Ґвалт, обурення і суцільні нарікання супроводжують ледве не всю культурницьку тематику в українському суспільстві. А призначення на посаду міністра культури – на драматичні сцени з опери «Ріґолетто». І все через те, що культуру досить часто українці сприймають як останній плацдарм, втративши який, спільнота припинить існування. Звідси, здавалось би, і гострота баталій і непримиренність позицій. Проте на практиці все виглядає не зовсім так. На щодень більшості суспільства питання культури не здаються вже такими й релевантними. Чомусь ще менше питань виникає щодо усталеного культурного канону. І чомусь прикриваються очі на справжні мотивації основних учасників цих баталій.
Але про все за порядком. Ніхто, сподіваюсь, не заперечуватиме, що навіть у сучасній Україні культура є в надто тісних відносинах з державою. Державне регулювання культурної сфери, а отже й фінансування, є насправді вражаючим. Від сільського клубу починаючи і закінчуючи головним «клубом» країни – палацом «Україна». Від «спілчанських» структур, системи, відшліфованої Сталіним для тотального контролю за життям мистецьких і культурних спільнот, до народних і заслужених ансамблів пісні і танцю. А ще ціла система музеїв для обслуговування героїчного наративу. «Національні» та драматичні театри з державними ставками, хмара бібліотечних працівників, безкінечні управління та відділи культури на обласному, міському і районному рівнях. Зі своїм невід’ємним атрибутом – заходами. І вся ця культурна армада, сформована ще з часів УРСР, вимагає від держави грошей «за вірне служіння». Не розуміючи, що в цих їхніх послугах держава давно не має потреби.
Тому набагато щирішим з боку «діячів культури» було б перестати прикриватися благими намірами, нібито захисту української національної культури, а відверто заявити, що йдеться про їхні «шкурні» інтереси. Що їхній культурний продукт, не підкріплений державним фінансуванням, нікому не потрібний. Що вони можуть існувати тільки в системі, коли держава їх «уживає» за потреби і без, а вони, відповідно, живуть безбідно з тієї «вживаності». Інакше на них чекало б неодмінно банкрутство, яке вони однозначно нарекли б вбивством української національної культури. Або замахом на українську етнічну культуру, про що невтомно нагадує народний депутат Володимир В’ятрович.
І про національну культуру і її «усічений» вимір – етнічну культуру. Це той випадок, коли поняття культури зводиться до суто традиційного сприйняття, зі звуженням до досягнень якогось етносу. Зазначу, що в цікавості до традиційної культури народу нічого поганого нема. Змогли ж американці створити прекрасний Національний музей афроамериканської історії і культури. Так само цікавими є музеї, що розповідають про історію, культуру і побут індіанських племен на обох американських континентах. Але в цьому випадку не зовсім про це.
Ідеться про те, що культура може бути цікавим і привабливим явищем тільки тоді, якщо містить в собі універсальні, інклюзивні моменти. Коли відомі всьому людству сюжети передаються за допомогою несподіваних технік, засобів та прийомів у текстах, на полотні, у звучанні, оформленні простору та пластиці. Етнічна ж винятковість, з акцентом на минулому, прирікає культурний продукт на вторинність й архаїзм. Кажучи простішою мовою, якщо всю культуру певної спільноти звести до традиції і фольклорності, то в підсумку отримаємо радянсько-націоналістичний покруч, який дійсно доведеться захищати за допомогою державних дотацій, бо без таких вливань він засмердиться і помре.
Тому в Україні вже давно перезріла потреба в тому, як зробити українську культуру сучасною, привабливою і навіть прибутковою. А отже подумати не тільки над новими культурними стратегіями, але й про відносини між культурою і державою. По-перше, держава має відпустити культуру у вільне плавання. Має зникнути зарегульованість цієї сфери номенклатурними актами. По-друге, доведеться позбутися «народництва» та відв’язатися від радянського селянсько-козацько-класового наративу. Перестати відзначати культурними «заходами» різні історичні ювілеї, дати та події. Скасувати відзначення «діячів культури» званнями «заслужений» і «народний» з відповідними грошовими субвенціями. Оскільки це і є одним з механізмів, коли держава визначає, що є культурою, а що ні. Що має право на існування, а що підлягає забороні і викоріненню.
Від цих практик давно потрібно було відмовитися, оскільки вони були досконалим радянським механізмом недопущення альтернативи й утвердження «державного» культурного канону. Канону козацько-шароварного, з культом хорового співу, псевдонародного танцю та драматургією соціалістичного реалізму. Така культура ставала зручним інструментом в руках комуністичних ідеологів. Використовувалася як обслуга панівних ідеологічних доктрин та авторитарних політичних режимів. Минули десятиліття від того, як упокоївся СРСР, але «діячі культури» та їхні клони і надалі хочуть служити державі і за таке прислуговування отримувати достойну винагороду.
Як у радянський час, так і донедавна, в українській культурі провідну роль відігравала історія, особливо героїчний наратив. При цьому культурній обслузі було байдуже, кого обслуговувати: прихильників героїзму радянського народу, що під проводом Компартії, як відомо, всіх переміг, чи поціновувачів національно-визвольних змагань під проводом ОУН. І все з тими ж переможними реляціями.
Справа в тому, що неймовірне замилування минулим, з неодмінним культом героїв є, за визначенням Умберто Еко, «ур-фашизмом». У наш час, може спонтанно, а може й ні, виникла неймовірна конкуренція між російськими та українськими пропагандистами. При цьому, з погляду дослідника, природа обох таборів не часто й відрізнялася. Єдине, що українські прихильники ур-фашизму, ув’язавшись у протистояння з російськими «колегами», однозначно програють путіністам. По-перше, несумірний пропагандистський ресурс. З огляду на здобрену в радянський час соціальну базу – не той засяг і масштаб. І, по-друге, Україна все-таки не Росія. Українські пропагандисти, що отримали вплив на політику пам’яті в державі, могли втішатися підтримкою лише малого, та ще й регіонально обмеженого, сегмента українського суспільства. Та й методи подачі нібито нового культурного канону виявилися застарілими, ніби взятими зі старих оунівських брошур, або діаспорних видань із сентиментальними уявленнями про Вкраїну.
До всього, центральне місце в цьому каноні посіла «етнічна культура». Сам концепт монополізували конкретні політичні сили, які кожен політичний випад противників проти них представляли як замах на всю українську культуру. З часом партійно-політична інструменталізація української культури тільки набрала обертів.
Приводом до порушення цієї теми стала публікація в соціальних мережах фотографій зі знакової культурно-мистецької події «Вивих» 1990 року. Та порівняння їх з тим, що буквально за кілька років трапилося із цим альтернативним середовищем. Зауважив, що на першому «Вивиху» маса молодих людей були в європейському одязі, з усміхненими обличчями, альтернативними зачісками та стилізацією. Дійсно, цікаві молоді люди, готові експериментувати зі собою, суспільством і країною. І головне – без вираженої етнічно-національної винятковості.
Це вже потім «інтернаціональні» учасники цього середовища та найщиріші українці з родичами в діаспорі «розлетілися» по всьому світу: Америка, Канада, Німеччина, Росія, Ізраїль. А згодом ті самі люди зі «Студентського братства», що організовували «Вивих», натягнуть на себе шаровари та реквізит з радянських театрів. Маршуватимуть в «козацьких» строях та «вдаряться» в цілковитий етнографізм. Активісти «Студентського братства» та особливо «Товариства Лева», нехотячи, запровадять в життя і політику «справжній» український «дрес-код». Допоможуть сформувати новий культурний канон, поєднавши старий радянський залізобетонний з елементами галицької культурної традиції.
Розпочнеться тривалий похід в етнографізм, більшість з якого так і не повернеться. Навпаки, етнографізм та архаїка стануть еталоном української культури. У такому замилуванні народною культурою нічого поганого нема. За умови, якщо цей період короткий і не триває вічно. І якщо цей канон ніхто не намагається нав’язати суспільству як єдино можливий.
Єдине, що не перестає дивувати, це те, чому культурні процеси в Україні поточилися від якісної альтернативи до зашкарублої архаїки, а не навпаки.