Назва мого відгуку не вибаглива, але інформативна. Саме так, вийшла книжка вибраних віршів цього знаного музиканта в українських перекладах Олександра Фразе-Фразенка, Михайла Бєлікчі та Сергія Гіріка. Фразе-Фразенко також виступив упорядником та ініціатором видання такої книжки.
До слова, це видання спричинилося до появи в українському літературному просторі дискусії щодо авторського права. Адже Моррісон, як і годиться «проклятому поетові», вийшов самвидавом. Правовласник захотів певну суму за право видання. А позаяк в українських видавництв з фінансами не надто, то й ніхто права викупити не зміг. Та Фразе-Фразенко таки довів справу до кінця, себто до видання. Хоч в одному з інтерв’ю зауважує, що ця книжка є для нього «лише перевіркою, певним зондуванням території. А от зробити повне видання віршів Моррісона з більш-менш науковими коментарями – моя давня мрія».
Але й від цього, що є – чимало радості у шанувальників, адже фанатіють від «The Doors» нові й нові покоління. Один мій товариш – серед них. І коли я його спитав, чим для нього є Моррісон, то друг постарався відповісти максимально зрозуміло для пострадянського контексту: «Моррісон – як Цой, тільки крутіший».
Жодна естетика не може бути більшою за етику. Ніколи вона такою і не буває. Тим не менше, багато говориться про мистецтво заради мистецтва. А насправді – це лише спроба виправдати гріх. Мовляв, митець поза всім. Над усім. Митця ніщо не колише. Певна річ, гріх привабливий. Точно не пригадую, чи то був фільм, а чи вистава, але дивився її отець Юзеф Тішнер. Після перегляду він сказав приблизно так: ніколи не думав, що гріх може бути таким привабливим.
Заводячи мову про Джеймса Дугласа Моррісона, не оминути того, щоб назвати його проклятим поетом. Так, він не лише вдало музикував, а й писав хороші тексти, які цікаво читати. Під час розмови про нього також не обходиться без захоплення його легким і невпорядкованим способом життя. Зрештою, тут нічого такого. Але цей же вогонь, який його спалив, зацікавлює нині. Хочеться біля нього грітися. Чи навіть відчайдушно повторити щось схоже. Живи легко і помри молодим. Молодими помирають багато.
На 20 Форумі видавців у Львові відбулася презентація книжки віршів Моррісона в українських перекладах. Про цю подію заслужено говорять, з неї тішаться шанувальники. Але, як на мене, не про те говорять, що власне мало б бути предметом зацікавлення. Це підтверджують слова Олександра Фразе-Фразенка: «Автори переважно писали про нього у контексті рок-музики, не заглиблюючись у поетичну складову. Саме це і стало найбільшою драмою життя Джима Моррісона – згодившись на пропозицію Рея Манзарека, висловлену на каліфорнійському пляжі, і, фактично, випадково ставши рок-зіркою, він втратив особистий, вільний від фотокамер, простір, що так потрібний для поетичної творчості». Отже, Моррісон згорів. Нам цікавий попіл. Але не Моррісон себе спалив, а його спалив гріх.
Військовий табір.
Армія армія
спалює себе в
святкуваннях.
Ця мініатюра доволі яскраво ілюструє суть згорання. Армія не гине в бою, від епідемії чи ще від чогось, що є зовнішнім чинником. Вона спалює себе на позір позитивним дійством – святкуванням. Ставлення до життя як свята – інфантильне. Бути дитиною добре, але в дитинних речах. Якщо свято для дитини – позитив, який максимум обернеться втомою від дитячих ігор, то в дорослому віці ігри – надто дорослі. І таке святкування – вкрай згубне.
Дивись, де ми поклоняємось.
Ми всі живемо в місті.
Місто формує – часто фізично, але неминуче
психічно – замкнений цикл. Гру. Коло смерті
з сексом в його центрі. Їдь до околиць міста,
до передмістя. На межі відкриються зони
брехливих пороків і нудьги, дитячої проституції.
Та в цьому брудному колі, яке стискає
бізнес-район, залитий денним світлом, існує єдине
реальне бурхливе життя нашого пагорба, вуличне
життя, нічне життя. Хворі типи в дешевих
готелях, низьких пансіонах, барах, ломбардах,
стриптизах, борделях, у вмираючих провулках
що ніколи не помруть, вздовж безконечних вулиць
із нічними кінотеатрами.
Коли вмирає п’єса, настає Гра.
Коли вмирає секс, настає Клімакс.
Всі ігри мають в собі ідею смерті.
Так починається поема «Боги», яка й відкриває книжку. Очевидно, гра надто трагічна. Очевидно, мало шансів гру закінчити до того, як настане поразка. Про перемогу не може бути й мови. Навряд теперішня і прижиттєва, і посмертна слава Моррісона є перемогою. Навряд перемогою Моррісона можна назвати факт його перекладу українською. Натомість цей факт можна назвати шансом для читачів.
Якщо ж продовжити мову про читача, але від абстракцій перейти до конкретики, то доречним буде ще один розлогий коментар з уже цитованого інтерв’ю Фразе-Фразенка щодо складнощів перекладу: «Є кілька підводних каменів. Перший – це те, що англійська мова – випрацювана та виписана, а українська просто не готова до багатьох речей. Цей камінь може скинути перекладача у прірву надмірної м’якості перекладу, або ж до надмірної витонченості, внаслідок чого переклад втрачає схожість із оригіналом. Другий – це те, що англійська мова, особливо її американський варіант, наповнена чіткими короткими словами. Але це багатозначні слова, які можна трактувати багатьма різними способами. Звісно ж, у віршах є багато незрозумілих моментів. Проте Моррісон абсолютно серйозно ставився до літератури та неодноразово переписував свої вірші, тому складно припускати, що він дозволяв собі кидатися словами: усе має бути сенсовним. Ще однією проблемою є те, що у його текстах дуже багато односкладних іменних речень, а це абсолютно непритаманне українській літературі. Виглядає це як послідовне нагромадження образів, з яких ти маєш побачити картину. Виникає велике бажання почати все розшифровувати».
Моррісон – це особа, яка позначила свою епоху. Натомість час і декорації, у яких він жив, доволі скрупульозно відображені у його віршах. Отже, маємо доволі органічну єдність. Ще більшої повноти додасть присутність читача для цих текстів. Проте варто сказати, що в цьому виданні нема жодного тексту, співаного гуртом «The Doors», але всі вони виходили в поетичних збірках Моррісона.