Незалежне видавництво «П'яний корабель» з'явилось у 2015 році. Заснували його івано-франківський поет Мірек Боднар та перекладачка Христина Михайлюк. Їхнею мрією було перекласти українською мовою та видати вірші легендарного музиканта та поета, лідера гурту The Doors, Джима Моррісона.
І, хоча переклад був готовий вже давно, несподівано восени 2016 року дебютом молодого видавництва стала збірка культового польського поета Рафала Воячека, який писав у другій половині 1960-х. Третьою книжкою стала збірка німецького поета Ґеорґа Гайма, який жив на рубежі ХІХ і ХХ століття. Цікаве спостереження: Джим Моррісон помер у 27 років, Рафал Воячек покінчив життя самогубством у віці 25 років, Ґеорґ Гайм загинув, коли йому було 24.
Мірек і Христина неодноразово повторювали: у всіх їхніх авторів помітний вплив поезії Артюра Рембо (зрештою, недарма на честь його вірша видавництво і назвали). Хтось з читачів вважають таку літературу похмурою, але на думку видавців, такі тексти просто дозволяють поглянути на деякі речі глибше.
Під час мистецького фестивалю Porto Franko, який відбувався в Івано-Франківську, молоді видавці розповіли ZAXID.NET, чи можна прожити на гроші, зароблені за три книжки і кого з мертвих (і живих) вони планують видавати надалі.
* * *
У вас зараз є вже три книжки. А після трьох книжок можна почати говорити хоча б про попередні підсумки. Тож чи ви не переоцінили попит на таку літературу?
Христина Михайлюк: Ми не мали ілюзій з самого початку, що попит буде шаленим. Все відбувається якимись хвилями. Є періоди ліпших продажів, а є гірших. Поки що це навіть не хвилі, а кардіограма. Процес відбувається повільно, але ми знаходимо своїх читачів, які стають постійними. Ми розуміємо: якщо їм сподобалась перша книжка, друга, то ймовірно, що вони куплять і наступну.
Ми не мали цього на меті, але так виглядає, що ми починаємо формувати своє середовище. Буде перебільшенням казати, що ми знаємо всіх читачів в обличчя, але половину – знаємо точно. Але якщо дивитись по фінансових підсумках, поки що це не бізнес. Це все ще благодійність.
Є шанс, що ця благодійність переросте в бізнес? І від чого це залежить?
Х.М.: Це залежить від того, скільки книжок ми зможемо видати. Нормальні обороти у видавництві починаються після 20 виданих книжок. Коли у тебе є певний асортимент, починаєш почуватись вільніше. Коли є більший вибір – розумієш, що можеш більше вкладати. Ми побачили це на «Книжковому Арсеналі»: думали, що книжка Моррісона буде продаватись найкраще – але всі три наші книжки продавались однаково. Сподіваємось, якщо так буде йти і далі, то зможемо видати наступні книжки.
Видавництво переклало і видало культових авторів для американської, польської та німецької літератури
(фото "П'яного корабля")
У випадку з поезією Джима Моррісона на вас працює репутація самого Моррісона. У випадку з польським поетом Рафалом Воячеком, з якого ви почали, вам довелось спочатку розповідати, хто він такий. Як це було - починати з автора, якого майже ніхто не знає в Україні?
Мірек Боднар: Воячек вийшов першим незаплановано. Спершу мав бути Моррісон. Але дуже затягнулися перемовини з правовласниками. А в нас був ґрант від Польського Інституту у Києві на збірку Воячека – ми мали видати її до кінця літа минулого року.
Х.М.: А втрачати ґрант не хотілось. Ми так і будували промо-кампанію видання: більше розповідали про Воячека, бо з Моррісоном взагалі нема сенсу це робити – всі і так все знають.
Вірш Рафала Воячека зі збірки "Незакінчений хрестовий похід"
(фото Тані Богуславської)
Просто і Рафал Воячек, і Ґеорґ Гайм – про обох я дізналась від вас. Виходить, що ви займаєтесь просвітництвом, розповідаючи про таких авторів. Чи усвідомлювали, що вам доведеться розповідати про них?
М.Б.: Так.
Х.М.: Підбором авторів займається здебільшого Мірек, у нього кращий літературний смак.
М.Б.: Це зараз надто голосно сказано – «вибором авторів». Бо переклади Моррісона і Воячека вже були готові.
Х.М.: Але переклад Гайма – це був твій вибір. У Мірека ширший літературний бекґраунд, він знає про багатьох авторів, яких хотів би видати українською. Я довіряю йому. Але не люблю такі гучні слова, як «просвітництво». Це, напевно, здебільшого бажання поділитись тим, що тобі подобається, але воно чомусь невідоме.
Мені здається, у «П’яного корабля» вже є репутація «похмурого видавництва» (в хорошому сенсі) – бо це така темна і декадентська література. Це ви так навмисне задумали?
М.Б.: Я б не сказав, що ми видаємо аж таке похмуре. Моррісон не похмурий, він більше філософсько-наркотично-алкогольний.
Уривок з вірша Джима Моррісона
(фото gradinar_evgeniya)
Х.М.: Та ні. Відверто кажучи, це справді похмура література. Ми любимо такі тексти, бо вони дуже глибокі – вони відкривають такі грані, які по-іншому не побачиш. У випадку, скажімо, Воячека через його біологічність і брутальність проглядаються дуже глибокі, світоглядні речі. Ясна річ, що ми самі не читаємо постійно тільки таку літературу. Але оскільки це ніша, яка видалась нам не зайнятою, і вона нам певною мірою близька – ми вирішили її заповнювати. Бо, крім нас, ніхто поки що такого не робить.
Можливо, поява українських перекладів таких культових авторів зараз почне впливати на нове покоління письменників?
М.Б.: Воно по-любому вплине. В лютому ми були в Тернополі зі збіркою Моррісона. І там був один хлопчина, Іван Поливода, який теж пише, він підійшов і сказав: «Я от дуже зачитуюсь вашим Воячеком. Я писав вірші, але коли прочитав Воячека, то став писати саме так». Він дав мені їх почитати – і це справді були хороші вірші. Тобто я вже бачу, що ці тексти якось впливають. У того ж Джона Гнатіва я читав дуже круті тексти. І я бачу, що вони певною мірою написані під впливом Воячека. Притому, що не йдеться про епігонство.
Х.М.: А просто відголоски цих текстів.
М.Б.: Тобто не скажеш, що чувак дере з Воячека. Бо це не так.
Х.М.: Коли це все починалось, трохи менше року тому, ми відслідковували наших читачів – це було можливо, бо їх було не так багато. То нас здивувало, що серед дуже різного контингенту дуже мало було молодих поетів та літераторів. Були юристи і біотехнологи – але мало з літературної тусовки. Згодом нам вдалось достукатись і до них.
Чиїх перекладів взагалі бракує в Україні, з таких культових авторів?
М.Б.: Та багато кого.
Х.М.: Чарльза Буковскі.
М.Б.: У Буковскі був «Поштамт» перекладений, єдиний поки що.
Х.М.: І всіх бітників.
Але бітників Андрухович часткового перекладав.
М.Б.: Там лише по кілька віршів. У Польщі, наприклад, Аллен Ґінзберґ, Френк О’Гара, Ґреґорі Корсо – ця вся потужна американська поезія ХХ століття – всі вони окремими збірками вийшли ще в 70-80-х. Тобто ще за життя. А у нас дотепер немає окремої збірки Ґінзберґа. Та в нас навіть нема окремої збірки Волта Вітмена. Тільки Максим Стріха колись видавав «Улюблені вірші поетів Америки», то там було трохи з Вітмена.
Чи потрібні українській літературі для свого розвитку переклади чужих письменників?
Х.М.: Це вводить українську мову у світовий контекст. Це двобічний зв’язок: бо це корисно і для української мови, це збагачує мову. Народжується щось класне й нове, чого раніше не було. Це цікаво навіть як гра: як текст зазвучить твоєю рідною мовою? І в той же час ти показуєш, що така мова взагалі існує на літературній мапі – що нею перекладають тексти.
Уривок з вірша Джима Моррісона
(фото ZAXID.NET)
Не було бажання згодом переключитись на переклад українців на експорт?
Х.М.: Я це роблю. Але оскільки стало дуже багато адміністративної роботи з видавництвом, то останнім часом не мала змоги цим займатись. І поки що важко знайти видавців-партнерів закордоном. Мені подобається ця ідея, бо є кого перекладати – але для цього треба заводити контакти закордоном.
М.Б.: Перш за все для цього треба їздити по всяких Франкфуртах, а в нас не дуже є на це час.
Зараз читачі стали більш вимогливими до перекладів, а помилки частіше помічають та обговорюють. Чи йде це на користь перекладацькій роботі і видавничому світу загалом? Чи це сприймається як білий шум?
Х.М.: Думаю, це все на користь. Тепер, перед публікацією, треба перечитати текст тричі. І рівень самоцензури підвищується у тих, хто причетний до видання книжок.
М.Б.: При чому ті відгуки у Фейсбуці, які час від часу з’являються, – багато з них не фахові. «Це поганий переклад, бо мені слово не сподобалось». Думаю, це впливає на роботу перекладача. Навіть я деколи після тих всіх срачів починаю дивитись на свої переклади і намагаюсь знайти, чи я «не передав куті меду».
І, як мінімум, це впливає на продажі. Роман Малиновський розповідав на «Книжковому Арсеналі», срач довкола «непозбувної бентеги» Фаулза зробив такий розголос, що 10-тисячний наклад роману «Маг» продався за місяць. Але, гадаю, то більше впливає на молодих перекладачів. Не думаю, що старші це відслідковують.
"Якщо Джеймс Джойс, Вільям Берроуз або Хантер Томпсон – це специфічна література і її ніхто не купує, то куди ми зі своїми Воячеками і Гаймами взагалі ліземо?"
(фото Дениса Овчара)
Наскільки український ринок ще відкритий до появи нових видавців?
М.Б.: Та постійно, майже кожен тиждень, з’являється якесь нове видавництво.
Чи є потреба у цьому, чи вистачить читачів на таку кількість видавництв?
Х.М.: Напевно, через рік-два буде видно.
М.Б.: Хтось залишиться, хтось зникне. Зараз багато видавництв з’явилось, які роблять акцент на нон-фікшн. Але я думаю, що ця хвиля пройде і спаде.
Х.М.: Я читала в перекладача Андрія Рєпи, що коли мова йде про бум нон-фікшну, то мало би йтися про, наприклад, Жака Дерріду чи Ролана Барта. Але йдеться про те, як стати мільйонером чи як стати щасливим. Є тонка межа між нон-фікшном і бульварною літературою. Виглядає зараз, що після розмальовок наступним кроком став саме нон-фікшн: читач трохи підріс і вже не тільки малює, а й трохи читає. Але наступним етапом мало би стати щось серйозніше.
Ти згадуєш про Дерріду, але ось ті ж Komubook заявили, що їхню літературу ніхто не читає, бо немає читачів на авторів, яких вони видають. І це вертає до питання: чи є читачі для такої літератури, особливо тієї, що видаєте ви?
М.Б.: Я думаю, що Павло Швед трохи перегнув, коли все це так драматично розповідав. Напевно, він просто вклав у цю справу багато грошей і хотів швидкого фідбеку. А воно йде трохи повільніше. І він дещо погарячкував і написав той відкритий лист. При тому, що їм всі від самого початку писали і радили, що видавати п’ять книжок за раз – це забагато. Видайте одну-дві – і будете більше збирати грошей, ніж через це розпорошення уваги на п’ять різних видань. Я вже колись казав, що якщо Джеймс Джойс, Вільям Берроуз або Хантер Томпсон – це специфічна література і її ніхто не купує, то куди ми зі своїми Воячеками і Гаймами взагалі ліземо?
Х.М.: Купують. Починають замислюватись, що література буває і такою. Але це дуже, дуже повільний процес. Ми просто одразу знали, що це буде тяжко, повільно і не буде жодного буму. Тому ми тішимось навіть маленьким чи середнім показникам продажів.
М.Б.: І ще на певні книжки можна знайти ґранти.
Х.М.: Але це важко з англомовною літературою, яку ми хотіли б багато видавати.
М.Б.: Британці та американці майже не підтримують переклади своїх авторів.
Х.М.: Вони знають, що ти їх і так перекладеш і видаси. А менші нації, наприклад, чехи чи поляки, – стараються.
Видавати мертвих авторів – простіше чи легше? Вони на вас не поскаржаться – але ви не зможете покликати їх на презентації.
М.Б.: Власне, тому ми намагаємось робити мультимедійні презентації, з кіном і музикою.
Х.М.: Щоб компенсувати відсутність, смерть автора. В технічному плані – я навіть не знаю, чи легше, бо ми ще не працювали з живими авторами. Все одно є питання купівлі прав, і воно завжди найтравматичніше – бо завжди є процес переговорів з правонаступниками. Мені здається, що якби автор був живий, то у багатьох випадках ми би одразу знайшли спільну мову. А правонаступники, якими можуть бути дуже далекі родичі або взагалі незнайомі люди, можуть бути дуже віддалені від цього всього.
Під час фестивалю Porto Franko «П'яний корабель» влаштував мультимедійно-музичну презентацію віршів Джима Моррісона
(фото Porto Franko)
Чи будете працювати з живими письменниками?
Х.М.: Будемо, але це точно не будуть бестселери The New York Times чи дуже гучні імена.
М.Б.: Я от дуже хочу, щоб ми десь найближчим часом видали кілька поетичних збірок Ґері Снайдера (а він ще живий).
Кого наступного хочете видавати?
М.Б.: На черзі має бути Вацлав Граб’є, це такий чеський бітник.
Х.М.: Його переклала Софія Челяк. Але це буде десь на початку 2018 року. До того часу, може, ще щось видамо – але це залежить від переговорів з правовласниками. У нас страшенно багато ідей. Ось Мірек мріє видати Гантера Томпсона.
М.Б.: Його оповідання та статті. Вони дійсно дуже круті. Я не був великим його фанатом, «Страх і ненависть в Лас-Веґасі» мені була так собі. А оці матеріали, які він писав для журналів, ґонзо-журналістика – це було реально круто.
Х.М.: А ще незабаром буде український автор з Івано-Франківська. Його багато хто знає, але не як письменника. Сподіваюсь, що його вдасться видати до кінця року. Це коротка проза, написана українською та російською мовами. І, напевно, це буде арт-бук з фотографіями.
Є ще хтось з українських письменників, хто міг би до вас потрапити?
М.Б.: Є, чернівецький поет Вадим Коваль. Він народився в Росії, потім переїхав з батьками в Чернівці. Багато його віршів з’являлось у перших випусках журналу «Четвер». Вірші дійсно дуже хороші. І це такий «наш» персонаж: він загинув у 29 років, в 1996 році, на залізничному переїзді. Він їхав в машині з якоюсь молодою сім’єю. Машина заглохла на переїзді і їх збив потяг. Всі лишились живі, окрім нього.
Х.М.: До цієї книжки ми вже маємо готові ілюстрації. Їх робив художник Валентин Колонтай, який мешкає зараз у Львові. Вони зроблені у техніці станкової графіки. Але не знаю, коли видамо цю збірку.
Взагалі, я колись від когось з видавців чула, що видавати поезію – не прибутково.
Х.М.: Ми просто не дуже думаємо про це. У нас загорається бажання, що хочемо видати книжку – і все. Це не дуже професійно, але щиро.
М.Б.: Ми не оперуємо поняттями бізнесу. Саме тому в нас досі благодійність, а не бізнес.
Х.М.: На ці прибутки можна скромно прожити, мабуть. Але тільки коли ти багато працюєш і багато розказуєш про свій продукт. Ми б також хотіли видавати прозу, але коротку. Романи у найближчі роки видавати не плануємо.
Мірек Боднар і Христина Михайлюк: "В нас досі благодійність, а не бізнес"
(фото Тані Богуславської)
В Івано-Франківську є кілька видавництв: «П’яний корабель», «Лілея-НВ», «Вавилонська бібліотека» (яку можна було рахувати ще до того, як цей проект оформився у видавництво), Discursus. Яким є видавниче життя у місті?
Х.М.: Ми постійно підтримуємо контакти, один одному допомагаємо. Тут є реальне видавниче середовище. Якось всі вчимось один в одного. Василь Карп’юк перед реєстрацією свого видавництва консультувався з Василем Іваночком. Коли ми реєструвались, то про все розпитували Василя Карп’юка. Тепер, коли Роман Малиновський реєстрував своє, то питався в нас. Ми тут ділимось своїми комерційними таємницями, якщо можна так сказати. Добре, що у Франківську з’являються власні видавництва, бо літературна аура тут є вже давно.
При наявності такого середовища, аури і непоганих письменників – чому немає якогось фестивалю чи іншої великої публічної літературної події?
Х.М.: Бо нам цього не треба. Бо всіх, кого тобі треба, можна запросити на пиво. Це трошки пафосно звучить, але це Франківськ – тут можна зустріти в один день всіх патріархів сучасної української літератури. Нам не конче йти на фестивалі, щоб побачити франківських авторів, які нам цікаві. І читачам так само. Тут все дуже відкрито. Нам пощастило жити в такому місті, де не надто багато мешканців і не надто мало. І всі, кого ти любиш, є на відстані витягнутої руки. Ростислав Шпук казав, що у Франківську в другій половині дня нема з ким привітатись, бо з усіма привітався у першій.
Просто мені це завжди було дивно, чому тут нема якогось локального фестивалю. Бо, наприклад, у Тернополі є фестиваль «Ї», у Запоріжжі – Книжкова толока, в Ужгороді – «Березневі коти», у Вінниці робили Artgnosis, Coda Fest та Intermezzо. Це стає нормальним, що менші міста роблять свої літературні тусовки. А Франківськ, при всіх умовах, такого не має.
Х.М.: Бо у нас просто кожен день фестиваль! Зараз поруч може пройти Тарас Прохасько з дитячим візочком, пізніше, цілком ймовірно, Юрій Андрухович. Якщо ти хочеш з кимось поспілкуватись, то можеш просто підійти. Всі відкриті. Якби ми не придумали презентацію віршів Моррісона у форматі каверів на The Doors, не знаю, чи хтось прийшов би слухати нас з Міреком, бо всі знають, що за дві години нас можна буде послухати у «ГОСТі» чи іншому пабі.
"Нам пощастило жити в місті, де всі, кого ти любиш, є на відстані витягнутої руки"
(фото: "Квадрат Курбаса")
Якщо це задовольняє читачів – то це добре.
М.Б.: А у Франківську мало читачів. Ми майже не продаємо свої книжки тут. Основна публіка – це Львів і Київ.
Х.М.: І ще Одеса та Харків. Продажі у Франківську найгірші. Може, це тому, що тут ми даруємо свої книжки.
Мені спало на думку, що цей напрям, з бітниками – це певною мірою є продаж ностальгії. Останні кілька років багато західних журналістів пишуть, що у масовій культурі найкраще продається саме ностальгія. Фактично, ви й працюєте у цьому полі.
М.Б.: Окрім того, що це – ностальгія, це ще й хороша література.
Цікаво, чи ця хороша література не видається такою хорошою саме тому, що вона була раніше? А не тому, що вона є актуальною.
Х.М.: Це цікаве питання. Дивись: згрубша, ми видаємо те, що було написано раніше, не зараз. Бо нам здається, що те, що написане зараз, ще не пройшло цензуру часом і ще не конче має якусь цінність. Я стараюсь бути в контексті того, що видається зараз. Але мало що чіпляє. Все якесь вторинне. Ми видаємо ХХ століття – але не ХХІ.
М.Б.: Бо ще не всі вмерли.
Х.М.: Ну так, бо їх же ще треба везти на презентації, бронювати готелі, бавити три дні…
Так ось у чому зиск видавати мертвих поетів :)