Кілька днів тому на сайті Яд Вашем оновили статистичні дані щодо Праведників народів світу. Упродовж 2020 року це звання отримали ще 14 мешканців України. Тож на 21 січня 2021-го загалом їх 2673 особи.
Сама собою ця цифра мало про що може сказати. Очевидно, що людей, які допомагали євреям під час Голокосту, було більше, проте з різних причин їхні історії досі не озвучені. Приміром, єврейські діти покидали своїх рятівників і з часом банально забували їхні імена. У пам’яті залишалися лише «дядьки» або «тітки», які впустили їх до своїх будинків, переховували у підвалах чи на горищах. На схожі сюжети часто можна натрапити, читаючи спогади уцілілих. Та взаємини між врятованими і рятівниками не завжди завершувались після Голокосту.
Ілля
У грудні 1942-го по селах навколо Кам’янця-Подільського блукав 12-річний Ілля Кельманович. Він був одним з кількадесят уцілілих євреїв, які шукали порятунку серед місцевих селян. Лише декільком з них це вдасться.
Ілля Кельманович, 1950-ий. Джерело: Інститут візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії
Через пів століття Кельманович оповідатиме про пережите перед відеокамерою у своїй нью-йоркській квартирі. Наприкінці серпня 1941-го йому вдалося врятуватися під час масового вбивства у Кам’янці-Подільському. Тоді упродовж трьох днів німецькі есесівці та поліцейські розстріляли 23 600 євреїв. Це було друге за масштабом масове вбивство часів Голокосту в окупованій Україні після подій у Бабиному Яру в Києві. Уперше вбивали всіх незалежно від віку чи статі – чоловіків, жінок, дітей – «увесь Кам’янець-Подільський», за словами Кельмановича. Серед жертв – його батьки, 10-річний брат та дві сестри, шести і чотирьох років. Самому Кельмановичу в останню мить вдалось переконати місцевого поліцейського, що він українець, який випадково потрапив на місце масового вбивства. Це врятувало йому життя.
Єврейський хлопчик опинився наодинці в новому для себе світі: «Не можна було нікуди вийти. На кожному кроці твій ворог був. Ти не знав, де ти маєш ховатися. Я повинен був пристосовуватися: я мав спати на вулиці, я стояв днями в лісах, я ходив лісами, яких я ніколи не знав». Острах перед незнайомцями поєднувався з потребою постійно звертатися до них, щоб вижити. У кожному селі, куди потрапляв, він намагався відшукати найбіднішу хату, просив поїсти та переночувати. Ті, що виглядали заможніше, навпаки оминав, оскільки побоювався натрапити на місцевого поліцейського або сільського старосту. При цьому видавав себе за українського хлопчика, який втратив батьків унаслідок бомбардування, і навіть вигадав нове ім’я – Жора Власюк. «Я не говорив, хто я. Я казав, що я сирота. Я говорив по-українськи чисто. Якби я сказав, що я єврей, то мене ніхто б не взяв», – розмірковував Кельманович.
Так, у грудні 1942-го він потрапив до села Слобідка-Рахнівська.
Михайло
В архіві СБУ у Хмельницькому – тисячі кримінальних справ на людей, засуджених за колаборацію з нацистами. Це місцеві поліцейські, сільські старости, голови міських та районних управ, перекладачі, донощики, пропагандисти. Вироки різні – від 10 років ув'язнення до смертної кари. Більшість цих справ ще жодного разу не потрапляли до рук дослідників.
Михайло Ужицький, 1951-й. Джерело: з приватного архіву Вікторії Бугуцької
12 липня 1948-го вирок оголосили щодо Михайла Ужицького зі Слобідки-Рахнівської. Слідство в його справі було зовсім коротким – від арешту до судового засідання минуло трохи більше як місяць. Ужицького засудили до 25 років ув'язнення з конфіскацією майна та позбавленням прав на 5 років.
Нині в будинку Ужицького в Слобідці-Рахнівській живе Вікторія – наймолодша з дев’яти його онучок та онуків. Вона ніколи не бачила дідуся, хіба на фотографіях із сімейного альбому. Колись пробувала ознайомитись з його справою, проте не вдалося. Знає про долю дідуся з оповідей старших родичів або односельців.
На час вироку Ужицькому було 59. Мав сім’ю – дружину Броніславу, сина і двох доньок. Були римо-католиками. Поляки за походженням, вони записалися українцями через побоювання радянських переслідувань. У 1930-х на радянсько-польському прикордонні ледь не кожного поляка стали підозрювати як потенційного шпигуна. Ужицький змінив кілька місць роботи і 1931-го навіть став головою колгоспу в селі Ганнівка. У 1933-му його засудили до двох років ув’язнення за «розбазарювання колгоспного майна». У часи Голодомору багатьох сільських функціонерів спіткала схожа доля через те, що допомагали голодним селянам продуктами з колгоспних фондів. Чи так само робив Ужицький? Вікторія переказує сімейні оповіді: «Весною, як вийшли вже на посівну, то люди прийшли дуже голодні, знесилені, падали. То він брав з кожного мішка по жмені зерна – думав, що таким чином не буде видно – і дозволяв варити їм якусь кашу». За статистичними даними, під час Голодомору в Ганнівці померли 9 людей, у сусідніх Нестерівцях (для порівняння) – 52.
У вересні 1942-го на зібранні селяни обрали Ужицького сільським старостою. Крім Слобідки-Рахнівської, йому підпорядковувалися також сусідні села Гниловоди та Слобідка-Залісецька – загалом близько 200 дворів. На цій посаді він пробув до приходу Червоної армії. Головне, що ставили йому у провину під час слідства – участь в мобілізації селян на примусові роботи до Німеччини. Ужицький визнавав це, проте наполягав, що в отриманому плані було вказано 260 примусових робітників, а вивезли всього 16. Серед них – його син Теофіл, батько Вікторії. Запевняв, мовляв, користувався знайомствами у лікарській комісії, діставав односельцям довідки про непрацездатність, а тому багатьох відпускали додому.
Ужицького намагались обвинуватити також у побитті односельців, але вони самі це заперечили під час судового засідання. Ймовірно, спершу декого слідчі змусили до неправдивих свідчень. Вікторія оповідає про сусідку своєї тітки Ядвіги, наймолодшої доньки Ужицького: «Коли вона вже помирала, то тітці сказала: “Я хочу померти з чистою совістю і просити в тебе вибачення за те, що я на суді свідчила проти твого тата і мусила казати те, чого від мене просили”. Тітка її пробачила».
Під час судового засідання виявили ще один примітний факт: Олена Кухарська зі Слобідки-Рахнівської засвідчила, що під час окупації переховувала у своєму будинку єврея. Навесні 1944-го про це хтось доніс німецьким військовим і вони хотіли спалити хату Кухарської. Вона попросила про допомогу Ужицького, завдяки його посередництву спалення вдалося уникнути. Про те, що Кухарська дійсно переховувала єврея, він дізнався від неї за два дні до приходу Червоної армії.
Ілля та Михайло
Кельманович також був серед свідків у справі Ужицького. Слідчий допитав його 8 липня 1948-го. «У грудні 1942 р., – свідчив він, – зайшов в село Слобідка-Рахнівська, де працював старостою сільуправи Ужицький Михайло Вікентійович. В селі прожив я дні чотири. Ужицькому говорив, що я за національністю українець, евакуйований німцями зі Сталінградської області, про своїх родичів жодних відомостей не маю». Як сільський староста, він повідомив про хлопчика до німецької жандармерії в райцентрі Дунаївці. Там спершу сказали вислати його на примусові роботи до Німеччини, проте Ужицький заперечив, мовляв, занадто малий. Тоді сказали привезти хлопчика до Дунаївців, і там жандарм через перекладача поцікавився чи він часом не єврей. Ужицький запевнив, що українець. Кельманович свідчив далі: «В жандармерії Ужицький, як староста сільуправи, отримав дозвіл мене приписати до себе. Коли ми повернулися з м. Дунаївці, то донька Ужицького, Ядзя, своєму батьку Ужицькому сказала, щоб він мене лишив жити в себе. Ужицький лишив мене в себе вдома, і я жив у нього, пас його худобу і працював по сільському господарству в нього весь окупаційний період, тобто до березня 1944 року». Кельманович називав Ужицького та його жінку по-місцевому – вуйком та цьоткою, вони його – Жоржиком. Слідчий уточнив, чи Ужицький знав про єврейське походження Кельмановича. Той пояснив: «"Спершу, коли я жив в Ужицького, то він не знав, що я за національністю єврей, а згодом, не пам’ятаю якого місяця, весною 1943 року Ужицький дізнався, що я за національністю єврей, але про це нічого не говорив». Вікторія переповідає, що хлопчик уві сні кричав. Бабуся, яка довший час жила в єврейському оточенні, розпізнала їдиш. Щоб остаточно пересвідчитись, зняли з нього штани. Відтоді почали ставитися більш відповідально: забороняли Кельмановичу зайвий раз з’являтися на людях, бігати до річки, стригли наголо, навчили римо-католицьких молитов. У небезпечних ситуаціях він утікав до Людмили, старшої доньки Ужицьких, яка жила у Гниловодах. Одного разу хтось таки доніс, що Ужицькі переховують єврейського хлопчика. До них прийшли двоє місцевих поліцейських, проте Кельмановича встигли попередити і він заховався. Ужицький пожалівся німецьким військовим, які були в селі, мовляв, його хочуть пограбувати, і ті вигнали поліцейських. Селянам же він заявив, що хлопчика перевірили: він не єврей.
У квітні 1945-го Ужицького мобілізували до Червоної армії. На фронт він уже не потрапив і повернувся додому через кілька місяців. Надалі працював у колгоспі. Кельманович ще деякий час проживав з Ужицькими, допоки з евакуації не повернулися два його дядьки з сім’ями і забрали хлопчика до себе. Він продовжував навідувати своїх рятівників. Коли Ужицького арештували, свідчив на його користь. Пізніше Кельманович оповідав, як його залякував слідчий: «Він мені каже тоді: “Ви мені неправду кажете. Якби він знав – він би вас повісив одразу”. Я кажу: “Ні, він знав”. “Тоді, – він каже, – ви разом з ним працювали”.
У будь-якому разі факт порятунку єврейського хлопчика абсолютно не зацікавив слідство. Через три дні після вироку Ужицький написав скаргу. Її відхилили. Його подальший шлях вдалося реконструювати лише частково: спершу потрапив до «інвалідної колонії» в Острозі на Рівненщині, звідти – до Карлагу в Казахстані, одного з найбільших таборів у системі ГУЛАГу, і врешті – до селища Сора у Красноярському краю. Там розміщувався табір Єнісейстрою, в’язнів якого використовували на будівництві промислових об’єктів. Сім’я намагалась підтримати його посилками. Кельманович теж допомагав: «Ми весь час підтримували зв’язок. Я давав їм гроші. Вони посилали йому посилки туди».
Вікторія зберігає кілька дідусевих листів «з далекого Сибіру», як він писав. Запевняв, що живий та здоровий, сподівався повернутися додому та побачитись з рідними. У листі від 5 січня 1951-го повідомив, що надсилає свій портрет, за який табірному художнику довелося заплатити половину місячної зарплатні радянського в’язня: «Портрет мій вийшов дуже точно, та так як живий. Коштував мені 50 карбованців, но нехай вам буде на пам'ять». Цей портрет досі висить на стіні в будинку Вікторії. Останні листи замість Ужицького писав інший в’язень. Той хворів: «Не говорить, тільки руку на голові тримає і показує, що болить».
14 жовтня 1955-го справу Ужицького переглянули і вирішили зменшити строк ув'язнення до 10 років та амністувати – звільнити зі зняттям судимості. Ще місяць після цього тривала бюрократична переписка з пошуку Ужицького в нетрях ГУЛАГу. Нарешті встановили, що він помер ще 9 вересня 1951-го. Місце його поховання достеменно невідоме. Вікторія пригадує, як у 1970-х їх навідав чоловік, син дідусевого співв'язня. Від нього дізналися про могилу – «ні хрестика, нічого – табличка і написаний номер».
Увесь цей час Кельманович підтримував зв’язок із сім’єю Ужицьких, по можливості гостював у Слобідці-Рахнівській. Вікторія говорить: «Він завжди нас називав племінниками. Бабуся – то це була мама для нього, він так казав». Востаннє бачились перед його еміграцією. «Ми поїхали попрощатись, – на цьому місці Кельманович схлипує і витирає сльози носовичком. – Вони сказали, щоб ми не їхали, щоб ми були з ними».
15 листопада 1999-го Яд Вашем надав звання Праведників народів світу Михайлові Ужицькому, його дружині Броніславі та старшій доньці Людмилі. Лише останній – при житті. Кельманович наполягав, щоби Праведницею народів світу визнали також молодшу доньку Ядвігу, проте йому відповіли відмовою – малолітнім дітям це звання не надають. Ядвіги не стало два роки тому. Ще через рік – Кельмановича. До останнього він підтримував контакти з нащадками своїх рятівників. Вікторія зберігає листи від Кельмановича з Нью-Йорка. В одному з них він писав: «Ви всі – мої родичі і я – Ваш родич».
Диплом про надання звання Праведників народів світу Михайлу та Броніславі Ужицьким і їхній доньці Людмилі, 1999-ий. Джерело: Архів Яд Вашем
P.S. При написанні використано кримінальну справу Михайла Ужицького з Архіву управління СБУ в Хмельницькій області, усноісторичне інтерв'ю Іллі Кельмановича з Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії, справу щодо надання сім'ї Ужицьких звання Праведників народів світу з архіву Яд Вашем. Автор висловлює особливу вдячність Вікторії Бугуцькій та Наталії Коблі, онучці та правнучці Михайла Ужицького, за консультації зі сімейної історії, фотографії та документи з приватного архіву.
Автор буде вдячний за будь-яку інформацію про інші випадки порятунку під час Голокосту в окупованій Україні.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).