За останніми даними, лише 47% українців підтримують курс на євроінтеграцію. Ще 27% воліють зберігати геополітичний нейтралітет, 12% – приєднатися до Митного союзу і ще 13% з вибором не визначилися. З політичної точки зору, це безумовна перемога прогресивних сил, позаяк на плебісцитах важать відносні величини. Але радіти передчасно: більше половини українців досі перебувають у полоні непевності та хворобливих ілюзій.
Цивілізаційний вибір, перед яким нібито стоїть Україна, – найбільш безглузда ідея з усіх, якими була інфікована наша суспільна думка. Якщо в часи Хмельниччини це було не так очевидно, то тепер жодних сумнівів бути не може. У ХХІ столітті перед Україною є лише один магістральний шлях на захід. Ми можемо лише вибрати швидкість, з якою будемо ним рухатись. Навіть тупцяти на місці – уже не в наших силах.
А як же Росія? – Спитає скептик. Справді, про кривавий поступ «Русского міра» сьогодні говорять усі. Одні – з острахом, інші – з натхненням. Але секрет «Русского міра» полягає у тому, що його не існує. Вся російська історія – це історія запозичень, часто талановитих і творчих, але все ж таки вторинних. Вестернізована еліта Російської імперії докладала шалених зусиль, аби бути схожою на західне панство.
Радянський союз справді був альтернативою тогочасному західному суспільству. Але і соціалістична утопія народилася з бродіння західної суспільно-економічної думки, хоча й була реалізована на безпечній відстані. Та й на цивілізаційне значення СРСР претендувати не може. Експерименти не рахуються: не існує ані націонал-соціалістичної, ані маоїстської, ані пол-потівської цивілізацій.
Аби повірити у цивілізаційне значення РФ, треба все життя не виїздити з Калуги. Щойно розпався СРСР, Росія почала вестернізуватися швидше, ніж Японія в епоху Мейдзі. Причому без жодних зусиль, бо залізна завіса ховала вакуум сенсів та ідей. Концепція «Русского міра» – це фейк, дурійка для провінціалів та «соотєчєствєнніков». Така ж, як російський смартфон, виготовлений у Китаї з китайських комплектуючих.
Але можна обрати власний шлях! – Підкручує вуса патріот. Месіанство пубертатних націй зворушливе, але з дійсністю несумісне. За два десятиліття незалежності теоретики українського націоналізму не просунулися далі цитування Донцова. Тим часом світ змінився. Замість Європи вільних націй, про яку мріяли Бандера і Стецько, постав глобалізований євроатлантичний світ. І на цій великій шахівниці Україна може зайняти ту чи іншу клітинку.
Втім, у більшості випадків прихильність до «власного шляху» продиктована дуже приземленими мотивами. Два десятиліття українська еліта сповідувала філософію сумирного телятка, яке двох маток ссе. Євроатлантичній інтеграції опиралися, бо побоювалися руйнації бюрократично-олігархічного режиму, а з Москвою танцювали ленінське танго, поступово здаючи суверенітет в обмін на економічні преференції.
Але рано чи пізно телята потрапляють до різниці. Війна на сході – це плата за роки геополітичної невизначеності. Всупереч скептичним прогнозам, проект «Україна» не зазнав краху навіть після прямого військового вторгнення. Але поза межами євроатлантичного світу Україна приречена. Мрії про «нейтралітет» привабливі, але в нашій ситуації вони ледь не скінчилися демонтажем суверенітету.
Євроатлантична інтеграція – не просто військово-політичний альянс, до якого змушує російська агресія. Ми радо користуємось здобутками західного світу: високими технологіями, мистецьким продуктом тощо. Найбільш просунуті намагаються інтегруватися до Заходу індивідуально, через міграцію. А Україна залишається державою-аутсайдером. Для нас вестернізація означає те саме, що для давніх варварів – приєднання до римської цивілізації.
Впровадження європейських стандартів у політиці, економіці, освіті та інших сферах життя – не просто свідчення лояльності союзникам. Це запорука розвитку і поступу України. Ринкова економіка не ідеальна, але всі інші економічні системи ще гірші. Представницька демократія – не Царство Боже, але кращого суспільного ладу людство ще не придумало. Японці, індуси, турки – навіть неєвпропейським народам доводиться вестернізуватися, аби досягти успіху.
Існування у ролі бананової (чи то вугільно-металургійної) республіки також має певні переваги. Але їхнім бенефіціаром є корумпована політична еліта та замішаний на мародерстві бізнес. Прогресивній частині суспільства довелося зрушувати країну у західному напрямі буквально вручну. Палиця, з якою взимку 2014-го майданівець ішов на «Беркут», була важелем історичних змін. Тепер, завдяки Путіну, шляху назад в України нема.
Чи загрожує вестернізаця українській ідентичності? Аж ніяк. Вестернізацію не варто розглядати так само, як русифікацію часів Валуєвського циркуляра або Емського указу. Експансія англійської мови та інші невідворотні інвазії – це плата за синхронізацію з глобальним простором євроатлантичної культури. Причому цей простір не герметичний: навіть неєвропейські народи мають шанс зробити свій внесок.
Націоналістичний антиглобалізм – це луддизм і просто утопія, бо сховатися за національними кордонами вже не можна. Та й не треба. Вже зараз Мар‘яну Садовську у ЄС і США знають краще, ніж в Україні, а успішні українські літератори знаходять свого читача за кордоном. Світ змінився: національне тепер існує і розвивається в контексті глобального й у зв’язку з ним. Тому вестернізація – це також приєднання до сучасної світової культури.
У політиці та економіці все набагато простіше. Не будучи частиною євроатлантичного світу, Україна довоєнного взірця приречена на стагнацію, а Україна теперішня – на розчленування і крах. Навіть Росія, розпочавши конфлікт із західним світом, стала на самовбивчий шлях. Тому євроінтеграція України – не предмет для дискусій, а нагальне завдання обов‘язкового характеру. Звичайно, європейська Україна не буде ідеальною. Але неєвропейської України просто не буде.