Чому людина відчуває владу не як щось «органічно людське», а як привнесену у суспільство «необхідність»? Кажуть, влада виникла за межами людського суспільства. Вже в середовищі стадних тварин існує поділ на домінантного самця та підлеглих йому членів стада.
З тих доісторичних часів влада постійно й наполегливо вимагає від людини межової, максимальної визначеності, а людина (на щастя) не може бути визначеною до кінця.
Людина у стрижневому сенсі завжди залишається винаходом створеної нею ж культури. Проте, зазначимо, всі висловлювання про людину не здатні охопити поняття «людина» як чогось завершеного, відбутого і суспільно означеного. Людина постійно вислизує за межі всієї сукупності створених нею ж визначень і понять. У цьому «вічному вислизанні» – найбільша наша надія у протистоянні владі.
Влада не може бачити і контролювати людину у всіх її виявах. Людина завжди частиною свого буття буде за межами владного контролю. Навіть якщо влада озброїть себе фантастично довершеною технікою, здатною контролювати всі зовнішні (оперативні) аспекти людської поведінки, цей контроль ніколи не буде тотальним. Техніка також є продуктом людської діяльності і «на хитрого робота знайдеться робот з прибамбасом».
Відповідно, історія людей є не місцем творення вічних «монументів необхідності». Історія є радше сценою, місцем створення і знищення суспільних цінностей. Владне зло, яке панує сьогодні, завтра перестане задовольняти репресивні та організаційні вимоги нових поколінь. Воно «через втому» зійде зі сцени зі всією своєю атрибутикою, поступившись місцем новим – вдосконаленим, але недосконалим – формам здійснення влади. Наприклад, «ризомній» демократії.
Демократія, як представницька й процедурна форма правління, виникла у незапам’ятні часи серед войовничих мисливських племен європейської півночі. У І тис. до н.е. вона її принесли ті племена на береги Середземного моря, зазнала там ситуативної поразки у знаменитій Пелопонеській війні, пережила тисячоліття світового панування монархій і врешті-решт у ХХ столітті стала найбільш розповсюдженим режимом здійснення влади.
За минулі століття скептики створили неозору колекцію доказів недолугості демократії. В цій колекції є відверті дурниці (про «кухарок», що керують державою) і глибокі філософські дослідження.
Мартин Гайдеґер, наприклад, спробував окреслити суспільні межі операційних можливостей народовладдя. «Жоден народ і жодна «колективна доля», – писав він,– не спроможні звільнити індивіда від потреби приймати самостійні рішення щодо того, що стосується його власної здатності бути». З цим не можна не погодитись. Скажімо, перед обличчям смерті кожний з нас завжди опиняється самотнім, без підтримки громади, магістрату, трьох гілок влади, опозиції і парламентської більшості.
Народовладдя є навдивовижу «байдужим» режимом правління. Вона здійснює свої функції на підставі принципового «невходження» в сутність окремих справ та значень. Демократія фронтально (і формально) нечутлива до всіх рівнів та форматів істинності. Пройдисвіт і правдивий пророк мають при демократії однакове право одного виборчого голосу та рівного доступу до суспільних засобів інформації. Це дратує. Особливо дратує чомусь не пророків, а пройдисвітів і соціальних невдах. Тому саме пройдисвіти і лузери є найбезжальнішими та найпослідовнішими критиками демократії. Вони мають до неї, зокрема, такі претензії:
1) демократія «неорганічна», її правила обмежують можливості спекулювати на національній, релігійній та родинній приналежності, використовувати традицію для виправдання персональної нереалізованості;
2) демократія нестабільна, завдяки ротації влади вона не дає достатньо часу для безконтрольного користування громадським «коритом»;
3) демократія продажна, адже ніхто з багатіїв не впевнений у тому, що владу завтра не перекупить крутіший багатій;
4) демократія непрогнозована, і ніхто не може бути захищеним від приходу в майбутньому до влади своїх ворогів;
5) демократія не дає можливості знищити того, чий спосіб мислення та стиль життя дратують лузерів і пройдисвітів;
6) демократія прозора й дуже підозріла до суспільних прожектів. Вона майже не дає можливості заробити на безглуздих «рехвормах»;
«Найкращі люди» та пророки суспільства теж мають свій перелік претензій до демократії. Найсуттєвіші позиції цього переліку такі:
1) демократія дає можливість висловлюватися «сірим, середнім» людям, зокрема тим, які не мають власної суспільної позиції і повторюють політичні гасла, сформульовані спекулянтами від ідеології;
2) демократія часто стає на бік більшості в тих питаннях, де більшість ніколи не мала, не має й не буде мати рації (наприклад, у сфері культурних смаків або творчих експериментів);
3) демократія формує «подієве свавілля» суспільних настроїв, під які оперативно підстроюється «демократичне ком’юніті», тобто ті продажні коментатори та інтелектуали, заробітки яких напряму залежать від накладів газет та рейтингів телепрограм;
4) демократія (особливо у «ризомній формі») часто-густо породжує специфічну форму диктату, так зване «експертовладдя», коли солідаризована група фахівців у певній галузі може достатньо довго нав’язувати своє хибне бачення ситуації у цій галузі всьому суспільству (як було в освітній галузі США у 1907-1960 рр.);
5) демократія дуже повільно виправляє свої помилки, навіть очевидні, «ризомна демократія» взагалі здатна безкінечно довго терпіти помилки, якщо вони стосуються лише одного з вузлів «ризоми»;
6) демократія дає шанс реалізації для небезпечних харизматів, здатних впливати на електорат не силою аргументів, а завдяки своїм особистим природнім рисам.
Провидцям за демократії нелегко. Їхні попередження та осяяння демократична процедура зводить до рівня товарної пропозиції на ярмарку думок. Жодна оригінальність за доби демократії насправді не гарантує успіху. Ця оригінальність, навпаки, є приреченою, якщо її не супроводжують рекламна компанія та піар. Адже кожна демократія передусім є сірим «пануванням звичного».
З іншого боку, антидемократичні режими тільки на початку здаються «пануванням незвичного». За кілька місяців влади будь-які революційні або «органічні» (націоналістичні) диктатури з ураганною швидкістю «обростають звичністю» у вигляді бюрократичних апаратів, жлобських систем привілеїв і «спецрозподільників» та інших структур, що забезпечують домінування сірості.
Ще жорстокішою до оригінального і свіжого є «ризомна демократія» з її орієнтованістю на постмодерні (технологічні) способи забезпечення свого існування. Такі демократії базуються на «буттєвих цитатах», тобто на технічній грі з суспільно перевіреними методами та засобами здійснення влади. Демократична «ризома» може однаково успішно включити в свій інструментарій як метод, запозичений з ліберального канону, так і метод з арсеналу феодалізму. З «ризоми» важко вислизнути. Вона здатна включити тактики і стратегії «вислизання» до переліку своїх технік і методологій. Так мережеві протести доби Інтернету тепер стали частиною арсеналу спецслужб, які відповідають за дестабілізацію небажаних для планетарної «ризоми» політичних режимів.
Але невтомний «кріт історії» пришвидшує свою підривну діяльність. Влада опановує Інтернет-простір, а сили хаосу у відповідь опановують те постіндустріальне середовище «людей-атомів», на яке перетворила общини і народи ліберальна цивілізація. «Люди-атоми» вислизають із підготовлених аналітиками схем і знову стають невидимими для влади. І фраза «Все під контролем» зависає у порожнечі.
Як, зрештою, і має бути.