Європу вкотре записали у найбільші вороги болотного царства. Служба зовнішньої розвідки РФ назвала ЄС прямим спадкоємцем нацистської Німеччини, «історично схильним до різних форм тоталітаризму». Тут і згадки про «диктаторські режими, які відзначалися особливими злодіяннями», і «найтяжчі злочини проти людства» та інші несусвітні марення на кшталт терміну «єврофашизм».
Для Росії перекладати з хворої голови на здорову і кричати «Тримайте злодія!», коли сам злодій, звична справа, і цим нікого не здивуєш, утім цікаво подивитися, як та сама Росія завше аж зі шкіри лізла, аби її вважали Європою, яку вона так завзято проклинає. Усі антиєвропейські російські режими віддавна чомусь намагалися ідентифікувати себе з Європою, але щоразу спроба долучитися до цивілізованої європейської родини зазнавала фіаско.
Петро I «прорубав вікно в Європу», і намагаючись переінакшити кацапів на європейців, вводив косметичні європейські реформи, які далі гоління борід, носіння перук і запровадження європейських сурдутів не пішли. 1730 року шведський офіцер на російській службі Філіп Страленберг на прохання цариці Анни Іванівни одним розчерком свого пера розширив Європу далеко на Схід аж до Уральських гір, і хоча авторитетні європейські науковці вважали таку географічну фривольність необґрунтованою, все ж поняття збільшеної удвічі Європи зрештою закріпилося в науці і у свідомості європейців. І вже 1767 року Катерина II категорично заявляла: «Росія – це європейська держава», а Олександр I патетично волав: «Європа – це ми».
Ленін і його оточення вважали себе спадкоємцями Французької революції і виводили своє коріння з соціалістичного руху Німеччини. Багато росіян вважали більшовиків агентами ворожої Європи, адже Ленін робив революцію на гроші німецького Генерального штабу.
Ну чим більшовики не європейці? Сен-Сімон, Фур’є, Маркс, Енгельс, Клара Цеткін, Роза Люксембург, Сакко і Ванцетті, Пальміро Тольятті, Моріс Торез – ці європейські імені і прізвища тисячами й десятками тисяч тиражувалися у назвах радянських міст, сіл, вулиць, заводів, колгоспів. Місто Торез досі існує в окупованій Донецькій області, а в місто Енгельс на Волзі прилітають чудові українські дрони.
Генсек Брежнєв 1975 року говорив про «спільний європейський дім», про європейські устремління заявляв і Горбачов. 19 листопада 1999 року під час зустрічі у Стамбулі президент РФ Борис Єльцин у розмові з президентом США Біллом Клінтоном сказав: «Я – європеєць. Я живу в Москві. Москва – це Європа, і мені це подобається». І Путін та навіть і Медведєв неодноразово заявляли про те, що Росія – європейська країна, але найбільший «шедевр» на цю тему видав речник Путіна Пєсков: «Росія – це і є європейська цінність».
Ідеологічна боротьба між автократією і демократією у світі, у зв’язку з російсько-українською війною, виходить на новий виток, хоча концепція розколу між Сходом і Заходом, тобто між Антиєвропою і Європою, стара як світ. Ще греко-перські війни прищепили грекам, які розбили загарбників зі Сходу і уникли рабства, тривке почуття ідентичності. Від того часу вільну Елладу почали трактувати як «переможний Захід», «край свободи», «батьківщину краси і мудрості». Натомість Схід вважався тим місцем, де панувало рабство, жорстокість і тиранія. Такі стереотипи є досить живучими вже понад дві тисячі років.
Розкол між Сходом і Заходом у європейському масштабі, одвічний перманентний процес, котрий внаслідок краху тоталітарної системи у Східній Європі від початку 1990-х років трохи пригальмував і впродовж наступного десятиріччя перебував у достатньо млявій фазі, набув нового дихання від часу Трояндової грузинської та Помаранчевої української революцій. Відпочивши і набравшись сил цей процес, внаслідок «вставання Росії з колін», вийшов на якісно новий рівень ескалації, досягнувши свого апогею з початком російської агресії в Україні. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і ніколи вони не зійдуться» звучить сьогодні як ніколи актуально.
Старше покоління добре пам’ятає, як увесь радянський народ десятиліттями виховували в дусі, що все західне – це породження пекла і зрозуміло, чому. Корені ненависті СРСР і його спадкоємиці путінської Росії до Європи завжди лежали на поверхні. Жебрацький тоталітаризм органічно мусить ненавидіти багату демократію, бо тоталітаризм завжди залишається бідним, а демократія майже завжди є багатою. Це вічна ворожнеча і заздрість ледачого алкоголіка до доброго і працьовитого господаря, в цьому головна причина російської єврофобії.
Адепти єврофобії і євроатлантофобії у зв’язку зі світовими економічними кризами останніх десятиліть неодноразово пророкували крах західної цивілізації, чи принаймні розвал Євросоюзу. Ці пророцтва останнім часом підживлюються надією на розкол і глибоку економічну кризу демократичного світу внаслідок політики трампізму. Але, звісно, жодна криза, навіть така, як теперішня, Захід не завалить, це було вже не раз, і ще не такі кризи вирували у світі, але з кожної такої кризи Захід виходив зміцнілим, бо там є величезний ресурс: економічний, творчий, технічний, людський, духовний, ідеологічний, безумовно виборсаються і цього разу.
Кацапське болотне царство, яке колись називалося СРСР, а нині РФ, і синонімом якого є поняття Антиєвропа, при усій своїй ворожості і заздрісності до Європи, все ж таки завжди прагнуло хоч бодай доторкнутися до чогось європейського. Совєцький піпл завжди принизливо підглядав у шпаринку в «залізній завісі», хтиво облизуючись. Адже всім, що можна віднести до плодів цивілізації, світ завжди завдячував Європі і Америці; буквально усе, що ми бачимо навколо себе і чим користуємося у повсякденному житті, прийшло до нас звідти: покрій одягу, стиль житла, дизайн меблів, автомобіль, електрична лампа, годинник, телевізор, станок для гоління, калькулятор, фотоапарат, телефон, зливний бачок у туалеті, кулькова ручка, автомобіль, книга, комп’ютер, смартфон… цей список можна продовжувати сотнями сторінок…
Антиєвропа й сама намагалася хоч трошки «косити під Європу» (сама ж нічого не створила), але завжди робила і робить це вкрай погано й недолуго. Старше покоління також добре пам’ятає такі прописні істини, що «Жигулі» – це був поганий «Фіат», «Прогрес» – це поганий «Саламандер», «Електрон» – це поганий «Соні», а самбірські джинси – це поганий «Levis’». Антиєвропа – це Недоєвропа, бо якщо у Європи руки виросли звідки треба і наскільки треба, то у Недоєвропи – не звідти і не настільки. Ще Гоголь писав, що коли німець зробить чоботи, то це на багато років, а кацап зробить, то зразу розваляться. А все тому, продовжує класик, «що німців від нас відрізняє багатовікова культура праці».
Анти- або Недоєвропа навіть свої символи не спромоглася утвердити самотужки. Московський Кремль будували італійці, шапку Мономаха оздоблювали європейські ювеліри, російський герб скліцали з Візантії, а прапор – з Нідерландів, гімн теж вкрали з Європи, матрьошку з Японії, гармошку і самовар теж з Нідерландів, подібних прикладів просто купа… Ну, наприклад, єдину православну-расправославну церкву у Львові – Святогеоргієвську церкву – релігійний символ кацапщини аж до квітня 2023 року, коли храм перейшов до ПЦУ, будували за проєктом віденського архітектора, чудову мозаїку і вітражі храму виконала тірольська фірма, монументальні розписи та іконостас у традиційному візантійському стилі теж виконали австрійські майстри. Художню сублімацію своєї недолугості й немічності Антиєвропа втілила у байці про «тульського лєвшу», який начебто підкував німецьку блоху.
Навіть найвідвертіші ідеологічні комуняки у своїх найпотаємніших мріях плазували перед «загниваючим Заходом». Один комсомольський «вожак» у середині 1970-х років сором’язливо на вушко випитував у автора цієї публікації, де можна придбати «ворожі» американські джинси. Натхненні ідеями марксизму-ленінізму партійні і комсомольські начальники билися у чергах за кавалком імпортного мила, шампунем чи парфумами, які «викидали» у вестибулях закритих партконференцій, куди не допускали простих «будівників комунізму» на гарматний постріл.
Проклинаючи Захід, вони намагалися хоч щось найменше і навіть найгірше від нього відлизати. Московські комуністи - запеклі вороги Заходу і їхні прихвосні в усьому СРСР - вклонялися кожній смердючій імпортній шматі, платівці, програвачеві, телевізору, розуміючи, що все найкраще створюють на Заході, а натхненні ідеями великого Леніна «трудящі великої країни» виробляють усілякий брухт і непотріб.
Чотирнадцятого лютого 1990 року представники Книги Рекордів Гіннесса зафіксували у Москві найдовшу у світі чергу до ресторану «МакДональдз». Совковий народ годинами вистоював, аби стати причетним до західної цивілізації, з магічним трепетом проковтнувши, ніби причастя, шкідливе американське канцерогенне харчове лайно. Ось уся сутність совкового «низькопоклонства перед Заходом».
Туга за Заходом – особлива російська туга: «Мені наснилося небо Лондона» і Америка, «в якій я ніколи не був». Джаніс Джоплін ніколи не снилося і Мадонні чи Бійонсей ніколи не насниться «небо Росії чи Москви».
Шизофренічна традиція Антиєвропи, яка сповідує людиноненависницьку російську культурну ідею, проклинає Захід, і одночасно поклоняється усьому, створеному на Заході, не нова, вона походить ще від Достоєвского. Фьодор Міхайловіч, бризкаючи слиною на всіляких «чухонцев, нємчішек і полячішек», у той же час мріяв припасти до «священних каменів Європи». Вочевидь російський геній не розумів, що ті ж чухонці й німчики і є творцями цих самих європейських «священних каменів». Російський патріот Пушкін теж мріяв про Європу («тут все Європою дихає-віє»), «в якій він ніколи не був».
Новітня ідеологія російського євразійства завзято паплюжить матеріалізм «загниваючої Євроатлантики» і висуває ідею «чистої і небесної російської духовності». Ідея ніби приваблива, та згадаймо про те, що майже всі тоталітарні режими були засновані на ідеї духовного фанатизму, і ці режими панували й панують в країнах, де рівень життя народу жебрацький: Північна Корея, Куба, Камбоджа, СРСР, сучасна РФ. Така «духовність» знищувала мільйони невинних людей, адже навіщо зайві матеріальні тіла, якщо головне – це духовність? Матеріальне життя – це омана, тому йди на м’ясний штурм під Покровськом і отримаєш від Гундяєва «небесне спасіння».
Але цікаво, що навіть свою людиноненависницьку рашистську ідеологію недолугі сучасні кацапські «філософи» не змогли сформувати самотужки, все нахапали з тих самих європейців, як це робили і їхні попередники – комуністи. Наприклад, Владислав Сурков, пишучи про «суверенну демократію» – ідеологічну основу деспотичного ладу в РФ - накрав цитат з Карла Шмідта і Мартіна Гайдеґґера, а Олександр Дугін постійно косплеїть Освальда Шпенглера. Куди не кинь, всюди в ідеологах євразійства – європейські, а зовсім не російські мислителі й письменники.
Та незважаючи ні на що, Європа завжди виявляється поганою і завжди в усьому винна – ось квінтесенція євразійського сприйняття дійсності. Цією ідеологією повинні бути приспані «прості трудящі» болотного царства. Захід – це втілення зла – і крапка. Але тільки для нікчемних рабів. Самі ж цар і бояри - ті, хто перед телекамерами проклинають Європу і Захід, носять чомусь костюми від Кардена, а не від фабрики «Большевичка», полюбляють годинники за 30 тисяч баксів зі Швейцарії, а не виробництва 1-го московського годинникового заводу. Вони посилають своїх дітей вчитися не в «академічний» Новосибірськ, а в оксфорди і кембриджі, самі відпочивають не в Сочі чи Кисловодську, а на Канарах і Багамах, гроші тримають не в Сбербанку, а в банках закордонних, лікуються не у тій країні, де є «найбільше у світі лікарів», а за бугром. Пропагандист Соловйов купує собі дві вілли на озері Комо, а чомусь не на Ладозі.
І тут немає нічого дивного, адже сучасні єврофоби – це здебільшого ті ж самі совєтські комуністичні чиновники або їхні духовні нащадки, для яких завжди найзаповітнішою рожевою мрією було закордонне відрядження. Побачивши життя проклятого «вільного світу», вони поставили собі за мету, жити, як там. але тільки для себе і своїх родин, а щоби так само часом не захотів жити совєтський чи постсовєтський народ, йому постійно треба втирати мізки, що Захід, НАТО, ЄС, СОТ, ОБСЄ, Європарламент, Світовий банк і ще купа речей – найогидніше, що тільки могло створити людство. Це все треба заперечити і втілювати ідею євразійську, чи то пак азійську, рідну, близьку і братерську…
Якщо згрубша подивитися телевізійні кадри з вулиць Москви чи Пітера, інших великих міст Росії, може скластися враження, що це міста європейські – будівлі, автівки, люди - наче все дуже схоже на Європу. Насправді ж таке враження – чистісінька омана, бо удавана вестернізація боліт лише косметична, як голені бороди у Петра I чи перейменування Персії на Іран, коли ця країна начебто хотіла бути європейською, утім в цьому зазнала карколомного краху, як і путінська Росія.
Між батьківщиною боліт і Європою – величезна прірва, яка зовсім невідомо, чи колись взагалі буде подолана з очевидних причин.
Бо Європа – це індивідуалізм, демократія, представницьке самоврядування, підприємницька культура, етика праці, просвітництво, раціоналізм, свобода, рівність, панування закону, а болотне царство чи Антиєвропа – це рабство, бюрократія і автократія, формалізм, корупція, підлабузництво, презирство до закону, традиції неправової держави.
Європа – це знання і розуміння Божого Провидіння, Європа і християнство – поняття тотожні. Антиєвропа – це атеїзм, тобто азійське варварство помножене на безумство і безкарність. «Якщо Бога нема, то все дозволено» (Достоєвський). Дозволено вбивати і красти, чинити неправий суд, по дзвінку від начальства засуджувати невинних і відпускати злочинців.
Європа – це чесність, пріоритет особистості і закону над стадом, Антиєвропа – це брехливість і стадна, кланова, корпоративна, родинна мораль. Європа – це зріле громадянське суспільство, яке передбачає небайдужість до своєї долі і до долі своєї держави. Антиєвропа – це відсутність громадянського суспільства і, як наслідок, повна байдужість і до своєї власної долі, і до долі своєї країни, підкріплена східними філософіями даосизму або толстовського «неделания».
Європа – це повага до людського життя, Антиєвропа – це коли людське життя нічого не варте.
Європа – проста й людяна у своїй величі. Антиєвропа – нелюдяна, пихата, мегаломанічна.
Європа – культурна і цивілізована до патології. Антиєвропа – дика і тубільна до патології.
Європа і Антиєвропа – дві різні цивілізації, дві різні планети, два різні світи. Історія довела, що Антиєвропа може дуже нашкодити Європі. Це історія роз’єднаної Німеччини, сьогодні західні німці вже понад тридцять п’ять років мордуються зі своїми «братами меншими» ендеерівцями, вкладаючи трильйони євро у понівечену сорокарічним пануванням Антиєвропи інфраструктуру багатостраждальної Пруссії. А все тому, що тут за російської окупації будинки, шляхи і комунікації будувалися через заднє місце, так, як це роблять на болотах.
Але найбільша проблема об’єднаної Німеччини - це понівечені душі німецьких східняків, адже власне серед них, колишніх прихильників московського соціалізму, найнижчий у країні рівень життя, найвищий рівень смертності, безробіття, злочинності, соціальної деградації, екстремізму, в тому числі й фашизму. Не будь у складі ФРН колишньої НДР, право- і ліворадикальні нацистські прокремлівські партії і рухи на кшталт Альтернативи для Німеччини чи Союзу Сари Ваґенкнехт мали би підтримку лише у декілька жалюгідних відсотків…
З того всього цікавий висновок: скацапити східних німців вдалося, частково і угорців, і словаків, частково навіть і ковбоїв неозорих прерій Арізони і Нью-Мексико. Однак вестернізувати тисячолітнє болото, яке називається Росією, ніколи не вдавалося і не вдасться, тому кіплінгове: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і ніколи вони не зійдуться» залишається навіки актуальним і має бути дороговказом усієї наступної міжнародної політики вільного світу, який з якогось дива досі мав ілюзію, що з кацапів можна зробити цивілізованих людей…