Не будучи ані політиком, ані політичним аналітиком, не стоячи поруч із політичним життям і взагалі не довіряючи в повній мірі жодній із чинних політичних сил, тим не менше дивуюся, коли чую: "У нових партій, народжений Майданом, нема шансів потрапити в парламент на найближчих виборах".
Причина: тотальна корупція, кругом олігархи, ніхто не хоче нічого нового нікуди пускати, нема здорової конкуренції. З цим можна було б погодитися, аби українці в повній мірі розуміли формат та систему координат масової культури. Бо, на жаль, єдиний сегмент "чтива", "видовища", "блокбастерів" та "попси", який у нас розвинений - це політичні процеси і все, що з ними пов`язане.
Є свята віра в те, що, створивши зимою цього року на Майдані політичну силу та якось її назвавши, вже восени з цими багнетами реально порвати електорат, відкусивши шматки від "Батьківщини" чи "Удару" та навіть потіснивши їх. Щонайменше така позиція - інфантилізм. З нуля за три хвилини можна побудувати хіба проект "Олег Ляшко". Але треба розуміти: з чого почнеш, те і вийде. Почнеш з нуля, поставиш на нуль - нуль і отримаєш. Хай цей нуль агресивний, кричить голосніше за знамениті гудки Ахметова і намагається прималювати перед собою "одиничку".
Колись у своєму ФБ відомий громадський активіст Ігор Луценко написав: простіше сформувати боєздатний добровольчий батальйон, аніж створити та поступово розвивати нормальну громадську організацію. До політичних партій цю формулу теж варто застосувати. Все будується знизу, й розбудовується приблизно так само довго, як колонізувався Дикий Захід. За тим самими принципами, до речі. Як говорили в фільмі "Москва слезам не верит", неможливо стати відразу генеральшею. Аби стати нормальною генеральшею, треба вийти заміж за лейтенанта. Проте українцям після Майдану все довго, і я це розумію - бо мені найбільше за всіх хочеться, аби все помінялося швидко, і бажано в кращий бік. Але навіть якщо хтось проявить організаційні дива та сформує нову молоду боєздатну партію, все одно взяти Верховну Раду приступом не вийде. І справа навіть не в поганих законах, хоча це теж має місце. Діє розвинений політичний шоу-бізнес, працюють закони масової культури.
Згадайте себе на концерті, наприклад, "Океану Ельзи". Тисячі глядачів чого хочуть - нових пісень? Можливо. Але якщо не буде виконано старих перевірених хітів, які можна підспівати - концерт не вдався. Що Вакарчук, коли в сера Пола МакКартні теж муки творчості і він готовий запропонувати фанатам нового себе, явити іншу іпостась, розкритися інакше. А від нього вже три покоління землян хором вимагає старий добрий "Yesterday". Скільки б ролей за життя не зіграв покійний Олександр Дем`яненко - все одно його називали Шуриком і хотіли Шурика, що бісило людину неймовірно. І так далі. Консервативне суспільство, у якому ми живемо і яким навіть пишаються грунтівці, не передбачає іншої формули розвитку, як та, котру вивів Тато хлопчика дяді Федора з історії про Простоквашино. Коли дорослій людині було запропоновано вибір між Мамою (старим та перевіреним, хай і набридлим, між нами кажучи) та котом Матроскіним (щось абсолютно нове й напевне цікаве), Тато вибрав Маму. Бо: "Я з тобою давно знайомий, а цього кота вперше бачу". Те ж саме чекає на новостворені партії, котрі ображаються на утиски, недопуски та інші нехороші обмеження. Нехай "Батьківщина" всім набридла - але вона така знайома, причому - досить давно. І "Правий сектор" попри активність та медійність все одно не матиме стільки електоральних симпатій - принаймні, поки що. Навіть в умовах абсолютної демократичності виборів останнє слово говорять не технологи і телебачення. Воно - за консервативним суспільством, котре швидше обере давно знайоме, аніж ризикне, пробуючи нове. Висновок буде парадоксальний і дивним: консерватизм треба вичавлювати з себе по краплі так само, як і раба. І все буде добре для кожного з нас.