Книга хірурга Данила Сафронова, що побачила світ у видавництві Vivat, об’єднує тридцять вісім історій, яких вистачило б на кілька сезонів популярного телешоу про будні лікарів. Тридцять вісім епізодів з життя, де кожен персонаж і кожна ситуація так само неповторні й непрості, як і близькі нам усім.
Операційні, морги, місця злочинів, кухні хрущівок, берег моря, лінія фронту – комусь звичні, комусь не дуже локації, куди приводить читачів автор.
На тлі людських драм й медичних вироків виразно постає життєствердна сповідь хірурга, сповнена любові до людей та своєї справи. Данило Сафронов – хірург, який багато років оперував потерпілих із політравмою. Пропонуємо читачам уривок з його книги.
***
Привиди
– Ти віриш у привидів?
– Що?
– У привидів віриш, кажу? Ну, у людей, котрі після смерті землею блукають.
Ми сидимо на кухні в сестринській, я і ще одна санітарка – Оксана, їй, як і мені, вісімнадцять. Пізня ніч. Усі операції наразі закінчені, ми прибрали операційні й сподіваємося, що більше нікого не привезуть. Оксана п’є несмачну розчинну каву та їсть квадратне «Ювілейне» печиво, відкушуючи його своїми великими, наче в бобрихи, зубами. У неї кругле добре обличчя, маленькі долоньки з куцими товстенькими пальчиками, схожі на лапки звіряти, і мені подобається дивитися, як вона кумедно їсть.
– Нє. Я чого не бачила, то в те не вірю, – серйозно відповідає Оксана, акуратно підбирає своєю лапкою крихту печива з блюдця і кладе в рот. – А ти?
– А я вірю. Навіть бачив кілька разів. Їх тут, знаєш, скільки вештається? І лікарнею, і оперблоком. Що не день – жмуриків вивозять і вивозять. От і ходять їхні душі коридорами, неприкаяні.
Її очі стають округлими, потішно визираючи з-за краю чашки.
– Та ну тебе! Перестань, мені страшно!
– Правда! – не вгамовуюсь я. – Он Валька Мороз два тижні тому біля сьомої операційної одного бачила.
– Кого одного?
– Ну, привида одного – жінки, яка за два дні до цього в сьомій померла, – брешу я безбожно.
– І шо вона?
– Хто? Валька? Ну, перелякалась.
– Та ні. Жінка ця. Мертва.
– А, ну Валька йде коридором розчини міняти, уночі, а їй назустріч і виходить із сьомої передопераційної в коридор. Випливає така – біла вся, гола і в крові, волосся розпущене. Валька зупинилась, навіть кричати з переляку не могла. А мертва над підлогою зависла й манить її рукою.
Оксана перестає жувати, дивиться на мене своїми круглими, наче в лемура, очима, ставить чашку на стіл і тихо говорить:
– Песець!
Тим часом кавальчик печива випадає з її рота й плюхається в чашку. Мене поволі здушує сміх.
– Скотина брехлива. – Вона кидає в мене шматком печива. – Я спати пішла, придурку.
Я встаю з-за стола на кухні, проходжу в сестринську й бачу, що вільних спальних місць немає, усі зайняті, а на останньому вільному тапчані вже згортається клубком Оксана. Два місця в матеріальній теж зайняті. То що, мені не звикати – беру подушку та плентаюсь у третю операційну. Тут більш-менш чисто, і, бувало, я тут кілька разів спав, коли бракувало інших місць. Я дістав два стерильних простирадла, які пахтіли автоклавом із бікса, постелив одне на операційний стіл, поклав подушку, вимкнув світло, ліг і вкрився другим простирадлом з головою. В операційній тихо. Мої ноги гуділи після багатьох годин роботи, і сон, змішуючись зі втомою, обволікав мене.
Прокинувся я від того, що щось дрібно дрижало. Скло. Легкий дзенькіт лунав із дальнього кутка операційної, того, де стояли столики з банками зі спиртом і нитками. В операційній було темно й тихо. І чувся лише цей дзенькіт. Аж раптом я скрижанів від жаху: м’які кроки наближалися до мене, я чітко чув цей звук бетонною підлогою. По тому – здалось, що через вічність, – кроки промайнули мимо, стали віддалятися від операційного стола й невдовзі затихли.
Я заціпеніло лежав під простирадлом ще кілька хвилин. Тоді обережно висунув голову, ладний побачити що завгодно. Навкіл темно й порожньо, лише світилася самотня зелена лампочка сухожарки. Я скочив зі стола, на ходу взуваючи капці, і кулею вилетів у коридор. Пробіг до виходу з блока метрів двадцять. Загальмував я тільки перед входом у сестринську, тут коридор був освітлений. Я зупинився на кілька секунд і перевів дух. Потім тихо прочинив двері – всередині всі начебто так само спали. Двері кухні були зачинені, але з-під них пробивалося світло. Я обережно пройшов між тапчаном і диванами та ступив на кухню, прикривши за собою двері. Там знову сиділа Оксана. У руці в неї диміла сигарета. Я підійшов до пічки, узяв чашку, насипав здоровенну ложку огидної спільної кави, кинув шість кубиків цукру й сів за стіл. Зсередини мене всього тіпало. І тут я побачив, що «лемур» навпроти теж як не своя. Оксана дивилася на мене впритул, зіниці були завбільшки з п’ять копійок, а короткі пальці, що стискали сигарету, помітно тремтіли.
– Ти чого? – спитав я.
– Я бачила привида, – відповіла вона.
«От тобі й маєш!» – бухнуло в моїй голові.
– Де?
Вона глибоко затягнулась, погасила недопалок у чайному блюдці, склала долоні поміж колін і, дивлячись на величезного таргана на стіні, розповіла:
– Я вже лягла, але тут згадала, що шовки забула долити. Ото, думаю, старша прийде рано, перевірить і вставить мені, як минулого разу. Взяла спирт і пішла в блок. Долила в усіх операційних, ступаю в третю, підійшла, доливаю, а світла не вмикала – і так видно. Тут чую – дихає він!
– Хто він? – спитав я, ще не розуміючи, про кого Оксана.
– Хто-хто! Привид! Я повернулась, а він лежить на операційному столі під простирадлом. І дихає. А я ж прибирала там щойно! – сказала вона, вибалушивши свої очиська й переходячи на писк. – Я тихо мимо прокралася, а він, видно, мене не помітив – так і лежав на столі й дихав. А я в коридор – і сюди щодуху.