Що б ми сказали, придбавши вранці газету, наприклад, «Світанковий кур’єр», і прочитавши в ній повідомлення приблизно – та ні, не приблизно, а з цілковитою певністю такого змісту: «Вчора Львів став повноправним членом Євросоюзу»? Звісно, в газеті, особливо в сучасному щоденнику може трапитися помилка і замість «повноправним» стояти «повносправним», однак суті справи це не міняє.
Найрадше, ми здивуємося, розгубимося і зрадіємо, бо сподіялося те чудо, якого ми так спраглися і тому його настання майже закономірне. Ми відразу зацитькаємо вайла, котрий з нахабством, на яке тільки здатна дурість, роззявить рота, щоб, як це називається, піддати доконаний факт сумніву. У глибині душі ми з ним би й погодилися, проте в чуді не сумніваються.
Що ми робитимемо?
Ми вітатимемо один одного, слатимемо есемески нашим друзям в інших містах, щоб поділитися такою екстраординарною новиною, побажати їм якнайшвидшого вступу і запевнити в своїй підтримці, адже в нас тепер, хай там як, голос, який щось важить.
Такого ранку Львів тонутиме в прапорах, працівники житлово-комунальних господарств, яких би інший клопіт (і для яких основоположний клопіт – саме існування міста з ансамблями-рештками середньовічної і новочасної архітектури та спальним архіпелагом) ошелешив і засмутив, з подиву гідним завзяттям, ще заки сонце зійде, зривали б іржаві і прикріплювали нові тримачі у вигляді латинської літери V – для жовтоблакитного і зоряно-синього стягів, на останньому з яких було б відтепер однією – львівською! – зіркою більше. Вони висіли б поруч, у спокусливій взаємній близькості, майоріли б, ласкаючи один одного полотнищами-гривами, наче впряжені в карети-будинки коні, що – нарешті! – примчали (чи то пак, доплуганили) нас у казку, яку двісті років тому почав розповідати корсиканський байкар на кошмарне здригання монархів та удільних князьків.
Того ранку перед Ратушею красуватиметься двадцять сім левів, розмальованих найславетнішими львівськими митцями в кольори державних прапорів країн-членів ЄС, плюс двадцять восьмий, наймаєстатичніший, – Лев Львівський. У Львівському Календарі, що віддзеркалює циклічне буття міста, з’явиться новий, вистражданий багатолітніми упованнями святково-вихідний день.
Насправді – ми всі це розуміємо – сумнівно, щоб у газеті стояло таке повідомлення. Принаймні, не в тій, яку придбаємо вранці. Якщо вже, то не з «учора», а з «завтра»: «Завтра Львів вступить до Євросоюзу». Це вірогідніше, тим паче, що «завтра» означає не обов’язково день, який настає після «сьогодні», а й кожний наступний. Врешті, це може бути і через тиждень, місяць та рік.
Ми наближаємо «завтра», воліючи, аби воно сталося вже «сьогодні», нетерпеливимося, проте це все одно краще, ніж узагалі не мати орієнтира, бо добрий тільки осінній листок, що серфінґує (або, залежно від сили і змінності вітру, свінґує) в калюжі, якщо ж це шхуна (корабель, щоб не сказати «судно»), то така поведінка викликає задуму.
Швидше за все ми вилаялися б однак, мовляв, поліграфісти знову банячили, тому й не дивно, що переплутали вигадку письменника, якими прикрашають останню сторінку олігархічні видання, наче грайливим брязкальцем, що їх додають до підліткових журналів, з передовицею власкора, тож і вийшло так, що згадане речення, яким починається фрашка, опинилося на чільній сторінці, призначеній, як відомо, для інформації з авторитетних джерел.
Здавалося б, не залишається нічого іншого, як прикликати ЄС, стрясаючи повітря цаубершпрухами – Євросоюз, Евроспільнота, Европейська (або навіть так: Еуропейська) Унія, у сподіванні, що, замінюючи одну назву іншою, ми на крок підступаємо до Блаженної Брами, що зараз нагадує хіба Невблаганний Сканер.
Тим часом Львів входить до Євросоюзу – щороку на кілька днів, коли настає Різдво. На засніжених вуличках стоять припарковані автомобілі з португальськими, іспанськими, польськими, британськими, італійськими, бельгійськими, французькими, німецькими номерами. Тоді мій німецький приятель з моравським корінням і любов’ю до України, яку він не може пояснити, а я йому її відвадити, сміється і каже: «Дивися, ви в Євросоюзі». Після цього ми спускаємося східцями і заходимо у «Світ кави» – той автентичний, старий, перший, тісний і затишний, бо ми обоє радо віддаємось ностальгії.