Христина – психологиня, а Кирило – рятувальник, обоє працюють у ДСНС Львівщини. Усміхаючись кажуть – у них трапився службовий роман. Пара довго намагалася подвоїти своє щастя дитинкою, але поки що у них це не вийшло. Христина та Кирило не втрачають надію, та попри те наважилися на усиновлення. Уже півроку Язєви щасливі батьки трирічного Демида.
До усиновлення пара готувалася дуже ретельно: ходила на курси, спілкувалася з усиновлювачами, оформила всі необхідні документи і вже потім почала шукати дитину. Знайти у Львові не вдавалося, та Язєви згадали фото маленького хлопчика з Житомирщини, яке бачили на сайті Мінсоцполітики ще задовго до рішення про усиновлення. Малюк їм дуже припав до серця, і їхній радості не було меж, коли дитбудинок погодився на зустріч.
«Коли їхали в дитячий будинок, дуже хвилювалися, бо не знали, чи дитина піде на контакт. І ці останні секунди очікування були найтривожніші, але водночас і найприємніші. Тут двері відчинилися – а за ними стоїть наше чудо, худеньке, заросле, в обвислому одязі. Я відразу відчув, що це наша дитина», – пригадує Кирило.
Пару не злякало те, що хлопчик мав вади серця, епілепсію та відставав у розвитку. Христина сама у дитинстві лишилася без батьків: рано втратила маму, батько покинув сім’ю – і у 9 класі вона фактично опинилася на вулиці. Саме це наштовхнуло її на думку про усиновлення.
«Ми звикли засуджувати безпритульних дітей, дітей покинутих, без батьківської опіки. Але ви не уявляєте, з чим їм доводиться боротися. Я чесно зізнаюся: я крала їжу, бо я хотіла їсти, хотіла вижити. Це тривало недовго, бо завдяки моїй тітці, яка взяла на себе опіку, я вилізла з того дна. Вона привезла мене до Львова (Христина родом із Житомира – прим. ред.) і любила як рідну. Я отримала хорошу освіту, маю щасливу родину, але я знаю, скільки таких, як я, не отримали подібного шансу. Ще університеті я почала думати про усиновлення і тішуся, що чоловік підтримав мене у цьому», – розповідає Христина.
Поки батьки розповідають свою історію, Демид поруч ганяє на біговелі. Він лиш нещодавно навчився на ньому кататися і тепер хизується цим перед усіма. За півроку в сім’ї Язєвих хлопчик дуже змінився – набрав вагу, почав багато усміхатися, швидше розвиватися. Христина впевнена, що він швидко наздожене однолітків. Зараз йому потрібні лиш спілкування та любов, а хвороби можна вилікувати. Та адаптація Демида все ж була важкою.
«Я думала, що все знаю, я багато читала, шукала інформацію, спілкувалася з іншими батьками і здавалося, що все буде нормально. Але було важко, Демид дуже багато капризував, перші два місяці були проблеми зі сном. Зараз істерики ще часом є, але ми думаємо, що це вже через кризу трьох років, коли дитина кричить на всі заборони, вимагає, маніпулює батьками», – розповідає Христина.
Хлопчик дуже комунікабельний і відкритий. Ще півроку тому він майже не видавав звуків, погано ходив, а зараз малюк знає кілька слів і став такою непосидою, що за ним годі встежити. Язєви багато подорожують із сином, адже вважають, що дитина краще розвивається, знайомлячись з світом. Зараз Демиду дуже подобаються різні контактні зоопарки, музеї та природні заповідники.
Тим часом пара задумується над усиновленням другої дитини, дівчинки.
«Думаю, це станеться, коли Демид вже адаптується повністю. Я досі переглядаю сайт Мінсоцполітики, і там є така дівчинка, від якої знову тьохкає серце. Але справа не в кількості усиновлених дітей, а в ресурсі – духовному та матеріальному – на їхнє виховання», – каже Христина.
Пара переконана, що до усиновлення треба ретельно готуватися, тож тим, хто вагається, радять піти на курси, адже підводні камені усиновлення бувають зовсім неочевидним. А ще, кажуть Язєви, потрібно пам’ятати, що дитину ви берете в родину не заради себе, а заради самого малюка.