Чому на останніх довиборах програв Кошулинський і виграв Аксьонов, нам уже згрубша пояснили. Аргументи, як завжди, солідні і на будь-який смак. Від класичного «не пощастило з народом» до повзучого реваншу в повний зріст, маніпуляцій, підкупу, карантину і низької явки.
Вимальовується цікава ситуація. Ненависний Зеленський нарешті вже не є залізобетонним фактором перемоги. Просто так тепер в Раду не проскочиш, начепивши бірочку «Зе!». Здавалося б, «ура», здійснилися мрії мільйонів. Далі, логічно, ми мали би повернутися до старого поділу на «Схід і Захід». І тут, беручи до уваги окупацію Криму і частини Донецької та Луганської областей, умовні «помаранчеві» просто зобов’язані перемагати. Так «малювали» майбутню перемогу політтехнологічні «генерали», які, як відомо, завжди готуються до минулої війни.
Але не так сталося, як гадалося. Повернення «взад» не відбулося, хоча «зелені» і втратили. Тобто повернення відбулося лише на Сході, де місцеві любителі простих рішень розчарувалися в Зеленському і знову розвернулися в бік «русского мира». Натомість на Заході прийом із галицькими патріотами, які заради майбутнього України виберуть будь-кого у вишиванці, вже не проходить.
І тепер, «в цей непростий для нашої країни час» (ТМ) хотілося б почути від високочолих аналітиків не тільки про те, який електорат несвідомий, а ворог цинічний, але й якісь притомні варіанти розвитку майбутнього.
Представники «патріотичного табору» планують і надалі заходити «парашутистами» і виїжджати на авторитеті давнопомерлих героїв? Тоді в мене погані передчуття.
Рано чи пізно навіть у найбільш «наївних» громадян виникає когнітивний дисонанс. Бо де Бандера, а де сучасні «націоналісти»? З тим, що вони не влаштовують атентати і не реквізують ворожі активи, ще можна якось змиритися. Все-таки ХХІ століття надворі. Але оунівці, при всіх плюсах і мінусах, свої шкурні земельні питання через воєводський уряд не вирішували.
Знову ж таки, недавно вся стрічка була у згадках про загибель В’ячеслава Чорновола. Про «зрадників» його згадували, обіцяли пам’ятати. Все правильно, але люди також пам’ятають і тих прекрасних людей, які відбулися завдяки тому, що вчасно «примазалися» до В’ячеслава Максимовича. Тобто виїхали в політику на чужому авторитеті, чим забезпечили собі і своїм нащадкам безбідне життя.
Попри те, що ця схема зручна й ефективна (принаймні була такою донедавна), вона може давати збої. Що ми практично зараз і бачимо. Причому не лише на прикладі патріотичного Прикарпаття. Маємо, скажімо, ставлення політичних еліт до справи Стерненка. Коли різноманітні спікери демонстративно відокремлюють самого Сергія від питання поліцейсько-суддівської системи, тим самим відмежовуючись від активіста. Мабуть, він занадто активний і напористий, щоб бути просто символом, а представникам актуального політичного класу зайві конкуренти не потрібні. Їм краще Бандеру і Чорновола ще раз згадати, вони вже й так нічого не скажуть. Звідси, до речі, і прохолодне ставлення «пасивного електорату», який сприймає протести під Банковою переважно як розбірки всередині еліт.
А втім, використовувати активістів (живих чи мертвих) як символи – дуже дієва схема. На місцевих виборах, де минулого разу діяли «привідкриті списки», можна було набрати «в команду» хороших людей, а в ради завести потрібних. Можна застовпити за собою ультрапатріотичну нішу і товктися на тих кількох відсотках. Все одно це прогнозованіше, аніж розбавляти списки людьми, схильними до «бунту на кораблі». Пригадайте, як «ковбасило» Українську галицьку партію і як «ковбасить» «Голос». Кожен спонсор у такій ситуації згадає народну мудрість «годуй бика своїм хлібом, він тебе і поколе».
Найголовніше ж, що така стратегія (коли на буклеті – активіст / ветеран / волонтер / Степан Бандера, а депутатом стає «ріелтор в особливо великих розмірах») не обіцяє перемоги на глобальному рівні. «Прийти до влади в Україні» вона не допоможе. Вона добра лише для внутрішньовидової конкуренції, коли старі перевірені «патріоти» тримають молодих й амбітних «патріотів» на відстані. І приклад виборів на Прикарпатті тут черговий дзвіночок.
До наступних виборів, до речі, ще є час. Думай!Те, бо «що тут думати» не допомагає.