Фактично два місяці, з того моменту, як Джо Байден запропонував Владіміру Путіну зустрітися на нейтральній території, найрізноманітніші аналітики з усіх куточків світу намагалися дати свої прогнози щодо результатів саміту. Більшість експертів сходилася на думці, що саміт буде якщо й не провальним, то не надто успішним, оскільки наразі американсько-російські відносини перебувають на найнижчому з часу завершення холодної війни рівні. Жодна сторона не готова йти на якісь істотні поступки, тобто компромісів чекати марно. Окрім того, обопільна агресивна риторика аж ніяк не сприяє зближенню сторін.
То чи був сенс взагалі проводити таку зустріч? Безумовно, був. Пригадаймо, в яких умовах взагалі виникла ідея американсько-російського саміту. Це був час максимального напруження на українсько-російському кордоні за останні шість років. Росія нагнала стотисячний контингент під наш кордон, а також в окупований Крим та Донбас. Знову виникла загроза повномасштабної війни з Росією.
Саме тоді Байден зателефонував до Путіна, наполегливо попросив відвести війська від українського кордону та запропонував зустрітися. Чи спала б напруга без дзвінка глави Білого дому? Більшість експертів схиляється до думки, що Кремль таки блефував, що раніше чи пізніше був би змушений відвести війська, бо й так витрачав мільярди рублів на їхнє утримання під кордоном. Що російське керівництво розуміло, якою несумірно високою стане ціна за пряму інвазію на українську територію. Українська армія була вже далеко не такою слабкою, як у 2014-2015 роках. А західні санкції остаточно б розчавили російську економіку.
З іншого боку, ніхто достеменно не може знати, що в голові у неврівноваженого Путіна. Адже й сім років тому агресія проти України з російського боку була абсолютно ірраціональною, та все-таки відбулася. Зважаючи на це, пропозицію Байдена слід вважати правильним кроком, хай він і купився на путінський блеф. Зважмо й на той факт, що лише за кілька тижнів до цього дзвінка Байден відверто назвав Путіна «вбивцею», тобто в той момент він аж ніяк не планував найближчим часом спілкуватися з шефом Кремля. І лише російська загроза в Україні змусила його змінити свої наміри.
Правильним було й те, що американський президент спланував зустріч з російським лідером під кінець свого європейського турне. До того він встиг взяти участь у саміті «Великої сімки», саміті НАТО, зустрічі глав держав і урядів країн-членів ЄУ та США. Відтак Байден зумів відновити ту трансатлантичну єдність, яку так недалекоглядно руйнував його попередник, і встиг до женевської зустрічі узгодити зі своїми західними партнерами всі ключові питання російської політики.
Фактично на всіх цих зустрічах західні союзники підтверджували свою готовність протистояти підступним діям Москви. Наприклад, у заключному комюніке саміту G7 наголошується: «Ми знову закликаємо Росію припинити дестабілізуючу поведінку і зловмисні дії, зокрема – втручання в демократичні системи інших країн».
А головне – на всіх самітах згадували Україну, відзначали необхідність її підтримувати з огляду на небезпеку російської агресії. А Росію чітко названо «стороною конфлікту» на Донбасі, а не «посередником». Так, на саміті НАТО було наголошено, що «Україна стане членом Альянсу і при цьому План дій щодо членства (ПДЧ) буде невід’ємною частиною цього процесу».
Враховуючи, що американсько-російський саміт був так чи інакше спровокований небезпекою можливої агресії проти України, Байден зумів забезпечити собі до зустрічі з Путіним доволі потужне запліччя, принаймні в цьому питанні. А головне – Європа і США, які раніше лише реагували на різноманітні підступні дії Кремля, нарешті усвідомили необхідність вироблення єдиної російської стратегії. Відтак американський президент міг заявляти російському колезі спільну волю Заходу.
Безумовно, зустріч, яка відбулася 16 червня в женевському замку Ла Ґранж, була потрібна передовсім шефові Кремля. Йому конче треба було продемонструвати росіянам і світу, що його не ізольовано від світу. Щобільше, він знову у клубі лідерів наддержав, адже з ним зустрічається найвпливовіша людина цієї планети – президент Сполучених Штатів.
Женевська зустріч була зовсім не такою, як гельсінський саміт 2018 року, де Путін зустрічався з Дональдом Трампом. Мінімум посмішок, жодних обіймів – лише холодне рукостискання, формальний протокол. Бо для Трампа Путін був «другом», для Байдена – «убивцею».
Не дивно, що замість запланованих п’яти годин саміт тривав удвічі менше. Зрештою, про що можна було говорити, на основі чого будувати компроміси? Контроль над озброєннями, військове втручання Росії в Україні, атаки російських хакерів, переслідування Олексія Навального – основні теми порядку денного. Путін ще до зустрічі заявляв про своє небажання йти на поступки з кожного зазначеного питання. А в Женеві перед Байденом він просто грав вар’ята, мовляв, я не я і хата не моя. А тому післясамітівські заяви його учасників, що зустріч була конструктивною, схожі на корчення доброї міни за поганої гри.
То чи був сенс Байденові взагалі витрачати на зустріч час і зусилля. Однозначно – так. Глава Білого дому чітко накреслив перед російським колегою «червоні смуги», зокрема й в українському питанні. Байден пояснив Путіну, на яких принципах Вашингтон має намір мати справу з Росією, дав чітко зрозуміти, що США реагуватимуть на дії, які підриватимуть інтереси Америки та її союзників. «Путін знає, що я вживу заходів», – сказав Байден на пресконференції після саміту, яку він навмисне провів окремо від Путіна, зайвий раз демонструючи, що гидує стояти поруч з ним.
Говорячи про «союзників», Байден мав на увазі й Україну. «Я підтвердив непохитну прихильність США підтримки суверенітету і територіальної цілісності України», – запевнив він. Окрім того, він натякнув про давно очікуване Києвом долучення США до «нормандського формату», у рамках якого були підписані Мінські угоди. У якій формі це відбуватиметься – ще ніхто не знає. Але сам факт, що й Вашингтон тепер ангажується до цього процесу, вселяє неабиякий оптимізм. Особливо в контексті попередження Байдена Путінові, що на його недружні кроки США готові потужно відповісти. Знаменно теж, що саміт відбувся саме в Женеві, ніби з натяком на можливе повернення до женевського формату перемовин щодо Донбасу, які відбулися у квітні 2014 року за участю шефів дипломатії України, США, ЄУ і Росії.