Два місяці тому 7 грудня відійшла у вічність людина, яка більше за все любила життя у всіх його проявах. Вістка про те, що Пйотр Вайль попав у кому, якось не укладалася в голові. Для мене він був кимсь на кшталт різдвяного Санти. Так само кремезний, високий, з бородою Санта Клауса, добрий, любить дарувати подарунки, появляється рідко і неначе з неба. Чому пишу про нього сьогодні? Не пишу - виставляю на сайт. Текст написаний одразу. Ще до всього нескінченного циклу наших зимових свят. По-суті нашої в буквальному сенсі слова - Вакха-налії. Отож неначе було не з руки при таких радісних святкуваннях втикатися з по-суті некрологом. Були й інші обставини. Однак сьогодні Андрій Окара напередодні виборів 7 лютого слушно зауважив - "И когда выбор близок и неотвратим, начинаешь задумываться о вопросах совершенно экзистенциального порядка." Отож 7 грудня та 7 лютого у мене здетонувало, щоб все ж "отрешится" від щурячої метушні цих виборів. Тепер вже не працює жодна передвиборна аргументація. Ніж
Трішки фактажу: Пётр Львович Вайль народився 29 вересня 1949 у Ризі. Останні роки мешкав у Празі, де був головним редактором російської служби радіо "Свобода". Помер після сердечного приступу та довготривалої коми 7 грудня 2009 у Празі.
До еміграції Пйотр Вайль встиг стати і вантажником (статура відповідає), і гробарем (ще один жарт долі), і пожежником (блискуча каска пожежного і тижні сибаритства йому дуже пасували), і, нарешті, - журналістом.
Ще до еміграції Пйотр Вайль знайшов другу половинку нерозлучної парочки Геніс-Вайль - філолога Алєксандра Геніса. Парочки в хорошому сенсі слова. Як парочки авторів та випивох.
Очевидно тижні та місяці сибаритства на пожежній службі привели Вайля до простого висновку - жити в СССР скучно і не стильно. Навіть на "советском Западе" у Ризі.
Тому 1977 року він емігрував, як і його друг Геніс. Розпочався Нью-йоркський період його життя.
І саме тоді проявився дивний дар Вайля - він вмів дружити. Мав до цього смак.
До 1991 року Вайль і Геніс були нерозлучними. Писали по черзі. Так само, як і заробляли на свої родини по черзі. А робота була різною. Головно журналістика у емігрантських газетах «Новое русское слово» і «Новый американец», нью-йоркському бюро радіостанції «Свобода». У «Новом американце» доля звела їх з ще одним блискучим емігрантом третьої хвилі російської еміграції Сєргєєм Довлатовим, що теж приїхав до США наприкінці 1970-х.
Наскільки я розумію, попри те, що Вайль став американським громадянином, нью-йоркський період його життя не був для нього найбільш романтичним. І як мешканець Львова та Галичини, я його розумію. Вся справа у стилі. Уродженець Риги "з великою резервою", як мовиться у нас, сприймає стилістику "Великого Яблука". Ні, "Велике Яблуко" зовсім не гірше, - воно інакше. А трішки вгадуючи естетичні смаки Вайля, можу допускати, що Нью Йорк у його велику мрію не вкладався. І мені, і багатьом він постійно оповідав про пологі, лагідні схили Тоскани. В нього це була практично фрейдистська обмовка, яка вказувала на сам предмет його прагнень. Коли ми подорожували з ним південними схилами Карпат, ближче до Мукачева він кілька разів мрійливо повторив, оглядаючи ряди вересневих виноградників, - "ну совсем как в Тоскане". Його тягнуло в Італію. До Венеції, Флоренції, Мілану.
Тим не менше "упокорюючи Захід" разом з Генісом вони написали у Нью Йорку шість книг: «Современная русская проза» (1982), «Потерянный рай. Эмиграция: попытка автопортрета» (1983), «Русская кухня в изгнании» (1987), «60-е: Мир советского человека» (1988), «Родная речь» (1990), «Американа» (1991).
І вже тоді проявилися основні риси принаймні одного з авторів цього тандему - Вайля. Коли я розпочав цю статтю з того, що він був великий життєлюб, то це не була чергова фраза im memoriam. Він справді любив жити, любив жити красиво, любив жити смачно, любив жити широко. Але не життям скупендри. Він любив і колекціонувати враження, смаки, запахи, доторки, але водночас він любив ними ділитися. Тому з одного боку він справді Гаргантюа, як написав про нього поет Ігор Ірнєньєв: "Остался его образ совершенного Гаргантюа: веселый, душа компании. С другой стороны — человек очень глубокий, тонко чувствующий." Тобто той великий і добрий Санта, що дарує ці враження від побаченого, відчутого, ділиться витонченими і не дуже запахами сирів, букетами вина, колорами пейзажів та картин. Причому роздає їх не тільки у своїх книгах, а зовсім по-простому - наливає вина, нарізає сиру. Однією з проблем для мене було знайти добре місце, де можна було б доповнити його колекцію гастрономічних та кулінарних вражень чимось новим чи принаймні цікавим. А в цій царині він просто кохався. Таких гурманів і колекціонерів я в своєму житті зустрів тільки двох - власне Петра Вайля та творця найкращих сучасних львівських ресторанів з справжньою кухнею "Дарвін" та "Кумпель" Марка Зархіна. Шкодую, що вони не були знайомі - їм було б про що поговорити.
Коли я вжив фразу про "упокорення Заходу", то мав на думці не лише спробу інтелектуального упокорення еміграційного "російського Заходу" тих часів, що стаціонував головно у США, але й гастрономічне упокорення цього переважно англосаксонського у своїх уподобаннях світу. У цьому сенсі Вайль та Геніс зробили спробу підбити принаймні російськомовний світ гастрономічно. В Америці свого часу цю працю здійснила Джулія Чайлд (Julia Child), написавши книгу "Як опанувати мистецтвом французької кухні" (Mastering the Art of French Cooking, 1964), яка показала американцям, що не тільки гамбургери є радістю у житті. А у Великій Британії - Елізабет Дейвід (Elizabeth David) з її революційною для британців книгою "Середземноморська кухня" (Mediterranean Food, 1950).
У 1995 році Пйотр Вайль разом з штаб-квартирою радіо «Свобода» перебрався до Праги і мешкав там, часто бував у Москві, і рідко - у Нью-Йорку. Розпочався празький період його життя. Хоча його і далі тягнуло на пагорби Тоскани. Може пагорби Богемії та Моравії Були певним нагадуванням про це. Принаймні родина купила помешкання в Італії - отож подальший план пересування був відомим.
Переїзд розірвав і зв'язок Геніс-Вайль. Не те, що вони розірвали стосунки, зовсім ні. Але кожен почав писати окремо, жити окремо, пити окремо. Зустрічалися в Москві. Однак ненадовго.
Перебуваючи у Празі Вайль і далі колекціонує враження. Багато подорожує. Що врешті виливається у книгу «Гений места», 1999. А потім, коли більш-менш вільно стало можливим подорожувати по територіях колишнього СССР, він видав книгу про неіснуючу вже країну «Карта родины», 2003.
Якоюсь мірою робота над такого роду враженнями подорожніх звела і мене з Пйотром Вайлем. Йому саме запропонували написати два матеріали про Західну Україну для німецького журналу "GEO". Він попросив мене скласти йому компанію і трохи зорієнтувати у непростих реаліях нашого сьогодення. Спочатку планували зробити щось про Львів та околиці. На що я відповів - а давай я візьму авто і махнемо на кілька днів на Закарпаття - а був саме вересень 2007 - золота пора винограду. Ну тоді я приїду з дружиною - "гулять так гулять" - відповів він. До компанії долучився блискучий російський фотограф переможець найпрестижнішого в світі фотоконкурсу Visa pour l'Image International у Перпіньяні, уродженець Керчі, гурман-візуаліст Сергій Максимишин. Компанія вийшла теплою. А погуляли добре - від ексклюзивних закарпатських винниць у Берегово до циганського табору у Підвиноградові. Удостоїлися навіть особистого прийому циганського барона та родини. Не знаю чи вдруге, без Вайля, я б туди поткнувся. З ним було якось надійніше. Ця величезна бородата фігура "расположила" навіть типового ромського трударя, який в костюмі-трійці ледь не від Versace мив супердорогий Bentley шанованого барона і провів до скромної на тридцять покоїв хатини барона.
Колекціонуючи враження Пйотр розчулився до смішного побувавши на березі таємничої річки Тиса, яку в часи його юності совєтське кіно показувало як межу між двома світами - совєтським та інфернальним. Інфернальним світом, звідки в совєтське дитинство пробираються підступні шпигуни та страшні вороги. Йому, людині, яка відважилася таки назавжди перетнути цю лінію колючих дротів і стати людиною не лише внутрішньо, але й насправді вільною, побувати на березі цієї совєтської ріки Стікс було важливо.
Так само важливо, як і випити у Центрі Європи під Раховом. Що ми справненько і зробили.
З Закарпаття Вайль віз до Праги та Італії (!!!) цілу батарею закарпатських вин. Колекціонер в ньому був незнищенний!
Разом з тим Вайль колекціонував і знайомства з людьми. В хорошому сенсі слова, бо з них він не стільки брав, скільки давав. Цей великий і дуже делікатний чоловік, попри те, що часом дійсно набагато перевищував тебе пізнаннями в якійсь царині, як от російській літературі чи італійському живописі ніколи не дозволив би собі дати знати, що твої знання ще не вичерпні. Він м'яко виводив тебе на більші глибини.
Думаю, що з такого рівня особистостями, як Геніс чи Довлатов вони просто обмінювалися на рівних.
Але був і один виняток. Це стосунки з Йосифом Бродським. Я можу засвідчити тільки рикошетні враження більша частина яких десь загубилася - бо ж ніхто не очікував, що все так раптово закінчиться. Ми все ще планували черговий приїзд Вайля з дружиною до Львова. Він знав, що завжди може зупинитися у моєму домі. На піддашші, як і належиться Санті.
Стосунки з Бродським для нього Були особливими. Вони почалися у США і продовжилися чи не в Італії. Про нього він говорив: «Я в своей жизни видел человека, которого можно назвать гением». Вайль був переконаним, що Бродський, як свого часу Пушкін та Гоголь, змінив саму російську мову. Вже не кажучи про поезію, яка досі розвивається в його тіні. Вайль уклав дві збірки поезій Бродського «Рождественские стихи» та «Пересеченная местность».
А після смерті Бродського написав разом з Львом Лосєвим книгу про нього «Иосиф Бродский: труды и дни», 1998.
Остання книга Вайля називається «Стихи про меня» - це книга віршів різних поетів, які найбільше вплинули на самого Вайля. Він знову нам щось дарував - цього разу вірші. Не знаю, чи такою точною є моя метафора. Пишу цей текст під Різдво. Вечоріє і падає дійсно казковий сніг. Може тому повертаються враження дитинства і великого та доброго Санти. А може ця метафора прийшла тому, що й сам Пьотр Вайль був великою і доброю дитиною.