Коли говорять про відбудову України після війни, дуже часто згадують про відновлення знищеної ворогом інфраструктури, ослабленої економіки, зруйнованого житла та соціальних об’єктів чи про повернення вимушених переселенців. Але майже не ведеться мови про необхідність відновлення такого, на перший погляд, абстрактного і нематеріального поняття як демократія. Між тим, відбудова демократії і відновлення конкурентного політичного середовища зі свободою слова, підзвітністю та поділом гілок влади може мати вирішальний вплив на майбутнє країни. Як у частині економічного відновлення, боротьби з корупцією, так і руху до НАТО та ЄС.
Українська демократія ніколи не належала до зразкових. Її джерелом була насамперед громадянська активність знизу, а не довершена чітка робота інституцій чи принциповість правлячих еліт. Українське суспільство ніколи не сприймало авторитарні методи правління та спроби узурпувати владу. Свідченням цього є дві революції після відновлення незалежності 1991 року та участь українців у різноманітних акціях громадянського протесту.
Українська нація, справді, не раз демонструвала свою прихильність до свободи і демократії. Однак багато представників української влади час від часу відчували нестримний потяг до авторитарних практик. А ще – нетерпимість до політичних опонентів, критики і бажання будь-що утриматися на посадах. Така поведінка – свідчення незрілості українських політичних еліт, помилкове ототожнення себе з державою. А звідси – схильність використовувати владні повноваження для досягнення своїх особистих цілей, клептократія, корупція та інші не надто приємні явища.
Війна, природно, спричинила обмеження прав і свобод громадян. Це закономірний процес, через який проходять усі країни, які змушені відбивати ворожу агресію. Також відбулася значна концентрація повноважень у руках обраної влади та суттєве обмеження свободи інформаційного простору шляхом створення єдиного телемарафону. Заразом війна наклала своєрідне табу на критику влади. А ще прибрала важливий елемент підзвітності посадовців перед суспільством. Негативні наслідки цього вже відчутні.
Держслужбовці і депутати отримали змогу не подавати електронних декларацій про власні доходи і майно. Також зникли конкурси при призначенні на державні посади. Частина державних реєстрів стала недоступною. Також значно менш охочіше посадовці почали відповідати на інформаційні запити від журналістів, зокрема про розмір своїх доходів та зарплат. Звісно, така відмова пояснювалася воєнним станом. Дозвіл держструктурам оминати систему Prozorro у 2022 році мав наслідком значне зростання корупційних зловживань. Приховування державних закупівель врешті обернулося великим скандалом навколо Міноборони. Війна стала зручним приводом для частини чиновників приховати те, що ніяк не впливає на національну безпеку. Проте може виявити факти їхньої корупції, жаги до збагачення та зловживань.
Критика – це благо для будь-якої влади. Вона дозволяє тримати її в тонусі, реагувати на проблеми, працювати краще і вдосконалюватися. Або програвати на наступних виборах і розплачуватися за свою неефективну роботу. Що також служить на благо всієї держави. Це нормальний процес функціонування країни, де працюють самодостатні інститути, де наявна високорозвинута політична культура і традиції. Де існує відчуття персональної відповідальності політиків перед власною нацією та країною. Проблема в тому, що українська влада часто забуває про ці прості істини. Їй починає здаватися, що вона ідеальна, непогрішима і незамінна. У політичних опонентах тоді починають бачити справжніх ворогів. А критика на свою адресу сприймається не як стимул ставати кращими, а як привід для образи і можливої розправи.
В умовах, коли політична культура перебуває на низькому рівні, до інститутів та законів ставляться як до інструментів індивідуального користування. Виникає спокуса утриматися на посаді за будь-яку ціну. Монополізувати інформаційне поле. Використати державний апарат і правоохоронні органи проти своїх конкурентів. Однак такими владолюбними намірами вимощена пряма дорога до авторитаризму та гібридної демократії.
Після закінчення війни саме відбудова демократії та політичної конкуренції стане важливим завданням для України. Українці переважно знають, що їхня влада неідеальна. І це загалом добре. Але представники влади часто забувають про цю істину. І мова не стільки про конкретні персоналії, як про закономірності.
Під час війни критикувати владу не зовсім коректно. Та будьмо відверті: наша влада ніколи добровільно не визнавала власних помилок і завжди не любила незручні запитання. Для цього варто лише згадати, як болісно на них реагували свого часу Зеленський чи Порошенко. Завершення війни означає, що мають зникнути багато обмежень, які діяли у воєнний час. Але наскільки гладко це все відбуватиметься? Чи не виникне у влади спокуса під різними приводами спробувати збудувати таку собі обмежену форму гібридної демократії? Є ризики, що багато хто з нині правлячої монобільшості надто неохоче повертатиметься до реалій відкритої політичної конкуренції з опозиційними ЗМІ та телеканалами. Реальності, де потрібно подавати електронні декларації, звітувати перед виборцями чи відповідати на незручні запитання. І де твої електоральні рейтинги можуть різко впасти.
Єдиний телемарафон у перші місяці повномасштабної війни загалом відіграв позитивну роль у консолідації суспільства та захисті від російської інформаційної пропаганди. Проте зараз його користь видається сумнівною. А вимкнення з цифрового ефіру опозиційних проукраїнських каналів більше схоже на цензуру. Єдиний телемарафон також створив ефект теплої інформаційної ванни для представників правлячої більшості, чиновників Офісу президента та функціонерів партії «Слуга народу». Багато хто уже надто звик до життя в інформаційній бульбашці. І намагатиметься зберегти теплу медійну ванну та контроль над українським телевізійним медіапростором і після закінчення війни. Це потрібно і для того, щоб показати хороший результат на майбутніх виборах та утримати владу. От тільки таке егоїстичне бажання не зовсім зіставне з демократичними принципами.
Тривале штучне обмеження свободи інформаційного простору в Україні також несе значні ризики для соціальної стабільності в майбутньому. Очевидно, що після війни в суспільства буде багато різних, зокрема непростих, запитань до влади. Приховування чи ігнорування наявних усередині держави проблем означає, що вони лише накопичуватимуться, але не вирішуватимуться. Це загрожує соціальним вибухом непрогнозованих наслідків та масштабів.
Відбудова демократії в Україні після завершення війни не менш важлива, ніж відбудова зруйнованих міст та економіки. Неідеальна українська демократія все одно краща за зовні ідеальний авторитаризм. Бо вносить елементи політичної змагальності, конкуренції та підзвітності. Дає шанс на мирну зміну влади шляхом виборів. І на реформи, хай як би їм опиралася велика частина політичних еліт.
Чи може бути успішною повоєнна відбудова країни, в якій немає свободи слова? Де чиновникам і депутатам можна приховувати свої статки? Де посадовців призначають поза конкурсом? Де за корупцію не карають і панує кругова порука та вибіркова справедливість? Де владу лише хвалять і співають дифірамби, але ніколи не критикують за помилки та прорахунки? Дуже сумнівно.