Протягом 2023 року у відносинах між Україною та Польщею настільки зіпсувались, що раніше основна тема двосторонніх розбіжностей трактування спільного історичного минулого відійшла далеко на задній план.
Ймовірно, не усі помітили, а багато з тих, хто помітив не надав особливої уваги інформації останніх днів про те, що:
- Відділення Інституту національної пам'яті Польщі у Ряшеві закрив справу за злочин акції «Вісла», оскільки виявляється насильна депортація (хоча у заяві чомусь вживається поняття «евакуація») українців мала «превентивний та захисний характер, а не репресивний». Нагадаю, що акція «Вісла» це етнічна чистка польської комуністичної влади за підтримки совєцького керівництва з метою «остаточного вирішення українського питання» у Польщі шляхом депортації 140 тисяч українського населення з південно-східних регіонів Польської Народної Республіки у західні та північні регіони країни;
- Уряд виділив фінансування на будівництво музею так званого «геноциду» поляків на Волині (що геноцидом не є, а з огляду міжнародного права також є етнічною чисткою), який має бути створений у місті Холм.
Це наочна демонстрація асиметрії історичної пам'яті, яка віддавна існує між Польщею та Україною як у відмінних оцінках історичних подій спільної історії, перш за все, у питання Волинської трагедії, акції «Вісла» 1947 року, депортацій у 1944-1951 роках, ревіндикації православних церков на Холмщині у 1938 році, пацифікації українських сіл у міжвоєнний період тощо, так і у практиках вшанування жертв цих подій в Україні та Польщі.
Ви скажете, навіщо про це тепер говорити і що у нас сьогодні є важливіші справи, аніж історична політика, тим більше у відносинах з Польщею? Так, погоджуюсь і з цим важко сперечатись! Проте нюанс у тому, що так думають лише в Україні. Тим часом польська влада, поки увага української держави та суспільства зосереджена на війні проти росії і вирішенні спровокованих польською владою нагальніших проблемах зернової і транспортної криз повним ходом в односторонньому порядку (як вже звично це робить «ПіС» останні роки) цементує асиметричну історичну політику у Польщі.
Те, що у нас поставлено на паузу, щоб зайвий раз не загострювати двосторонніх відносин з Польщею і відкладено пошук рішень на час після перемоги у Польщі форсованими темпами реалізовують idea fix Ярослава Качинського та кресов'яків (яких за підсумками крайніх парламентських виборів у Польщі представляють у Сеймі партія «Конфедерація», яка власне ініціювала блокування кордону з Україною) - утвердження геноцидного трактування Волинської трагедії і нівелювання злочинів Польської Республіки та Польської Народної Республіки за злочини проти українського населення, яке було їх громадянами у період 1926-1951 роки. Це не лише цементує асиметрію пам'ятей з польського боку, але фактично позбавляє простору для подальшої дискусії для пошуку компромісу у майбутньому.
Це наочний приклад реалізації польською владою в особі «Права і справедливість» політики доконаних фактів. Вона полягає у тому, що польську сторону не цікавить справжній діалог та пошук компромісу, а відбувається імітація процесу задля легітимації наперед бажаного результату. Це наочна ознака відсутності паритетності відносин між Україною та Польщею, коли польська сторона не сприймає українську як рівну і не допускає можливості сприймати методи та вимоги зі сторони України, які вона в односторонньому порядку трактує як норму у своєму ставленні до України. Часто на цьому наголошую, бо багато хто в Україні відмовляються помічати це, а ті, хто розуміє чомусь вважають це нормальною та прийнятною практикою. Як наслідок асиметрія національних пам'ятей відтворюється в асиметрії двосторонніх відносин між Україною та Польщею загалом і асиметричності дискурсу загострення українсько-польських відносин зокрема.
В односторонніх, ультимативних та безвідповідальних, проте добре продуманих діях «Права і справедливість» спостерігається стратегія, яку можна означити як «після нас хоч потоп». Це також одне з очевидних пояснень чому правляча партія затягує процес передачі влади опозиції. Для того, щоб підтягнути «хвости», «підчистити» документи, замести сліди своєї діяльності останніх восьми років, а також, щоб позакладати якомога більше «мін сповільненої дії» і залишити якомога більше проблем для нової влади на майбутнє. Це як відволікатиме її від нагальніших справ, а також даватиме додаткові приводи для «ПіС» у ролі опозиції демонструвати свою «героїчну» боротьбу для захисту національних інтересів Польщі від «капітулянтів» з «Громадянської коаліції».
Замість того, щоб займатись важливішими для Польщі справами нова влада витрачатиме час на проблеми, який можна було уникнути. Зокрема й у складних українсько-польських відносинах, де їй доведеться продовжити важкий діалог з українською стороною, який останніми роками свідомо ламала Варшава. А також ставлячи її у складніше становище, коли уряду та парламентській більшості доведеться пояснювати польському суспільстві, чому вони скасовують "патріотичні" рішення, продають польську історію «українських націоналістам» і здають суверенітет та національні інтереси «бюрократам» з Європейського Союзу. І саме у цей момент на трибуну героїчно виходитимуть представники «ПіС», які навипередки змагатимуться з «Конфедерацією» за те, хто з них більший «патріот» і хто краще захищає національні інтереси Польщі.
Якщо нова польська влада не відкотить односторонніх рішень «ПіС», а я переконаний, що вона не відважиться на це, а просто заморозить усе як є, то у такому разі Україні доведеться змиритись з цією логікою доконаних фактів і після війни також вимушено в односторонньому порядку реалізувати власну історичну політику визнання акції «Вісла» етнічною чисткою українського населення у Польщі, прийняти закон про визнання депортації 1944-1951 років українців з Польщі до УРСР злочином, як і політику пацифікації українців в Галичині і польської колонізації Волині у міжвоєнний період. У цьому немає трагедії, адже Україна і Польща не перша і не остання держави, які не зуміли дійти компромісу у складних питання спільного історичного минулого. Але цього хотілося б уникнути. Проте усі намагання України запропонувати Польщі паритетний діалог, на жаль, дуже часто завершувались асиметричними односторонніми та недружелюбними діями з польської сторони.
На завершення лише хочу нагадати, що Шведський потоп в історії Речі Посполитої не в останню чергу пов'язаний з негативними для поляків наслідками Хмельниччини, в результаті чого програли як поляки, так і українці. І обираючи безвідповідальну стратегію «після нас хоч потоп» варто пам'ятати про те, чим завершився другий роман «Трилогії» Генрика Сєнкєвіча «Потоп».
P.S. Завершити цей допис хочу ліричним відступом, який дуже часто не знаходить розуміння серед переважної більшості української аудиторії. Мова йде про ще одне несуттєве та в принципі незрозуміле для 99% українців питання правильного написання в українській історичній традиції назв міст у Польщі, які згадуються на початку статті. А саме Ряшів та Холм замість Жешув та Хелм, які є княжими містами епохи середньовіччя на помежів’ї сучасного українсько-польського прикордоння. Цілком зрозумілим є використання поляками польського варіанту їх написання Rzeszów і Chełm, що транслітеруються українською мовою як Жешув та Хелм. І саме у такій помилковій формі вони переважно використовуються українськими журналістами і офіційними установами, зокрема «Укрзалізницею», замість коректних Ряшів та Холм. Мова у жодному разі не йде про історичний ревізіонізм або тим більше про абсурдні територіальні претензій, а мова про історично правильне написання в українській традиції. Так само як поляки у польській мові пишуть і використовують назву Львова як Lwów, що в транслітерації українською мовою звучить як Львув або Києва як kijów (Кіюв) і ми сприймаємо це за нормальне, аналогічно така ж логіка має використовуватись й у випадку коректного вживання українських варіантів назв для польських міст Ряшів (Rzeszów) та Холм (Chełm).
Фото PAP