«З вершин і низин» до Верховини шлях гористий і… гуцульський. Щойно в Коломиї сядеш в народом полюблений бусик і на силу втиснеш коліна між сидіннями штибу «щоб більше людей влізло», як перед тобою то рівнинною, то гірською річкою ллється Гуцульшина.
Різьблені, ніби вишивані, стріхи, ґанки, вікна, двері, навіть дитячі гойдалки схожі на казкові трони. І хоч в маршрутці неймовірний атракціон – як не підкидує до стелі, то втискає ще одним пасажиром у вікно чи в ближнього – та краса і колорит тих ярів, урвищ, гір та хатинок таки гіпнотизують. Без перебільшень і зайвого пафосу – Україна чарівна!
- Слава Ісу! – ще одне звичне привітання ще одного пасажира, що намагається втиснутися в бляшанку «маршрутного таксі». Рука, мов змія, прошмигнула крізь всі спини, торби, корзини і втиснула водієві гроші та ще й почекала решти.
- Куди пнешся, кобилице?! – заверещала одна ґаздиня до новоприбулої, коли та ненароком (а мо’ й навмисно) штурхнула жінку, пробираючись в салон. Україна – різна!
Враз з-за гори повигулькували хати і автостанція. Ми приїхали. Кінець квітня – на вершечках Верховини блищить сніг, у повітрі літають «майські жуки», охайні жінки в квітчатих хустинах продають писанки, адже за тиждень буде Великдень. Туристичний сезон ще не відкрився, проте нас зустріли такі звичні в будь-якому курортному та напівкурортному містечку люди з дошечками «здам».
Відразу біля станції тече всюдисущий тут, у Верховині, Черемош. Неподалік, на іншому березі, «в центрі» навпроти Франкових слів: «Ось Жаб’є. Гуцульська столиця» - блищить щойно пофарбований пам’ятник «борцям за незалежність» (колись червона зірка тепер гламурно золотава). Далі музей Гуцульщини, колоритна дерев’яно-металева церква, і знов навпроти - пам’ятник «борцям» (буквально за декілька метрів від свого таваріща).
Кінець квітня та початок травня – це якраз найбільш вдалий час для сплаву Черемошем. Враження? Була вражена! Коли вперше сідаєш на два надутих банани, здається, ледве зв’язаних між собою, то відчувається легенька прохолода. Ще більше починаєш сумніватися у своєму рішенні, коли твоєю «страховкою» є стропи – ремені, що просто прив’язані біля сидіння і злегка накидаються на коліна. У той час помічаєш, що течія не така вже й помірна, а температура води, певно, ледь сягає 10°С. Що ж, головне запам’ятати: «табань» - гальмуй; «греби» - греби що є сили, бо зараз наткнемося на гостре каміння.
Відчуття сплавні: мокро, командно (бо всі мають однаково гребти і слухати інструктора), драйвово і непередбачувано. Оглядаєшся, а твій інструктор у воді, випав, і розумієш, що попереду камінь і поріг, а команда, схоже, розгубилася. На щастя, зорієнтувалися і причалили до берега. Всі на місці, пливемо далі. Добре, що маємо шоломи і рятувальні жилети… на собі.
Зранку купую верховинські писанки – чорно-червоно-помаранчеві. Продавчиня взялася вибирати мені «найлєпшу», підійшла старенька в кожушці та у вишиванці (певно, до церкви чимчикувала): «Дай-но я тобі теж файненьку пошукаю, щоби щєстя мала». Пригадався верховинський народний театр, який свого часу заснував і яким керував, ба навіть їздив з гастролями Гнат Хоткевич, що його ім’я тепер носить Львівський міський будинок культури.
Потім сіли біля річки навпроти зачиненого магазинчика, що був відразу на подвір’ї господаря. Не встигли й примоститися, як магазинчик хутко відчинився, з нього вибіг чоловік з усмішкою замість обличчя та почав питатися: а шо, а як, а звідки, а може винести ще лавок, та ще й коцик якийсь, щоб тепло сидіти. Словом, дядько в той ранок мав гарний ґешефт, а ми – кумедні історії та теплі враження від гуцульської гостинності та доладності. Доладність – це і є, як на мене, дух Верховини, адже все там впорядковано, по-господарськи, доглянуто, колоритно і неодмінно трішки гонорово й самодостатньо. Тільки б не ті два пам’ятники, що ну зовсім НЕдоладно тут…