До завершення 83-й Венеційського кінофестивалю залишилося кілька днів, але головні дискусії вже точаться не лише навколо фільмів, а й навколо війни, політики, штучного інтелекту та влади великих технологічних корпорацій.
Переможців оголосять 12 вересня. Більшість головних прем’єр уже відбулася, а фестиваль цього року виявився напрочуд політичним. Режисери та актори говорять не лише про свої фільми: на пресконференціях обговорюють війну, російський вплив, Газу, Дональда Трампа, владу Ілона Маска, майбутнє журналістики та відповідальність митців.
Серед найбільш обговорюваних прем’єр – новий фільм Мартіна Мак-Дони про американських агентів у Чилі, майже чотиригодинний документальний портрет Ілона Маска, «Бункер» із Пенелопою Крус та Хав’єром Бардемом, а також повернення Лі Чхан Дона після восьмирічної перерви.
«Маск» (Musk): чотири години про людину, яку співрозмовники бояться навіть після зйомок
Однією з найгучніших прем’єр останніх днів став документальний фільм Алекса Гібні «Маск». Оскароносний режисер, який раніше знімав розслідування про Enron, саєнтологію, Елізабет Голмс та російського президента Володимира Путіна, цього разу майже чотири години досліджує феномен влади Ілона Маска.
На пресконференції Гібні розповів одну з найбільш промовистих деталей усієї роботи над картиною: багато людей із близького оточення Маска просто відмовилися говорити з ним, оскільки боялися наслідків. За словами режисера, він раніше досліджував дуже могутні структури, але такого страху перед однією людиною не зустрічав.
Сам Маск від участі у фільмі відмовився. Тому Гібні використав досить провокаційний прийом: створив цифрового Маска за допомогою штучного інтелекту, який у фільмі вимовляє реальні висловлювання підприємця з попередніх інтерв’ю. Режисер пояснив, що таким чином хотів зіставити «реальність того, що Маск зробив» із нереальністю створеного ним самим образу.
Чи не найбільше уваги на пресконференції отримала колишня партнерка Маска Ешлі Сент-Клер. Вона стверджує, що їй пропонували 40 млн доларів за підписання угоди про нерозголошення, однак вона відмовилася й погодилася говорити у фільмі.
Гібні також розповів, що спочатку задумував значно коротшу картину. Однак за час роботи Маск став дедалі активніше втручатися у політику, зблизився із Дональдом Трампом, а контроль над X, SpaceX, Starlink та іншими технологіями зробив питання його впливу значно ширшим за історію успішного бізнесмена.
Критики прийняли фільм дуже добре. The Guardian поставив йому чотири зірки з п’яти, а Variety назвав картину практично вичерпним портретом технологічного генія, жаги до влади та небезпечних ілюзій.
«Дикий кінь номер дев’ять» (Wild Horse Nine): Мак-Дона заговорив про ЦРУ та сучасну Америку
Новий фільм Мартіна Мак-Дони «Дикий кінь номер девʼять» став одним із найбільш політичних у його кар’єрі. Джон Малкович та Сем Роквелл грають агентів ЦРУ у Чилі 1973 року – напередодні перевороту, який завершився поваленням президента Сальвадора Альєнде.
Але саме пресконференція зробила прем’єру особливо помітною. Мак-Дона прямо заявив, що ЦРУ «робило жахливі речі по всьому світу» і що діяльність американських спецслужб суспільство ставить під сумнів значно рідше, ніж мало б.
Режисер наголосив, що сценарій писав не як коментар до конкретних сучасних подій. Проте під час роботи над фільмом паралелі з теперішньою політикою США ставали дедалі очевиднішими. Він згадав американські дії у Венесуелі та Ірані і зауважив, що історія про втручання у справи інших країн несподівано знову стала дуже актуальною.
Для чилійської акторки Маріани ді Джироламо, яка також зіграла у картині, тема має інший вимір. На фестивалі вона назвала переворот 1973 року та участь США у чилійських подіях «відкритою раною», наслідки якої країна досі переживає.
Реакція критиків при цьому виявилася не такою одностайною, як можна було очікувати. The Guardian поставив фільму три зірки з п’яти: критик Пітер Бредшоу хвалить взаємодію Малковича та Роквелла, але вважає, що цього разу звичний чорний гумор Мак-Дони дещо губиться серед насильства та демонстративної маскулінності.
Тобто «Дикий кінь номер девʼять» поки радше один із найбільш обговорюваних, ніж беззаперечний фаворит «Золотого лева».
«Бункер» (Bunker): Крус і Бардем говорили більше про сучасний світ, ніж про шлюб
Прем’єра «Бункера» Флоріана Зеллера з Пенелопою Крус та Хав’єром Бардемом теж швидко вийшла за межі звичайної розмови про кіно.
Бардем грає відомого архітектора, якому технологічний мільярдер пропонує побудувати надзвичайно дорогий приватний бункер на Гаваях. Його дружина, яку грає Крус, дедалі гостріше реагує не лише на сам проєкт, а й на моральний вибір чоловіка. Зрештою історія про кризу шлюбу перетворюється на розмову про світ, у якому невелика кількість надзвичайно багатих людей контролює технології, інформацію та величезні ресурси.
Сам Зеллер пояснив у Венеції, що його зацікавив парадокс: технологічні мільярдери будують бізнес на тому, щоб постійно «з’єднувати» людей, але самі дедалі частіше готують приватні укриття, щоб відгородитися від світу у випадку катастрофи. Крус підхопила цю тему і сказала, що її непокоїть концентрація влади у руках дуже невеликої кількості людей, які можуть приймати рішення, що впливають на мільйони.
Проте журналісти швидко перевели розмову і на політичну активність самої пари. Крус та Бардема запитали, чи не вважають вони, що акторам варто утримуватися від політичних заяв.
Бардем відповів, що професія не позбавляє людину права говорити про свої переконання. Він визнав, що знаменитості мають значно більшу платформу, ніж більшість людей, але саме тому, на його думку, не повинні мовчати. Крус додала, що було б дивно представляти фільм про владу, моральний вибір і відповідальність та водночас уникати розмови про реальний світ.
При цьому критики сам фільм зустріли значно прохолодніше. The Guardian поставив «Бункеру» лише дві зірки з п’яти, назвавши його поверховим трилером, якому навіть сильна акторська пара не додає необхідної глибини.
Отже, у випадку «Бункера» чи не цікавішою за саму прем’єру стала саме пресконференція Крус і Бардема.
«Можливе кохання» (Possible Love): тихий фаворит без гучного скандалу
На тлі політичних заяв та суперечок «Можливе кохання» Лі Чхан Дона став майже протилежним типом фестивальної події. Південнокорейський режисер повернувся до повнометражного кіно після восьмирічної перерви – його попередньою картиною було «Спалення».
На офіційній пресконференції Лі розповів, що за ці вісім років змінився не лише світ, а й саме його ставлення до кіно. Пандемія, закриття кінотеатрів та зміни у способі споживання фільмів змусили його знову поставити собі питання про те, що саме може робити кінематограф і наскільки він здатний наблизити нас до реальності.
«Можливе кохання» розповідає про дві подружні пари з різних соціальних світів. Один із чоловіків втрачає роботу, а заможна режисерка починає знімати про нього документальний фільм. Співчуття поступово змішується з експлуатацією, а спроба зрозуміти чужу людину – з бажанням використати її досвід для власного мистецтва.
Саме ця неоднозначність найбільше сподобалася критикам. The Guardian назвав фільм тонким дослідженням дружби, експлуатації та класових відмінностей і відзначив, що режисер відмовляється давати прості моральні відповіді.
Тож поки «Можливе кохання» не породжує гучних заголовків із пресконференцій, але поступово закріплюється серед найбільш серйозних претендентів фестивалю.
«Чорнило» (Ink): Руперт Мердок, The Sun і питання, хто винен у таблоїдизації медіа
Ще на відкритті фестивалю багато говорили про «Чорнило» Денні Бойла – екранізацію п’єси Джеймса Грема про те, як Руперт Мердок наприкінці 1960-х перетворив збиткову The Sun на найпопулярніший британський таблоїд.
Гай Пірс зіграв Мердока, а Джек О’Коннелл – редактора Ларрі Лемба. Причому на пресконференції Пірс розповів кумедну деталь: донька медіамагната Елізабет Мердок передала йому, що її батько «дуже задоволений», що саме Пірс грає його у фільмі. Щоправда, на той момент сам Мердок картини ще не бачив.
Для Бойла історія важлива не тільки як біографія Мердока. Режисер говорив про відповідальність аудиторії: таблоїдна преса стала такою не лише тому, що хтось вирішив її створити, а й тому, що мільйони людей захотіли її купувати.
Це, на його думку, напряму перегукується із сучасними соціальними мережами: алгоритми просувають найбільш емоційний і конфліктний контент, але працюють вони тому, що користувачі на нього реагують.
Бойл також говорив про штучний інтелект і занепад традиційної преси. Він вважає особливо небезпечним послаблення журналістики саме зараз, коли суспільству потрібні професійні інституції, здатні контролювати владу.
Критики прийняли «Чорнило» помірно позитивно. The Guardian дав три зірки, особливо похваливши Джека О’Коннелла, але зазначив, що сам Бойл знімає історію таблоїда так само голосно, агресивно й сенсаційно, як працювала сама The Sun.
«Оаза» (Oasis): брати Галлагери приїхали, але на пресконференцію не прийшли
Документальний «Oasis: Don’t Look Back in Anger» приніс фестивалю зовсім інший тип ажіотажу. Ліам та Ноел Галлагери приїхали на Лідо, позували фотографам і представляли фільм про своє возз’єднання після 15 років конфлікту. Але коли настав час офіційної пресконференції – братів у залі не було.
Журналісти, які чекали на перше масштабне спільне спілкування Галлагерів із пресою, почали питати режисерів, куди вони поділися. Один із режисерів, Вілл Лавлейс, лише відповів, що брати «щойно були тут і фотографувалися». Згодом з’ясувалося, що участь Галлагерів у самій пресконференції офіційно й не планувалася, хоча багато журналістів про це не знали.
Сам фільм розповідає не лише про концерти Oasis, а передусім про примирення братів. Режисери Ділан Саузерн та Вілл Лавлейс намагалися максимально не втручатися у процес, а частину зустрічей та репетицій знімали так, щоб присутність камери майже не відчувалася.
Документалісти зізналися, що на початку роботи не знали, чим усе закінчиться: чи брати знову посваряться, чи зможуть нормально працювати разом. У результаті сама історія возз’єднання виявилася для них значно сильнішою за звичайний концертний фільм.
Тур Oasis у 2025 році складався з 41 концерту на п’яти континентах і зібрав понад два мільйони глядачів. У фільмі є репетиції, концерти, історії фанатів і перші за багато років спільні розмови братів про їхній конфлікт.
Еллен Берстін стала несподіваною головною героїнею фестивалю
Якщо у фестивалю є неофіційна «людина року», нею цілком може бути 93-річна Еллен Берстін.
У Венеції акторка отримала почесного «Золотого лева» за внесок у кінематограф, представила «Місце, де можна бути» (Place to Be) Корнеля Мундруцо та одночасно зіграла незвичайну версію Мерилін Монро у короткометражній роботі Меггі Джилленгол «Вплив тіла» (Flesh Impact).
У «Впливі тіла» Дакота Джонсон грає молоду Монро, а Берстін – Мерилін, яка дожила до ста років і приходить на акторське прослуховування. Джилленгол пояснила, що її цікавило не відтворення чергової біографії знаменитості, а питання: ким могла б стати Монро, якби отримала можливість постаріти, змінитися і перестати бути назавжди зафіксованою в образі 1950-х років.
Особливого значення історії додає те, що Берстін справді бачила Монро за життя. Вона також навчалася в Акторській студії Лі Страсберга – тому ж середовищі, до якого належала Монро.
Берстін розповідала, що публічний образ Мерилін – голос, манера рухатися, сексуальність – значною мірою був складною акторською конструкцією, а не просто «справжньою Монро». Саме цю різницю між людиною та створеним Голлівудом образом намагається дослідити Джилленгол.
На церемонії вручення «Золотого лева» Берстін зізналася, що ніколи не уявляла себе акторкою, яка у 93 роки продовжує отримувати головні ролі. Наступного дня вона провела окремий фестивальний майстер-клас.
Політика стала другою програмою Венеції
Зрештою, цього року найбільше обговорюють навіть не окрему картину, а загальну атмосферу фестивалю. Політика фактично стала його паралельною програмою.
Ще на початку Венеції голова журі Меггі Джилленгол говорила про те, що мистецтво неможливо повністю відокремити від політики. Джордж Клуні виступав на захист права акторів публічно висловлюватися та критикував концентрацію великих медіакомпаній. Мак-Дона говорив про ЦРУ та американські втручання у політику інших держав. Крус і Бардем – про відповідальність знаменитостей та концентрацію глобальної влади. Алекс Гібні – про небезпеку технологічних олігархів. Україна протестує проти включення «Дау» до конкурсу. Паралельно фестиваль став майданчиком для гострих дискусій про війну в Газі.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
А 7 вересня Лаура Пойтрас представила короткометражний документальний фільм «Вони тут» (They’re Here) про рейди американської імміграційної служби ICE. Режисерка пояснила, що прагнула за допомогою кіно «денормалізувати» насильство, яке поступово стає частиною повсякденності.
Тож за кілька днів до вручення «Золотого лева» говорити про одного беззаперечного фаворита ще зарано. Натомість уже зрозуміло, що 83-й Венеційський кінофестиваль запам’ятається не лише прем’єрами. Чимало його найважливіших подій цього року відбуваються після завершення фільму – у залах пресконференцій, де розмова про кіно майже неминуче переходить у розмову про політику, війну та відповідальність митця.