Український політичний процес нагадує казку про дракона, убивця якого сам стає чудовиськом. Здається, над «хорошими хлопцями» тяжіє якесь закляття. В понеділок ми на них сподіваємося, в середу – сумніваємося, а ближче до вихідних вже не можемо відрізнити їх від решти негідників. І так – від виборів до виборів, розчарування за розчаруванням.
Ми ще пам’ятаємо, як «хороші хлопці» у помаранчевих шаликах подолали «злочинний режим» Леоніда Кучми. А нині Віктор Ющенко будує в Карпатах власне Межигір’я і почувається не гірше, ніж його попередник. За що боролися, на те й напоролися. Про «Батьківщину» годі і казати – чого вартий лише скандал з «тушками», яким позначився початок парламентської роботи партії. Та й поведінка опозиції в Раді більше нагадує сумнівний спектакль, ніж затяту боротьбу. Окрім шумового ефекту, опозиція не домоглася ніяких суттєвих змін (існують підозри, що не дуже-то й старалася). Що станеться з нею, якщо 2015-го «злочинний режим» впаде?
Навіть зі «Свободою» відбуваються метаморфози. Що й казати, на Тягнибока і Ко покладали чималі сподівання. Навіть лаяли їх за агресію, радикалізм, шовінізм, але не за корумпованість чи політичну безпринципність. І ось вже Тягнибокові закидають будівництво «палацу» і розкішне авто, а Михальчишину «шиють» використання міліції для політичних «розборок». Побиття незгідних, лобіювання забудови, «мутні» бізнес-зв’язки – як могли «політичні солдати» опуститися до банального мародерства? Навіть якщо все це – наклепи, важко не помітити зниження градусу радикалізму, за який виборець і полюбив «Свободу». Ще недавно бандерівська армія збиралася гнати «синьож*пу банду» назад на терикони, аж ось Ірина Фаріон сама їде на Донбас на запрошення «регіонала» Юхима Звягільського, а за нею і Руслан Кошулинський зустрічається з донецьким губернатором Андрієм Шишацьким. «Нічого ідеологічного, just business»?..
Все це справляє величезний деморалізуючий вплив на політично активних громадян. Невже чесних політиків не існує? Невже українська земля більше не народжує порядних людей? «Чи діждемо ми Вашингтона з новим і праведним законом?» Такі питання виникають через те, що в суспільній свідомості глибоко вкорінена ідея про роль особистості в історії. Нам дуже хочеться вірити в героя, якому варто лише з’явитися, і ми прокинемося в іншій країні. Патерналістські фантазії активно підживлюють і самі політики, експлуатуючи образ «хорошого хлопця», від якого залежить майбутнє. Можливо, деякі політики і самі вірять в те, що все залежить від їхніх персональних рішень і переконань. Але, потрапивши до системи влади, вони починають грати зовсім по інших правилах, відмінних від декларованих під час виборчої кампанії. Але жодної містики в цих метаморфозах немає.
Справа в тому, що «хороші хлопці» (навіть якщо вони справді такими є) потрапляють до усталеної системи владних стосунків з її кумівством, клієнтелізмом, телефонним правом та іншими принадами. Більше того, за цими правилами грають не лише у Верховній Раді, а й в усій країні. Тому вибір у «чесних хлопців» невеликий – або намагатися переграти опонентів за існуючими правилами, або «ламати систему». Але останнє зробити «зсередини» неможливо – принаймні, ціна виявляється такою високою, що ніхто і не намагається. Одна справа – виганяти «синьож*пу банду» в теорії, а інша – чавити голови колегам-регіоналам у ВР на практиці. Одна справа – заявити про неприпустимість торгівлі місцями у списках, і зовсім інша – іти на вибори з порожньою партійною касою. Отак сидить собі «чесний хлопець» і міркує: нападу на нардепа – сяду, а однопартійцям ще й мандати скасують; відмовлюся від спонсорів – грошей на вибори не вистачить. І як потім неньку-Україну рятувати!? Коротше кажучи, з вовками жити – по-вовчому вити.
Втім, ситуація зовсім не є безвихідною. Справа в тому, що поведінка тієї чи іншої системи визначається не лише її елементами, а й системою вищого порядку. Спрощено кажучи, 99% людей грають по тих правилах, які їм «спускають» згори. Якщо вся «ментура» Миколаївської області наскрізь корумпована, то корумпованими будуть і окремо взяті врадіївські «менти». Справа не в конформізмі, а у відсутності вибору: або ти приймаєш правила, або вибуваєш з гри. Те саме стосується і міжнародного рівня. Країнам третього світу багато чого дозволяється просто тому, що вони нікому не цікаві. Але варто потрапити до клубу цивілізованих держав, доводиться еволюціонувати: впроваджувати демократію, дотримуватися міжнародного законодавства і т.д.
Наш клептократичний режим існує лише тому, що ми є лише транзитною територією для російського газу. Тому міжнародна спільнота мало цікавиться тим, скільки відсотків держбюджету осідає в кишенях наших чиновників і наскільки нахабно фальшуються вибори. Власне, через це Захід толерує і путінський режим у Росії. Хімічний склад нафти і газу не міняється в залежності від того, хто їх постачає – ліберальна демократія західного взірця чи авторитарний клерикальний режим. У цьому сенсі доля України залежить не від «хороших хлопців», а від нашої геополітичної орієнтації. У цьому наша трагедія і наша надія.
Залежно від того, до якого політико-економічного проекту інтегруватиметься Україна, змінюватимуться правила гри в політичній системі. У Митному союзі нас, очевидно, «полюблять» і такими, які ми є зараз – з дикунськими розкошами чиновників, неприхованою корупцією і земляцтвом. А от в ЄС до новоприбулих ставляться більш вимогливо. В разі успішної євроінтеграції вітчизняній еліті доведеться переглянути свої звички і мімікрувати під своїх західних колег. Звичайно, наша еліта і далі б дерибанила країну, сидячи на узбіччі світів, але порятунок прийшов, звідки не чекали. Експансіоністська політика Кремля щодо України стала операцією з «примушення до євроінтеграції». Отже, українській еліті доведеться зі скреготом зубів приймати європейські правила гри (хочеш вижити – еволюціонуй!) Нам, маленьким українцям, залишається сподіватися, що у єврокомісарів вистачить терпіння прищепити їх нашій еліті. Щоправда, ціни, яку доведеться сплатити Україні за «курси політичного етикету», нам ще не оголосили. Будемо сподіватися, що воно того варте.