У середині жовтня президент України Володимир Зеленський змусив міжнародних експертів (і українських, і закордонних) гарячково обговорювати питання ядерного статусу України. Чи були для цього реальні підстави? Важко сказати, просто український лідер мимохідь згадав про ядерну зброю. Зробив він це умисно, маючи певну задумку? Можливо. А міг і просто бовкнути не подумавши – є така вада в нашого президента.
Нагадаємо, що саме сказав Володимир Зеленський під час пресконференції в Брюсселі, торкаючись теми Будапештського меморандуму: «Ми говоримо про те, що якби Україна не віддала ядерну зброю, це була б парасолька. Або ми повинні мати якийсь альянс… Ми обираємо НАТО. Не ядерну зброю, ми обираємо НАТО».
Нині минуло 30 років з моменту підписання того сумнозвісного Будапештського меморандуму. Утім проблема хай трохи й кострубато сформульована Зеленським не зникла, а радше загострилася.
У цьому контексті мені пригадалася моя перша поїздка до «капіталістичного світу». Це було в лютому 1994 року. Я тоді ще був студентом факультету журналістики, і мені випала щаслива нагода в складі делегації «Студентського братства» побувати в бельгійському Лювені. Це казкове університетське містечко неподалік Брюсселя. Запросили нас туди активісти студентської організації Лювенського католицького університету. Серед організованих для нас заходів була й дискусійна панель, де ми, українські студенти, були головними дискутантами. І прийшли нас послухати не лише спудеї й місцева українська діаспора, а й університетські професори, яким було цікаво почути з перших вуст інформацію про відносно нову, все ще незнайому країну.
Варто зазначити, що тоді цікавість світу до України вкотре зросла. Це було пов’язано з нашою ядерною зброєю, яку ми погодилися віддати добровільно й фактично задурно. Так, на той момент сумнозвісний Будапештський меморандум ще не був підписаний. Але питання вже було принципово вирішене між Леонідом Кравчуком, Борісом Єльциним і Біллом Клінтоном. Окрім того, вже були підписані ганебні Масандрівські угоди, а в них, окрім абсолютно несправедливого поділу Чорноморського флоту, був і пункт про «утилізацію ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що дислоковані в Україні». Тобто на момент згаданих дебатів у Лювені втрата Україною ядерної зброї і ядерного статусу вже була, так би мовити, медичним фактом.
Тоді повідомлення про добровільну відмову українців від ядерки в Західному світі були сприйняті з великим захопленням. І це зрозуміло: якась мутна нова держава, схильна до націоналізму (бо прагнення до національного суверенітету – це не що інше, як одна з форм націоналізму), відмовляється від такого чинника глобальної небезпеки, як атомна зброя. Причому і від стратегічної, і від тактичної, а ще на додачу – від бомбардувальників, здатних нести таку зброю.
Тож не дивно, що на цій панельній дискусії нам поставили «риторичне» запитання: чи втішені ми, як і весь Західний світ, рішенням нашого уряду відмовитися від атомної зброї? Наскільки ж великим було здивування й розчарування залу, коли ми відповіли негативно. Я, як найстарший представник делегації, спробував пояснити ошелешеним бельгійцям, що, мовляв, загалом ми таки проти ядерної зброї і за ядерне роззброєння в цілому світі, але… Але ми втрачаємо досить потужний стримувальний чинник на тлі агресивних намірів Росії, яка щойно відібрала в нас більшу частину Чорноморського флоту й базу в Севастополі.
Уже потім на імпровізованому фуршеті після дебатів до мене підійшов один лювенський студент й з гіркою міною на обличчі чи то запитав мене, чи то мені дорікнув: «Ну, як же так, ми ж так тішилися, що ви відмовилися від ядерної зброї, а ви тут таке виговорюєте». Я спробував йому змалювати передовсім безпекову ситуацію України, її незахищеність перед російською агресією. Наводив йому приклади такої агресії в Грузії, Молдові, провокації проти держав Балтії. Нагадав йому слова одного з найпопулярніших на той момент російських політиків Владіміра Жиріновського, який погрожував Україні війною й окупацією. «Та ні, це ж не серйозно, хто він такий той Жиріновський? Політичний маргінал. Він не має жодного впливу на політику Кремля», – опонував мені мій візаві, який виявився студентом політології й дуже цікавився східноєвропейськими справами.
Так, тоді Захід був переконаний, що Росія твердо стала на шлях демократії та співпраці з цивілізованим світом. Що ситуацію там цілковито контролює президент Боріс Єльцин – демократ, хай і недосконалий, не без дивацтв і шкідливих звичок. Але все ж – своя людина.
У цьому контексті мимоволі пригадуються слова Ґергарда Шрьодера. Коли ще в статусі канцлера Німеччини він вперше зустрівся з російським президентом Владіміром Путіним, то назвав його «кришталево чистим демократом». Це я до того, що коли західні політики називають когось у Росії «демократом», то до цього варто ставитися з певною часткою скепсису. Навіть доволі великою часткою.
Так, тоді, у лютому 1994 року, Росію практично ніхто на Заході не сприймав як загрозу. Ейфорія миролюбства, яка розпочалася з падінням Берлінського муру, ще не минула. Звісно, були якісь підозри, що війни в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії тощо ведуться за наказом з Кремля через різноманітних «проксі». Але задля загальної благої ідеї миру в цілому світі на такі дрібнички можна дивитися крізь пальці. Навіть на розстріл танками російського парламенту восени 1993 року й на зміну конституції РФ.
Каюся, я й сам, як переважна більшість українців, 30 років тому слабо уявляв собі ситуацію, коли Росію перемкне настільки, що вона піде на Україну відкритою війною. Різне приховане втручання – цілком уявляв. Як, наприклад, активна російська допомога Леонідові Кучмі під час виборчої кампанії того ж 1994 року. Його тоді однозначно вважали проросійським кандидатом, то чому б не допомогти. І саме Кучма поставив останню крапку у скасуванні ядерного статусу України, підписавши сумнозвісний Будапештський меморандум.
Хоча, зізнаюся щиро, навіть у мене, активного критика меморандуму, була надія, що домовленості в Будапешті, попри їхню абсолютну формальність й умовність, все-таки будуть виконуватися. Була надія на «всемогутню Америку», яка в разі чого не дозволить нас образити й поставить нахабну Росію на місце. Так, зрозуміло, що сам меморандум був юридичною фікцією, не мав ні найменшої правової сили, жодним чином не захищав Україну, не змушував країн-підписантів кидатися нам на допомогу в разі зовнішньої агресії. Та все ж документ було підписано в процесі передачі Україною всього свого ядерного арсеналу та ще й відмови від ядерного статусу. Виходячи із цієї обставини, наприклад, я міркував так. Україна стала першою державою, яка добровільно відмовилася від своєї вже наявної атомної зброї. Членам ядерного клубу дуже залежить на тому, щоб атомною зброєю володіло якомога менше країн. Тому вони робитимуть все для того, щоб переконати решту світу: у жодному разі не створюйте атомну зброю, якщо ж ви її вже створили, то можете спокійно здавати її нам, під наші залізні гарантії безпеки. Від цього ви не станете менш захищеними, навпаки, тепер ми виступатимемо гарантами вашої безпеки і в разі нападу на вас захистимо вас усіма своїми силами й засобами.
Це ж абсолютно логічно, був переконаний я. Тому навіть якщо Росія одного прекрасного дня спробує порушити своє слово й рушить на нас війною, то США докладуть усіх зусиль, аж до прямої військової конфронтації, щоб нас захистити. Бо якщо США (а ще бажано в спілці з Францією і Великою Британією) не стануть горою на наш захист, то ніхто в майбутньому більше не забажає відмовлятися від ядерного арсеналу. Радше навпаки, вирішить, що варто його нарощувати. А значить, уся глобальна політика нерозповсюдження ядерної зброї, спрямована на те, щоб перешкодити набуттю ядерного статусу державами, які не мали його до 1967 року, летить коту під хвіст.
Ці мої надії досить швидко розвіяла так звана «російська весна» 2014 року. А контрольний постріл у голову надії Росія зробила вже після повномасштабного вторгнення, шантажуючи Україну й цілий світ наявною в неї ядерною зброєю. Зокрема, і тією зброєю, яку їй 30 років тому ми передали самі добровільно.