Парламентські вибори стали чи не найважливішою політичною подією 2012 р. З одного боку, підтвердились негативні очікування щодо проведення виборів і підрахунку голосів, проте з іншого, уже зараз виявляються речі, які можуть мати неочікувані наслідки не тільки для влади, але й для країни.
Спочатку про те, чого не вдалось уникнути:
- Влада таки не втрималася від фальсифікацій, а ЦВК, за винятком кількох членів, не наважилася визнати перемогу опозиційних кандидатів у п’яти округах.
- Як і очікувалось, комуністи таки підтримали регіоналів у голосуванні за прем’єра, спікера та його заступників. Але у регіоналів немає своєї більшості, тому для зменшення «трансакційних витрат» її намагатимуться створити із самовисуванців вже 2013 р.
- Ще в листопаді 2011р. опозиція підтримала провладний закон про змішану систему виборів, чим погодилась грати за «донецькими» правилами. Якби вибори відбулись за пропорційною системою, три опозиційні сили після перерозподілу разом отримали б 241 мандат і можливість сформувати парламентську більшість. Вочевидь, 62 депутатам з БЮТ і 36 з НУНС, які підтримали закон (всього проголосувало 366 депутатів, не хотілося брати відповідальності за країну на початку нового економічного спаду і за два роки до президентських виборів.
- Уже напередодні виборів опозиція не змогла погодити єдиних кандидатів в округах, чим дозволила перемогти щонайменше тридцятьом провладним кандидатам. Шанс, який відкривався для власної реабілітації в очах громадян і перемоги над регіоналами, знову був змарнований.
Цим ще раз підтвердилися три речі:
1. Крім риторики, опозиція мало чим відрізняється від влади.
2. Опозиція не здатна демонструвати іншу якість політики, тобто вести гру з позитивною сумою, де взаємні поступки мають вкупі дати перемогу усім. Політикам – шанс прийти до влади, громадянам – жити вільно. На жаль, українські політики – і владні, й опозиційні – звикли грати у гру з нульовою сумою, де перемога одного означає неминучу поразку іншого. Амбіції, інтриги та образи залишаються головними рушіями цієї гри, але від їхніх поразок найбільше страждаємо ми, громадяни, і кожна наступна поразка стає більш відчутною.
3. Опозиційні партії залишаються такими ж вождистсько-клієнтелістськими у структурі і бізнес-політичними у спрямуванні, як і владні. Здатність до обміну політичними послугами між умовно-владними й умовно-опозиційними партіями та нездатність перетворитись на програмні політичні організації свідчить, що всі наші «партії» не виконують притаманних партіям функцій: приходу до влади задля реалізації програмних засад, представництва інтересів суспільних груп, відбору та постачання еліт до органів управління. І все це – для позитивних суспільних змін. А наші партії, разом з новими парламентськими силами «Свободою» і УДАРом, не є партіями у властивому значенні цього слова. Це замінники або «субститути» партій, які «грають» на політико-бізнесовому ринку.
Що заважає українським партіям стати справжніми?
Найбільш виразними здаються три вади: ідейна слабкість, «вождизм» і клієнтелістська структура. Відсутність позитивних ідей виявляється у вторинності програм, а це не дає змоги виборцям визначитися на ідеологічних полюсах. Найменше це стосується крайніх лівих і крайніх правих. Але те, що одні збільшили своє представництво, а інші вперше потрапили до парламенту, не вирішує проблеми. Комуністи і «свободівці» прийшли у парламент не через свою силу, а через слабкість Партії регіонів та «Батьківшини». Обидві ці партії втратили підтримку порівняно з результатами 2006 і 2007рр. Якби в Україні з’явились програмні партії, вони змогли б витіснити чи принаймні потіснити субститути. Те, що старі парламентські квазі-партії не спроможні перетворитися на програмні, залишає шанси для «Свободи» та УДАРу. Проте, якщо «Свобода» піде шляхом Партії регіонів щодо зміцнення «електорального бастіону», вона не матиме шансів перетворитися на програмну загальноукраїнську партію. УДАР потенційно такий шанс має, хоч би з огляду на рівномірний результат виборів майже в усіх областях за пропорційною частиною.
«Вождизм» виявляється у змаганні за лідерство у верхівці партії, з одного боку, і суперечностях між публічними лідерами та «власниками» партій – з іншого. Це призводить до розколів – згадаймо «Громаду», СПУ чи Народний Рух України. Перші дві вади зумовлені клієнтелізмом, який визначає структуру і відносини у партіях. Більшість українських партій має вигляд клієнтелістської піраміди, нагорі якої стоїть один чи кілька публічних політиків, у середині списку чи взагалі не у списку непримітні «власники», а решта депутатів – їхні клієнти, які отримують місця в обмін на «внески» чи інші послуги. Рядові партійці, які виконують усю чорнову роботу на місцях, впливу на прийняття рішень майже не мають. Якщо хтось із партійних технологів захоче заперечити, то нехай пояснить, чому у прохідній частині списку їхніх партій опинилися люди, які є бізнесменами або «людьми бізнесменів».
Усі політичні партії стоять перед дилемою розриву між верхівкою і рядовими членами, але там, де існує визнана демократична конкуренція, цей розрив не має негативних наслідків.
Клієнтелізм руйнує живу партійну дискусію, а політичні технології позбавляють партії потреби пропонувати громадянам зрозумілі програми і, що найважливіше, їх виконувати.
Причини ідейної та організаційної неспроможності партій мають своє пояснення. У суспільствах «обмеженого доступу» (термін Д.Норта), до яких належить Україна, держава, політична система чи партії тільки зовні нагадують інститути, які діють у суспільствах «відкритого доступу». Проблема, однак, у тому, що у суспільствах обмеженого доступу формальні, звичні для відкритих суспільств інститути поглинаються неформальними. Це відбувається тому, що неформальні практики – корупція, непотизм, клієнтелізм – є звичними, сильнішими і більш тривкими. Вони витісняють чи поглинають «нові» формальні практики. Логіка збереження і відтворення тут проста – кожен інституційний уклад намагається себе зберегти і підтримати, а виживає той, хто сильніший.
У нашому випадку це означає, що без свідомих зусиль політиків і громадян з наповнення усім звичних «оболонок» – зразків і практик взаємодії з реальним змістом, інерція неформальних практик буде переважати, і все залишатиметься так, як є.
Правила будуть встановлювати сильніші гравці. Без дотримання процедури вони не будуть легітимними, тому їх постійно порушуватимуть. У грі без правил кожен намагатиметься вижити коштом іншого. Ситуативні союзи не будуть тривалими, що штовхатиме політиків до вирішальної та остаточної перемоги, встановлення своїх правил, тобто авторитаризму. Проте у нашому «вимушено плюралістичному» суспільстві авторитаризм навряд чи можливий. Тому нас чекатимуть зміни людей, які не нестимуть політичної відповідальності, але не зміни режиму. Режим, тобто сукупність формальних і неформальних правил, що визначають поведінку «гравців», і далі залишатиметься «гібридним», а суспільство – «закритим».
Неочікувані наслідки
Їх можна розділити на «добрі» і «погані», якщо брати до уваги інтереси зовнішніх гравців, суспільства та влади. Почну з добрих.
- Найбільшим політичним «полегшенням» для Заходу і, напевно, розчаруванням для Партії регіонів стане збереження політичного плюралізму в парламенті. Три опозиційні партії, які разом з кількома самовисуванцями контролюють 185 місць у Верховній Раді, принаймні на початку каденції нового парламенту створять противагу Партії регіонів. У цій ситуації регіоналам буде важче проштовхувати рішення. Тим більше, якщо опозиція доб’ється персонального голосування.
Цей плюралізм і далі буде «вимушеним», тобто виникатиме не через визнання опозиції невід’ємним демократичним інститутом, а через нездатність влади ту опозицію виключити з політичного процесу. Нездатність Януковича, як і раніше Кучми, маргіналізувати опозицію свідчить не так про її силу, як про організаційну слабкість режиму, а також те, що друга половина президентського терміну Януковича буде періодом підвищеної політичної турбулентності.
- Відчуття близької втрати контролю над парламентом і суспільством підштовхнуло регіоналів до двох поспішних кроків: чергової зміни регламенту Верховної Ради – для полегшення формування більшості і прийняття закону про референдум, який дозволяє обійти парламент у важливих питаннях. Якщо ці рішення залишаться в силі – це свідчитиме вже не про силу влади, а про слабкість опозиції.
- Насамкінець, чому не було масових протестів? У поясненнях, які пропонували політики і соціологи, найчастіше можна було почути про апатію і страх. Такі пояснення відштовхуються від особистих спостережень, відчуттів, які ми переносимо на ширший загал. Напевно, що емоційні чинники мають місце, але в такому разі варто додати ще й те, що фальсифікації на мажоритарних округах не були сприйняті як масова крадіжка голосів. Беручи до уваги, що тільки партії потратили на вибори близько 800 млн дол., у переважній більшості випадків виглядає так, що вибори були куплені. Ті ж виборці, які голосували свідомо, не мали відчуття втрати, яка перевищила б бар’єр терпимості, як 2004 р. Масового відчуття втрати не було, тому й не було стимулу протестувати. Крім того, масова мобілізація полегшується, коли є розбудована мережа. Відсутність організованого громадського руху на зразок «Пори» не дозволила перевести суб’єктивне невдоволення у відкритий протест.
Тепер погані:
- Висунення В.Рибака на посаду голови ВР та збереження М.Азарова на чолі уряду вказують не так на спробу попередити розкол у партії, як на зовнішньополітичний вибір Януковича. Азаров не буде проводити реформи, МВФ не поновить програми кредитування, тому єдиним місцем, звідки Україна може отримати гроші, залишається Москва. Демарш В.Хорошковського і попередні заяви Януковича про поетапне приєднання до Митного Союзу проливають світло на мотиви цих вчинків.
- Конфлікт між «сім’єю» і Партією регіонів рано чи пізно вийде на поверхню. У виборі між «сім’єю» і «партією» Янукович віддає перевагу «сім’ї». Це означає, що невдоволені діями Януковича депутати можуть вийти з Партії регіонів і створити новий бізнес-політичний проект напередодні президентських виборів 2015 року. Якщо розкол у партії/фракції залежатиме від подальших дій Януковича, то створення нового об’єднання буде можливим за умови переходу «олігархів» на бік фронди.
- Наступний рік для нового уряду і влади в цілому буде важчим, ніж попередній. В Україні починається рецесія, і США ще можуть накласти санкції на осіб, причетних до фальсифікації виборів. Міжнародна ізоляція в умовах економічної кризи – поганий подарунок до Нового року. Здається, що пів-грудня, які Янукович потратив на пошуки кредитів у країнах Азії, не дали результатів. Якщо під час візиту до Москви, запланованого на 17-18 грудня, Янукович підпише меморандум про приєднання до частини Митного союзу, це буде підтвердженням остаточного геополітичного вибору президента, початком розколу у владній верхівці і посилення поляризації у суспільстві.
- Крок, до якого Росія підштовхує Януковича вже майже три роки, може виявитись не вирішенням проблеми 2015р., а її поглибленням.
Зовнішньополітичний контекст
Якби жадібність і нахабство місцевих «князьків» у двох десятках округів були стримані, вибори, хоч і з застереженнями, визнали б на Заході. Це знімало б для Януковича три проблеми: уникнення ізоляції, відновлення співпраці з МВФ і підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Після заяв про те, що вибори були «кроком від демократії», і кількатижневого сум’яття з приводу того, чи накладати санкції, ЄС запропонував підписати угоду, але вимагає «відчутного прогресу» у трьох раніше визначених сферах: прийняття за участі опозиції Виборчого кодексу, реформування судової системи і продовження раніше визначених реформ, зокрема конституційної. Також додалася нова вимога відмовитись від впровадження утилізаційного збору на авто і перегляду своїх зобов’язань у межах СОТ.
Це означає, що в оцінках Ради ЄС переважив результат, а не процес. Західні дипломати мали дуже низькі очікування щодо виборів. Результат опозиції – майже половина місць у парламенті – дуже контрастує з Білоруссю чи Росією, де опозиція не має жодного представництва.
В умовах фактичної ізоляції від контактів із західними установами і лідерами та зростаючого тиску Росії Янукович може почати рух до Митного союзу. Єдине, на що ще можна сподіватись, – відновлення діалогу з МВФ, але це не вирішення проблеми боргів, а їх поглиблення.
Питання санкцій залишатиметься відкритим і, напевно, буде використовуватись як засіб тиску на українську владну верхівку. У Вашингтоні та Брюсселі є свої мотиви для застосування чи незастосування санкцій. У США є два погляди щодо санкцій: експертний та урядовий. Міжнародні організації та їх представники, як-от Девід Кремер (президент Freedom House) чи Стівен Пайфер (експерт близького до демократів Інституту Брукінгза, посол США в Україні (1997-2000 рр.) висловлюються про потребу введення санкцій. Натомість урядовці вважають, що краще здійснювати «тиск через залучення» – відновлення співпраці з МВФ, участі американських компаній в енергетичних проектах тощо. Такі дії мають стримати Україну від подальшого сповзання до авторитаризму і в орбіту Росії.
У сум’яттях ЄС суперечності між демократичними цінностями і геополітичними інтересами, здається, були примирені у резолюції щодо України. «Стара Європа» сприйняла аргументи дипломатів з «Нової Європи», які більше стурбовані геополітичними наслідками вступу України до Митного союзу, і підтвердила готовність підписати Угоду про асоціацію, розуміючи, що її виконання буде проблемним.
Метою санкцій є зміна влади, зміна політики або отримання стратегічних переваг на свою користь. Проте у США та ЄС розуміють, що санкції – це дуже непевний інструмент, а ефект може бути зворотнім. Тому на Заході не самі санкції, а погрозу використання санкцій розглядають як засіб тиску на Януковича. Отже, санкції не сходять з порядку денного, а залишаються засобом «м’якого тиску».
«М’яка ізоляція», імовірно, збережеться до вирішального моменту – президентських виборів. Тоді міжнародна делегітимізація Януковича може схилити шальку терезів на бік конкурента, і владу буде змінено. Таким чином, незастосування санкцій після виборів може означати, що Захід не хоче робити «холостого пострілу».
Додатковим чинником відсутності санкцій були суперечливі сигнали від української опозиції. Спочатку заява про невизнання виборів і складання мандатів, потім – заява про невизнання виборів, але участь у роботі парламенту. Визнання цих виборів опозицією позбавляє Захід мотиву для втручання. З іншого боку, заклики опозиції ввести санкції проти українських урядовців свідчать про небажання брати відповідальність на себе.
Отже, між погіршенням і потеплінням відносин України з Заходом міг би залишитись серединний варіант, або «м’яка ізоляція» з перспективою потепління, якби Янукович не зробив необдуманих кроків на зближення з Митним союзом.
Загрози і перспективи виживання Януковича
Президентство Януковича дивним чином нагадує президентство Кучми з тією різницею, що шлях Януковича виглядає коротшим. Вибори 2002 року стали початком відліку до закінчення президентства Кучми. Здається, що й цьогорічні вибори можуть запустити відлік до відходу Януковича від влади.
На послаблення Кучми вплинув розкол в елітах, справа Гонгадзе і «кольчужний скандал», що призвів до його ізоляції. Якщо логіка політичного циклу збережеться, нас чекає розкол в оточенні Януковича, розвиток справи Тимошенко і збереження «м’якої ізоляції» чи накладання «цільових» санкцій. Фінансовий голод, зовнішній тиск і питання особистого виживання після 2015р. можуть штовхнути Януковича до чергових помилок, які коштуватимуть йому влади, а Україні – суверенітету. Справа в тому, що, за правилами Митного союзу, вступ країни не може бути частковим. Його можуть подати як частковий чи розтягнути в часі, щоб відвернути увагу. Але, почавши рух, його буде важко зупинити. Найбільшим негативним наслідком такого кроку може бути навіть не втрата суверенітету, а фізична дезінтеграція держави. До цього може призвести запуск проекту федералізації країни, який Росія проштовхує через В.Медведчука.
Політичне виживання Януковича в Україні вже не у статусі президента можливе, якщо б він показав хоча б видимість прогресу у трьох визначених ЄС сферах, знайшов спосіб звільнити Тимошенко, викрутився від вступу до МС, а також знайшов наступника, який би влаштовував Росію.
Якщо ж Януковичу не вистачить хисту, щоби вирішити ці питання, він позбавить себе шансу спокійно доживати віку поблизу «Межигір’я», а Україну штовхне у важкі випробування.
Автор – керівник Центру політичних досліджень Національного Університету «Острозька Академія»