Кожна історія має початок, фабулу і кінець. Одна з головних подій останнього часу в житті Львова – штрафні санкції для «Арени Львів» за поведінку вболівальників.
Реакція на санкції, як зазвичай буває в Україні, була всякою і різною: від звинувачень в упередженості FIFA з боку львівських вболівальників до ейфорійних антифашистських «одобрямсів» прихильників Митного союзу. Від заплутано-несміливих «експертних коментарів» до заяв про сплановану провокацію недоброзичливців. Останній варіант міг би бути оптимальним способом зберегти хорошу міну при поганій грі, проте за умови, що ця ймовірна провокація є «початком» якоїсь спланованої операції. Значно сумніше, якщо ця «підстава» – початок кінця.
Апологія підстави
Нам не звикати до провокацій, справжніх чи уявних. Майже кожен стикався у своєму житті з «підставами». Однією із найпопулярніших є «автопідстава», коли водія-жертву фактично змушують здійснити небезпечний маневр автомобілем, після якого кремезний «потерпілий» вимагає компенсації за нібито спричинену шкоду. Кілька років тому популярною була схема, за якою жертва нібито знаходила одночасно з незнайомим молодиком у безлюдному місці гаманець з грішми. Той «справедливо» пропонував розділити знайдені гроші порівну, після чого зникав так само швидко, як і з’явився. І тут починалася дія друга: до жертви підходив інший, значно габаритніший чолов’яга з вимогою повернути гроші з його загубленого гаманця. А оскільки половини суми вже не було, доводилося докладати зі своїх. Що складніша структура чи організація займається провокацією, що «складнішою» є потенційна жертва, то більше людей та ресурсів задіюють, то витонченіше використовують законодавство. Наприклад, правоохоронці з управління кримінальної міліції у справах дітей, за словами підприємців, використовують у своїх не зовсім статутних цілях «підшефних» неповнолітніх. Схема у цьому випадку, хоч і не шедевр, але трішки складніша. У заклад типу кафе або бістро заходить висока молодиця, з вигляду далеко за 18, і замовляє пиво чи алкогольний коктейль. Після цього правоохоронці (які «випадково» стали свідками такого правопорушення) займаються або банальним вимаганням, або складають протокол про порушення і накладення штрафу з підприємця і найманого працівника за продаж алкоголю дитиночці. Просто і безпрограшно.
Не диво, що практика підстав і провокацій знайшла застосування у сфері політики по всьому світу: «польським нападом» на прикордонну заставу 1 вересня 1939 року Німеччина «легітимізувала» вторгнення в Польщу, з якого почалася Друга світова війна, а «примушення до миру» Грузії почалося з роздачі російських паспортів «мирним жителям» і відверто провокаційної політики бунтівних автономій. У нас в П’ємонті, звичайно, масштаб неспівставний, але принципи ті ж. З одного боку, це нескладно, ефективно, а коли в «політика» є навики з «попереднього місця роботи», то й звично. З іншого боку, провокаціями «ворогів» можна пояснити не лише власну бездарність чи халатність, а й зловживання чи крадіжки в особливо великих розмірах. У Львові історія підстав має довгу і захопливу історію, яку можна трактувати і як дурість (тобто недалекоглядність), і як хитро спланований план одвічних іноземних воріженьків, і як провокації різного роду політиканів (при цьому визначити, хто саме провокатор чи п’ята колона, а хто – борець за народне щастя, вже, мабуть, не вдасться ніколи). Тим не менше, в сухому залишку маємо сучасне місто Львів, яке з політичної точки зору відоме в Україні та далеко за її межами завдяки перманентним колотнечам «лівих» із «правими», сумнівним з точки зору здорового глузду «історичним» маніфестаціям, смолоскипним походам та футбольними ультрас з неонацистськими нахилами. Про дисидентів, Рух В’ячеслава Чорновола та інший «лібералізм» говорити вже не доводиться. Патріотизм «з людським обличчям» програв у конкурентній боротьбі радикальному націоналізму не сьогодні і не вчора. З початку 90-х років, з того часу, коли бути патріотом стало не лише дозволено, але й модно та прибутково, триває буремна історія підстав і провокацій за право бути «головним патріотом головної патріотичної області». Не останню скрипку в цій симфонії завжди грали ті, кому доля і наївний електорат довірили «бити морду синьожопій банді». Хоча, якби електорат мав кращу пам’ять, то мав би розуміти, що якщо «хлопці» і будуть бити комусь морду, то точно не «бандитам», тим більше «у владі».
Вже не один рік поспіль провідні російські телеканали ділять ефір на 9 травня між помпезними включеннями з Москви («де шанують ветеранів») і «оперативним зніманням» зі Львова («де ветеранів ображають нащадки есесівців»). Звісно, російські канали є за що звинувачувати в упередженості та необ’єктивності. Але й заперечувати той факт, що в прокремлівських репортерів є потрібна «картинка», не випадає. Це простежується ще 1993 року, коли члени СНПУ та Студентське братство Львівщини створили так звані «народні охоронні загони» для (яка іронія!) охорони демонстрантів та запобігання провокаціям під час відкриття сесії Верховної Ради України. Відтоді Львів за наявності відповідного замовлення можна легко презентувати світові як місто, в якому відроджується нацизм. Особливо відзначилися члени СНПУ (тоді «Народні загони» вже встигли перетворитися на «Загони СНПУ», а ті, відповідно, в товариство «Патріот України» під проводом Андрія Парубія) під час побиття комуністів в парку імені Івана Франка у Львові 7 листопада 1997 року. Як масове побиття могло перешкодити комуністам здійснити свою комуністичну провокацію – загадка. Але телевізійна «картинка» знову вдалася на славу.
Далі – ще веселіше. Товариство «Патріот України» 1999 року провело у Львові з’їзд, який запам’ятався смолоскипною ходою центром міста. Тут вже навіть «агентам світової закуліси» не треба було довго морочити голову, як очорнити молоду Українську державу на міжнародній арені. Кадри 1999 року зі Львова мало відрізнялися від кадрів 1930-х з нацистської Німеччини. Тим більше, що символіка СНПУ з вовчим гаком (чи «ідеєю нації», яка провокація кому більше до вподоби) не залишала шансів на виправдання. Парадоксально, але практика смолоскипних походів досі не засуджена, що більше, вона стала популярною не лише у Львові, а й в інших містах України. Як то кажуть, якщо смолоскипи запалюють, значить це комусь вигідно…
Під час президентських виборів 1999 року ті самі націоналісти зі Львова не втомлювалися називати всіх лівих відповідальними за злочини комунізму, чим (нехай, можливо, і нехотячи!) знизили рейтинг соціаліста Мороза і допомогли червоному директорові Кучмі зустрітися в другому турі з ручним комуністом Симоненком. 2004 року Тягнибок (теж, мабуть, без злого умислу) на горі Яворина розповів на камеру багато цікавого про мешканців Західної України, чим допоміг жителям Донбасу остаточно визначитися з вибором. Провокації з польськими місцями пам’яті у Львові дивним чином збіглися зі спробами налагодити добросусідські стосунки Києва і Варшави. А тема екстремізму в середовищі львівських футбольних фанатів спливла незадовго до проведення у Львові матчів Євро-2012 після сутички вболівальників «Карпат» і дортмундської «Боруссії».
Збіг за збігом
Несправедливо було б говорити, що Львів чи Західна Україна є чимсь особливим на тлі решти України. Як зруйновано імідж Львова, так само, наприклад, і Харків чи Запоріжжя силами місцевих «патріотів» і провідних ЗМІ перетворено на дикий заповідник комунізму. І не так важливо, чи т.зв. політичні діячі є «проплаченими агентами Кремля» чи самостійними гравцями. Їхня діяльність завдає шкоди.
Але повернімося до останніх подій на «Арені Львів». Для одного епізоду під час матчу збірної України зі збірною Сан-Марино покарання, мабуть, занадто суворе. Тим більше, якщо це – провокація. Але такі провокації протягом останніх років вже стали традиційними, чим перетворили патріотизм а-ля «свідомий галичанин» на профанацію. Тому навряд чи хтось у FIFA вникатиме в мотиви, якими керувалися молоді люди на стадіоні. Було б дуже непогано, якби мова йшла виключно про дискваліфікацію стадіону, а не про велику політику. В іншому випадку нас радісно зустрінуть не лише в Об’єднаному чемпіонаті Росії і України, але і в Митному союзі. Там і поулюлюкаємо. Як люблять казати патріоти, які не симпатизують нацизму, «кожному своє». Фанатам «Карпат» – ультраси «Зеніту» на виїзді, «лідерам нації» – повага, бабло і екзиль на березі Женевського озера. Слава Україні!