Війна в Україні спричинила палку полеміку не лише серед німецьких політиків, де «червоною лінією» виступило постачання зброї для ЗСУ (Німеччина і постачання зброї Україні - ZAXID.NET), але й серед німецького суспільства, яке розділилося на окремі табори з екзистенційного питання – війни і миру. Цілком очевидно, що каталізатором тут стала німецька «політика пам’яті» (Що не так з німецькою політикою пам’яті - ZAXID.NET), яка після Другої світової війни культивувала ідеї пацифізму і «відповідальності» за воєнні злочини минулого. Російське вторгнення в Україну, яке супроводжується порушенням усіх чинних правил ведення війни з обстрілами і руйнуванням міст і сіл, вбивствами цивільного населення, кричущими прикладами жорстокого насильства проти жінок і дітей, мільйонами біженців тощо, викликало реакцію не тільки серед фахівців із Східної Європи, але й письменників, акторів та діячів культури, тобто тих, кого в німецькому суспільстві звично називають інтелектуалами. У провідних німецьких медіа протягом останніх чотирьох місяців з’явилося чимало статей, есеїв та інтерв’ю, в яких автори різною мірою висловлюють свою позицію щодо поточних подій. Однак у цій статті ми приділимо увагу лише колективним «Закликам», «Заявам» і «Відкритим листам», які демонструють нам полярність думок німецького інтелектуального середовища.
Ця колективна форма самовизначення, звичайно, не є специфічною німецькою і властива багатьом демократичним суспільствам, але в німецькому контексті вона впевнено відсилає нас до часів Першої світової війни (1914–1918), коли колективні «Заклики» і «Маніфести» (Aufrufen) стали частиною «паперових війн» інтелектуалів, відомих в історії як «Війна культур». Як історик я не схильний до прямих паралелей, оскільки чудово розумію всі методологічні хиби такого підходу, де різними є і зміст, і контекст подій. Тому в цьому випадку ми згадаємо про це тільки для того, щоб виділити певний феномен німецьких інтелектуалів.
Поняття «інтелектуал» є породженням модерного часу з його шанобливим ставленням до розвитку науки і наукових знань, оскільки суспільство було переконане в тому, що саме вони сприяють загальному прогресу нації. Носії знань переважно концентрувались в університетах і не обмежувалися лише науково-викладацькою діяльністю, а висловлювали свої думки в публічному просторі. Їхня порівняно невелика кількість і самоусвідомлення власної «корисності» для суспільства створювали з них своєрідну замкнену касту, на зразок китайських «мандаринів». «Моральними авторитетами» нації виступали також і письменники. Думки інтелектуалів впливали на суспільство загалом і на урядову політику, оскільки значна частина з них була представлена і в політичних партіях, і в законодавчих органах держави. Тому нічого дивного немає в тому, що під час Першої світової війни вони породили масив пропагандистських статей, брошур і книг з «патріотичною» риторикою, протиставляючи духовну німецьку «культуру» французькій і британській прагматичній «цивілізації». Як писав тоді Томас Манн, «германство – це культура, духовність, свобода, мистецтво, а не цивілізація…». Зрештою, для того щоб продемонструвати єдність «інтелектуалів» з німецьким суспільством в цілому та армією, яка вже на початку війни демонструвала злочинні дії проти європейських пам’яток культури і цивільного населення, вдалися до колективних «Закликів», «Маніфестів» і «Заяв». При цьому їхня кількість значно перевищувала аналогічні з боку противників (британців, французів і росіян), котрі також не цуралися подібних форм «культурної війни».
Найбільшого розголосу набув знаменитий «Маніфест 93-х» (An die Kulturwelt. Ein Aufruf), підписаний відомими вченими і культурними діячами з виправданням цілей Німеччини у війні. Написаний у стилі «95 тез» Лютера, кожен його абзац починався словами: «це не правда». Незабаром почали з’являтися: «Декларація викладачів вищої школи Німецького райху», «Маніфест німецьких університетів», «Заклик інтелектуалів» тощо. Коли ж під час війни стало зрозуміло, що її цілей Німеччина так і не досягнула і потрібно шукати мирних шляхів виходу з війни, то єдиний табір німецьких інтелектуалів розколовся на «консерваторів» і т. зв. «модерністів». Загалом же, «паперова війна» інтелектуалів залишилась лише певним феноменом, фактично «лебединою піснею» модерного часу, оскільки нові повоєнні реалії зруйнували їхню «кастовість» і вплив на суспільство. Але ж традиції не вмирають і завжди є бажання їх відтворити, що й демонструє нам нинішній публічний простір Німеччини, але тепер уже в умовах російсько-української війни.
Після 24 лютого 2022 року однією з перших колективних заяв німецьких інтелектуалів став «Заклик» до федерального уряду про необхідність переглянути політику Німеччини щодо Росії 96 провідних європейських спеціалістів з питань Східної Європи (Der Tagesspiegel, 18.03.2022). Через місяць кількість підписантів досягла 155 осіб і він отримав назву «Заклик 155 експертів з питань Східної Європи до Федерального уряду: від долі України вирішальним чином залежить мир і стабільність у Європі». Для простоти і дотримуючись традицій, назвемо його – «Маніфест 155-ти». Серед підписантів переважно історики Східної Європи і славісти з Німеччини, США, Канади і європейських країн, які представляють солідні університети і наукові установи. Ключова ідея документа визначена так: широкомасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого засвідчило «провал політики Німеччини та ЄС щодо Росії протягом останніх десятиліть. Ця політика ґрунтувалася на надії, що завдяки поєднанню інтенсивної дипломатії, участі в угодах і численних ділових стосунків можна буде стримати все більш очевидні неоімперські амбіції Москви». Введені проти Росії санкції мають обмежений характер, а закупівля країнами Європи і Німеччиною газу й нафти фактично підтримує агресію. Критиці була піддана й німецька «політика пам’яті», зокрема аспект «історичної відповідальності» перед народами колишнього СРСР, після того, як гітлерівська Німеччина «спустошила Білорусь та Україну під час Другої світової війни».
Автори «Маніфесту 155-ти» закликали уряд Німеччини об’єднати зусилля з іншими європейськими країнами і здійснити конкретні кроки для того, щоб «збільшити ціну» війни для Росії. Зокрема, було запропоновано: ввести санкції проти всіх російських банків і відключити Росію від платіжної системи SWIFT; припинити закупівлю всієї нафти, природного газу та інших товарів з Росії; ізолювати її та заборонити в’їзд членам уряду й наближеним до влади елітам у країни ЄС; конфіскувати кошти і майно афілійованих з державою російських олігархів і компаній; усунути Росію від усіх міжнародних соціальних і спортивних заходів; підтримувати економіку, уряд та оборону України; постачати Україні не лише легку, але й важку оборонну та наступальну зброю, як-от потужніші зенітні системи та відповідні бойові літаки, кораблі, транспортні засоби тощо. При цьому чи не найбільшим «прозрінням» для фахівців із східноєвропейських досліджень стало те, що «мирне співіснування з режимом Путіна може базуватися лише на надійному поєднанні дипломатії з економічною, політичною та військовою силою».
4 травня 2022 року на сайті Zentrum Liberale Moderne було опубліковано відкритий лист до канцлера Олафа Шольца під назвою «Справа України також і наша справа!». Ініціатором «Листа 57-ми» став керівник Центру і колишній політик від партії «зелених» («Оливково-зелені» у світлофорній коаліції німецького Бундестагу - ZAXID.NET) Ральф Фюкс, а тому головним лейтмотивом стало постачання зброї для України. Лист став відповіддю на широку дискусію в публічному просторі Німеччині, де лунали застереження проти такого кроку з огляду на подальшу ескалацію війни і ядерний шантаж з боку кремлівського режиму. Автори переконані, що атака Кремля на Україну – це також й атака на європейську безпеку. «Той, хто нападає на європейський мирний порядок, порушує міжнародне право та здійснює масові військові злочини, не повинен перемогти. Проголошеною метою Путіна було і є знищення національної незалежності України. Перша спроба не вдалася через рішучий спротив і готовність українського суспільства йти на жертви». Загроза ядерної війни є психологічним шантажем з боку Росії, яким не потрібно нехтувати, але її неможливо уникнути шляхом поступок Кремлю, що сприяють його подальшим військовим авантюрам. Відмова західних країн від постачання важкого озброєння Україні під тиском погроз сприятиме лише подальшій агресії Росії, а тому автори «Листа 57-ми» пропонують федеральному канцлерові: «Швидко оснастити Україну всім наявним озброєнням, необхідним для відбиття російського вторгнення; встановити ембарго на експорт російських енергоносіїв, щоб позбавити режим коштів на війну; відкрити перед Україною обов’язкову перспективу вступу до Європейського Союзу».
Найбільшого розголосу в німецькому суспільстві набув «Відкритий лист до канцлера Шольца», ініційований відомою журналісткою і феміністкою Алісою Шварцер (Alice Schwarzer), опублікований 29 квітня 2022 року на сайті редагованого нею журналу EMMA. Спочатку його підписали 28 відомих журналістів, театральних митців і науковців. Дуже швидко кількість підписантів зросла до 140 тисяч, а оскільки «домогосподарок» і «тимчасово безробітних» важко зарахувати до «інтелектуалів», то він залишиться «Листом 28-ми». Водночас така широка підтримка ідей авторів «Листа 28-ми» і потужний медійний розголос зробила його справжнім маніфестом німецької «ЕММА-ґенерації». Авторку листа, яка перебувала у відпустці на італійському острові Іскʼя, де їла морозиво і приймала термальні ванни, дуже налякала заява російського міністра Сергія Лаврова, який погрожував третьою світовою ядерною війною, і тому вона вирішила у своєрідний спосіб «попіклуватися» про український народ. Зміст листа виявив основні хвороби німецького суспільства повоєнного покоління – страх, формальний пацифізм і викривлене почуття моральної відповідальності за абстрактного «іншого». Суть вимог до німецького канцлера можна викласти коротко: а) російська агресія в Україні може перерости у війну в Європі; б) війна в Європі може спровокувати ядерну війну, а тому Німеччина більше не повинна постачати важкого озброєння в Україну; в) потрібно змусити Україну піти на переговори з російським агресором, оскільки опір ЗСУ й українського народу призводить до численних жертв серед цивільного населення – «рішення про моральну відповідальність подальших “цінностейˮ людських життів серед мирного українського населення належить винятково до компетенції їхнього уряду».
Разом із відомою статтею філософа Юрґена Габермаса, де він звинуватив Україну в «моральному шантажі» Заходу і порушенні спокою німецьких бюрґерів, «Лист 28-ми» потрапив у мейнстрім публічного обговорення болючих для Німеччини питань: чи повинен німецький уряд постачати зброю для України і чи повинні ми війну «не програти» або «перемогти». Детальний аналіз німецьких дебатів залишимо на майбутнє, а зараз обмежимося лише реакцією на «Лист 28-ми» найбільших критиків непослідовної позиції Олафа Шольца партії «зелених». Голова її партійної фракції в Бундестазі Брітта Гассельманн (Britta Haßelmann) в одному з інтерв’ю підсумувала: «Де повинні бути “компромісиˮ, коли Путін атакує вільну європейську країну всупереч міжнародному праву, міста зрівнюються із землею, вбивають мирних жителів, а жінок систематично ґвалтують і використовують проти них зброю?».
Опублікований 30 червня 2022 року заклик «Негайне припинення вогню!» (Die Zeit, 27/2022) можна назвати листом філософів, оскільки серед його підписантів ми знаходимо їх декілька, зокрема й відомого в Німеччині професора філософії та письменника Ріхарда Давіда Прехта (Richard David Precht). Можливо, саме тому автори «Заклику 21-го» звертаються не до німецького уряду, а до абстрактного Заходу. А оскільки концептами «національний і постнаціональний менталітети» Габермаса німецька філософська думка, очевидно, себе вичерпала, то вони оперують категоріями всесвітньо-історичного масштабу і лякають обивателів: «В Африці насувається голод, який може коштувати мільйонів життів. Стрімке зростання цін, дефіцит енергії та продовольства вже призвели до заворушень у багатьох країнах. Якщо війна триватиме після осені, дефіцит добрив також матиме глобальний вплив. Очікується велика кількість жертв і дестабілізація глобальної ситуації». Закликаючи воюючі країни до негайного припинення війни, підписанти як мантру повторюють ідею про небезпеку ядерної війни і посилаються на думку експертів, які переконують, що Україна не зможе відвоювати захоплені ворогом території, «оскільки Росія переважає у військовому плані та має можливості для подальшої військової ескалації». От тільки «експертами» тут виступає один із підписантів «Заклику 21-го», уже згадуваний раніше (Німеччина і постачання зброї Україні - ZAXID.NET) Еріх Вад (Erich Vad), відставний генерал Бундесверу і колишній військовий радник Анґели Меркель, який з початку агресії Росії проти України був противником надання зброї Україні й заперечував можливості ЗСУ у боротьбі з окупантами.
«Корисними путінськими ідіотами» (Putins nützliche Idioten) назвав їх німецький славіст Ґеорґ Вітте (Georg Witte), оскільки автори «Заклику 21-го» фактично пропонують реалізувати путінську програму залякування Заходу, а заклик до негайного припинення вогню означає допомогу агресорові в окупації українських територій. І як же це можна зробити? «Для цього потрібна дискурсивна підтримка в Європі. Ідеологічні маргінали, AfD (Альтернатива для Німеччини), ліві – без проблем. Проблема в ліво-лібералах й освічених правоцентристах. Із цього треба починати, з цього треба генерувати громадський тиск. І ось, є німецькі письменники, філософи, політологи та правознавці, соціологи, публіцисти, які використовують саме цей наратив: перемир’я “заразˮ!» – стверджує Вітте. Сам зміст війни в авторів «Заклику 21-го» набув дивовижної (очевидно філософської) метаморфози, де сторону, яка чинить опір агресору, потрібно змусити до перемир’я. «Автори звернення нітрохи не думають про осмислення українського опору в категоріях традицій національно-визвольних воєн. Мені, як німцю, соромно, що клуб впливових інтелектуалів заперечує дискурсивне існування опору нації, яку планують знищити» (F.A.Z, 05.07.2022).
Абсолютно очевидно, що всі ці колективні «заяви» і «листи» не є відображенням суспільних думок в цілому, а лише спробою переконати суспільство у правильності власної думки. Аргументи і контраргументи опонентів мають вплинути на ту частину німецького суспільства, яка користується т. зв. «швидким мисленням» в умовах масованих інформаційних «вкидів». Тому не потрібно переоцінювати їхній суспільний вплив. Водночас не треба й недооцінювати їх як елементи «гібридної війни» та цілеспрямованих «інформаційних атак». На сьогодні ми спостерігаємо очевидний розкол німецького інтелектуального середовища, яке має глибоке коріння в німецькій повоєнній політиці пам’яті і Ostpolitik. Водночас можна спостерігати і впевнені кроки до встановлення суспільного консенсусу щодо позиції Німеччини в російсько-українській війни. Це підтверджує і той факт, що, згідно з опитуваннями, рейтинги лідерів партії «зелених» протягом останніх місяців впевнено випереджають інших партійних лідерів.