Останнім часом в електронних ЗМІ активно обговорюють створення Галицької партії або Партії галичан. Ідея виглядає доволі логічно і переконливо: оскільки держава Україна загрузла у корупції і не виконує своїх основних завдань, потрібно домогтися більших повноважень на місцях, зокрема в Галичині, та виправити ситуацію хоча б на малій Батьківщині.
Під Галичиною розуміється Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області. Обмеживши територію Галичини кордонами трьох адміністративних одиниць колишньої УРСР, ми мали б сприйняти на віру тезу про те, що їхні мешканці об’єднані спільною ментальністю, традицією, культурою. Натомість відрізняються від мешканців Закарпаття, Буковини і Волині. На жаль, або на щастя, це не так.
Якщо не мати на меті прокласти ментальний кордон між Закарпаттям і Львівщиною, його можна і не помітити, подорожуючи Карпатами. Так само, перетинаючи межі Львівської і Волинської областей дорогою на Луцьк, галичанин не потрапляє в інший світ. Звичайно, серед львів’ян існують стереотипи про волинян чи закарпатців, але схожі стереотипи є і про мешканців окремих регіонів всередині однієї області. Проте фольклор не є причиною створювати Мостиську чи Турківську партію. Натомість мешканці Львівської області об’єднані іншими узами – адміністративними. Організація пенсійних виплат, медичного обслуговування, освіти, тобто всієї соціальної сфери, а також державного управління, самоврядування, транспорту, зрештою, дротове радіо – всі ці приклади радянської централізації творять невидиму спільноту. Видавці газет в незалежній Україні пішли протоптаною стежкою, друкуючи спеціальні додатки для областей. Таким чином, уважний читач із Золочева буде знати деталі дрібного побутового злочину у Сколівському районі, натомість про новини зі Зборова (що за 27 км) – лише у разі загальнодержавного резонансу.
Теза про те, що «Галичина – це маленька територія України, яка має свій народ», є надзвичайно приємною і симпатичною. Мабуть, є риси, притаманні лише галичанам, проте вони аж ніяк не сприяють боротьбі за автономію, тим більше не дозволяють говорити про «народ». Для прикладу, уявімо собі картину середньостатистичного свята першого дзвоника у звичайній школі класичного галицького села (якщо такий термін допустимий). На святі присутні вчителі, батьки, діти і, як правило, греко-католицький священик. На подвір’ї школи – погруддя Т.Шевченка. В урочистих промовах обов’язково будуть заклики до учнів не лише сумлінно вчитися, але й бути гідними заповітів Кобзаря. Що означає цей заклик? Як після цього мають учні сприймати священика-уніата? Не варто забувати, що більшість присутніх теж, закономірно, греко-католики. Само собою, УГКЦ і поезія Т.Шевченка (плюс супутній наратив про козаків, гайдамаків, не говорячи вже про поему «Марія») – речі несумісні. Проте не для галичан. Таких прикладів галицького сюрреалізму чимало (від Козака у вертепі до привітання членкинь Марійської дружини із святом 8 березня).
Має ж бути якась причина, яка зумовила існування таких логічних парадоксів. Не просто ж так після культмасових заходів (із супутнім споживанням пива та міцних напоїв) із під’їздів кам’яниць королівського міста Львова віє совком. От і нещодавній День незалежності вніс корективи у розмірений триб життя львівських буржуа. Причина може бути лише одна – галичани не вважають цю державу своєю і борються з нею всіма можливими засобами, перевіреними при розвалі Союзу. Наша зброя – саботаж! От якби влада була наша, то і в ліфтах було б чистіше, і хабарництва б не було, а про те, що матюкатися навчили москалі, знають навіть діти маленькі (яких матюкатися навчили вже не москалі, а тати і мами). Адже галичани насправді культурні і дуже побожні. Знають усі прикмети, тарифи на відправи, методи ворожіння на свяченому і навіть те, чому Церква називається греко-католицькою і що це означає. Правда, про останнє воліють мовчати, бо влада ще не своя.
Галицькі державні мужі, коли їх знімають на камеру чи просять щось офіційно прокоментувати, знають і всім розповідають, що є представниками українського П’ємонту. Вони відповідальні за долю України, особливо по «той бік Дніпра». Мислити категоріями Правобережжя і Лівобережжя – це взагалі ознака галицького (себто непровінційного) діяча. Хоча насправді всі вони знають, що справжній рай земний вже існував у цьому краї за бабці Австрії. І не біда, що ця істина перегукується із розповідями польських істориків та літераторів про «щасливу Аркадію», а рай земний чомусь зруйнували його мешканці всередині минулого століття. Нам досить того, що «там» було гірше. А значить, у «нас» було краще. А то вже добре.
Якщо версія про галицький саботаж комусь видасться несерйозною, то прошу її не забувати хоча б тому, що може стати в нагоді. Вона дуже зручна і психологічно комфортна. Як тільки галичанин зробить комусь капость (навіть собі, хоча планувалося лише сусіду), треба зразу подумати: «Має ЖЕК прибиральниць, най миють, їм за то гроші платять». Зрештою, кожній нації потрібні герої. Для нації галичан ідеальною, на мій погляд, є кандидатура якогось уявного уніата-козака (або й гайдамаки), а може, таким збірним образом буде козак Мамай Його цісарсько-королівської величності Франца-Йосифа?
Повертаючись до серйозної розмови на серйозну тему унікальності Галичини, мусимо визнати, що сучасний пейзаж у нашому краї (особливо в містах) сформований за часів Союзу. Зараз модно говорити про унікальність Галичини, галицької історії, певну самобутність. Проте при більш тверезому огляді розуміємо, що «унікальність» є результатом не народження чогось оригінального, а поєднанням протилежностей. А «самобутність» є радше підкресленням своєї «європейськості» перед Сходом і «козацькості» перед Заходом. При цьому ми, галичани, ще й вважаємо себе відповідальними за долю України, України несправжньої, ідеалізованої, чий світлий образ несемо «невдячним східнякам». Від «бабці Австрії» залишилась архітектура, пам’ятки історії та культури, поодинокі перекази. Натомість до повсякденного життя вони мають не більше стосунку, ніж козацький фольклор. У нас пострадянська масова культура, пострадянське тотальне безкультур’я, позірне християнство і дуже умовна повага до приватної власності. Тому ситуація із створенням Галицької партії більше нагадує бажання втекти від проблеми, замкнутися у комфортному уявному світі. Галичина є не менш уявна, ніж Велика Україна від Лемківщини до Кубані. У жодному разі не хочу сказати, що є палким поборником унітарності і що не існує культурних розбіжностей між Львовом і, наприклад, Мелітополем, проте розмови про автономну Галичину як щось геть особливе, до болю нагадують мантри про український П’ємонт, за якими немає нічого, крім бажання виділитись.
Проблема Галичини (і не лише її) не в адміністративному підпорядкуванні Києву, не у «галицькому» чи «негалицькому» походженні посадовців. Проблема в їх мегаповноваженнях, при яких навіть ангели не встоять від спокуси розбагатіти за півроку (при цьому ще й забезпечити керівництво і відкупитися від контролюючих та перевіряючих). Наївно було б вважати, що можна обговорити всі спірні питання, розставити крапки над «і» та заходитись будувати галицьку спільноту. Ми не живемо у замкненому просторі, а намагання галичан створити рецепт успіху для галичан зажене нас ще далі у локальне гетто.
Якщо «галичани» мають рецепт успіху, потрібно не тримати його в секреті, аж поки здобудемо автономію, а запропонувати програму, яка була б цікава не лише «галичанам», а могла б слугувати моделлю для інших. У цьому сенсі «європейськість» Галичини може стати в нагоді, якщо будемо пропонувати децентралізацію влади, дерегуляцію економіки та конструктивний діалог у культурному сенсі замість нав’язування своєї єдино правильної позиції. Зрештою, бути «П’ємонтом» - значить бути сучаснішими та економічно ефективнішими. Може, треба викорінювати пострадянську спадщину в економіці та на побутовому рівні, продемонструвати приклад успішної самоорганізації, взаємної підтримки.
Якщо ж створення схожої програми дій нам не до снаги, можна потішити себе думкою про те, що у всьому винна окупаційна влада (чи то неукраїнська, чи негалицька – як кому до вподоби) і відвідати «ярмарок живої риби з нагоди Дня Незалежності» (у Львові відбувається і таке). Хай живе галицький сюрреалізм!