Голосуючи на місцевих виборах за відомі великі партії, ми фактично обираємо кота в мішку. Лише найуважніші та найбільш політично грамотні українці слідкують за місцевим політикумом, тому часто ставлять галочки за невідомі їм прізвища, підкріплені гучним брендом. А чи варто?
Україна в розпалі передвиборчої гонки. Перші після Революції Гідності вибори до місцевих рад оповиті інтригою, адже, по-перше, ще ніколи в Україні так різко, як за останні півтори року, не змінювався політичний Олімп, а, по-друге, Верховна Рада затвердила новий Закон про місцеві вибори, і він, як то кажуть, – не без підводних течій.
Головним мінусом нового виборчого закондавства є те, що попри обіцянки Президента так і не були запроваджені відкриті списки. Тобто зараз ми отримали змішану модель виборчої системи, яка частину рис взяла від пропорційної, а частину - від мажоритарної. А це – вирішальний фактор для підміни прізвищ, продажу партійних місць та «кругової поруки» у процесі народного волевиявлення. А звідси - і подальші проблеми. Адже якщо кандидат купив місце, то, вже будучи з депутатським мандатом, займатиметься пошуком шляхів, щоб якнайшвидше та в якнайбільшій мірі «відпрацювати» витрачені на його просування гроші.
Жодні вибори в Україні за всі роки незалежності не були цілком прозорими, і це – факт. Проте на президентських ми хоча б бачимо, за кого голосуємо. Хотіли Кучму – отримали Кучму. Хотіли Ющенка – отримали. Хотіли Януковича – отримали. Врешті-решт хотіли Порошенка – отримали того ж таки Порошенка, та ще й у першому турі. Певною мірою так можна оцінити і парламентські вибори, бо зазвичай у такі списки потрапляють «не останні» люди, і ми більш-менш орієнтуємось, хто вони і чим пахнуть. Хоч і не завжди.
На місцях все трохи по-іншому. Людей настільки відволікають депутатські чвари у Верховній Раді, новини із зони проведення антитерористичної операції та інші загальноукраїнські цікавинки, що більшість громадян практично не думають про той політикум, що в них під носом. Та й влада в нас настільки централізована, що люди в більшості не вірять і не сподіваються, що місцеві чиновники зможуть хоча б щось змінити навіть при великому бажанні. Менша зацікавленість місцевими прізвищами – звідси й менше орієнтування в них. Люди не знають, хто є хто, які в них досьє та що вони пропонують зробити на чиновницькому кріслі.
В Києві державні мужі про це чудово знають та перед місцевими виборами вміло підливають масла у вогонь, щоб люди і надалі не відривали очі від екранів з загальноукраїнськими новинами. Сварки навколо нової конституції, постійні скандали в раді, Ляшко з вилами, перша леді з сумкою мало не за півмільйона гривень, відверто показове затримання Мосійчука прямо на засіданні ВР… Весь цей показовий інформаційний фарш чудово відволікає увагу людей від не менших чиновницьких скандалів на провінційному рівні.
І поки ми з вами роззявивши рота дивимось на все це у промовистих кадрах з Верховної Ради чи з програм а ля «Шустер LIVE», на місцях ідуть великі партійні торги – такі собі місцеві списково-брендові ярмарки. І ціна в лавах партії є прямо пропорційною до її рейтингу та рівня впливості. Це такий собі бізнес: реєструєш партію, розкручуєш бренд і перед виборами продаєш її або цілою упаковкою, або ж окремими місцями. А партії, що мають своє представництво в парламенті, ще й вміло використовують адмінресурс, пропихаючи своїх людей у виборчі комісії всіх рівнів часто під прикриттям інших, подекуди навіть ворожих, брендів.
І якщо ми на всеукраїнському рівні більш-менш бачимо, яке в кого минуле та хто з якої партії куди перебіг, то біографії представників місцевого політикуму – це таємниця оповита мороком. Орієнтуються в таких тонкощах лише найбільш свідомі, обізнані та думаючі люди. А таких – як кіт наплакав.
А тим часом наша «шанована» верхівка у столиці навіть виборчий бюлетень розробила з урахуванням усіх цих тонкощів людської психіки. Рядок у бюлетені виглядатиме наступним чином: спочатку - назва партії, потім - прізвище лідера обласної чи міської організації цієї партії, а вже потім – прізвище самого кандидата. Здавалось би, це – несуттєво, адже прізвище все-ж є. Та ні. Насправді це дуже важливо. Ніщо не робиться просто так, тим більше, в таких важливих речах, як майбутні вибори. Як писав у листі до літературознавця Олександра Лазарєва відомий російський письменник Антон Чехов, «якщо в першому акті на сцені висить заряджена рушниця, то в останньому вона має обов’язково вистрелити». Тобто кожна деталь в літературному або ж драматичному творі має бути невипадковою та працювати на загальний сюжетний задум.
І хоч новий Закон про місцеві вибори-2015 – це твір явно не літературний, але той самий принцип тут працює. З тієї ж причини у новому законодавстві немає такого нюансу, як самовисуванство. Йдеш на вибори – мусиш представляти якусь партію. Це, по-перше, різко підняло і саму значимість партій, і, по-друге, - ціну в їх списках. Не буду стверджувати, що платять геть усі, і продається абсолютно все. Я все-ж вірю, що в українській політиці є відсоток чесності та добропорядності. Хоча б тому, що самі партійні лідери розуміють, що загальне обличчя партії повинне мати більш-менш достойний вигляд. Для цього й розбавляють списки волонтерами, колишніми військовиками та іншими шанованими в суспільстві особами. При такій асиміляції не так явно ряснітиме різнобарв’я багатіїв та популістів, що йдуть в політику заради наживи.
Мені це нагадує Радянський союз та комсомол. Не цікаво, хто ти, якщо ти в компартії, то - людина шанована. Так само і зараз: приходить громадянин на вибори, бере бюлетень і в першу чергу бачить не прізвище того, за кого безпосередньо голосує, а бренд політсили, яку він представляє. Проте факт залишається фактом – гарна обгортка це не обов’язково смачна цукерка. Цікаво, скільки заплатили розробники виборчого закону психологу, який дав таку чудову підказку?
То ж державні мужі, з легкої руки яких народився та набув чинності новий виборчий закон, знають, що спрацює стадний ефект. Люди голосуватимуть не за прізвища, адже не розбираються в них, а - за бренд партії. Це як із зубною пастою. В магазині їх 20 видів, але продаються не найякісніші, а ті, що десятиріччями блимають в екранах телевізорів і ніби промовляють – «купи, ну купи»...
То ж якщо ми хочемо змін, маємо на сам перед змінювати себе та свої погляди. Маємо відмовитись від байдужої аполітичності. Маємо читати, стежити, цікавитись конкретними особами та їх вичинками, врешті-решт маємо аналізувати ці вчинки. Маємо зрозуміти, що якісна та дорога реклама на центральних каналах - це гроші олігархів, а не випадковість. Маємо цікавитись вчинками тих політиків, які живуть і працюють в нашому місті, які ходять тими ж вулицями і яким набридли ті ж самі наші буденні проблеми. А такі люди є і вони не прикриваються гучними брендами, а тихо та скромно працюють на благо вашого села, міста чи області. Варто лише дивитись глибше. Адже тільки так можна зробити правильний вибір.