського виду, а завдяки сканерам на виході та десяткам відеокамер, які дозволяють швидко виявити і довести крадіжку. Ось так і в країнах, де вдалося створити і запустити механізми контролю, суспільство через деякий час перестає вишукувати усюди «зраду», а ті, хто потрапляє на відповідальні посади, привчаються стримувати свої клептоманські нахили, бо за всіма ними стежить Великий Брат демократії.