Часто доводиться читати розумні речі про брак довіри в суспільстві. Зокрема до різних органів влади, до політиків, до суддів. І ніби то цей брак довіри є причиною багатьох наших негараздів. Цікаве формулювання, але геть неправильне.
Інша популярна в народі теза звучить приблизно так: нова поліція потроху стає такою самою, як і стара. У цьому реченні теж зовні все гарно, насправді ж змішано в купу: мухи, котлети й нереалізовані фантазії.
Взагалі, формулювання на зразок «брак довіри», «відчуття безпеки» та інші невимірювальні показники і є суттю проведених реформ. Замість справедливості – довіра, замість безпеки – її відчуття.
По-перше, безглуздо вимагати від громадянина довіри до судді, якщо суддя вимагає від цього ж громадянина хабар за «правильне рішення». Або просто виносить рішення «зі стелі», яке повністю задовольняє когось більш шустрого. Звідки має ця довіра взятися? І навіщо вона громадянам? Невже довіра до некваліфікованого хірурга-двієчника допоможе провести складну операцію? Чому ж довіра до судді-неука має допомогти «побудувати правову державу»?
Друге: нові поліцейські – це всього лиш патрульні. Вони можуть бути на 100% порядними і професійними, але це лише перша ланка, з якою людина зустрічається на довгій дорозі «пошуку справедливості». Далі йдуть слідчі, прокурори, помічники суддів, судді. І кожен з них може перетворити роботу поліцейського на «пшик». Тому що будь-який суддя районного суду може винести рішення іменем України, що п’яний водій після ДТП може йти додому поспати, а потім знову за кермо, бо «нема складу злочину», і взагалі, то була епілепсія. Будуть поліцейські ризикувати своїм життям і здоров’ям заради того, щоб завтра так само безуспішно пробувати оштрафувати ту ж саму псевдо-епілептичну потвору? Тоді жодне «відчуття безпеки» вже не подіє.
Інтернет рясніє оголошеннями і просто корисними порадами про оскарження рішень патрульних у судах. Суддя може легко перетворити винуватця ДТП на потерпілого, і навпаки. Поліція може затримати квартирних злодіїв (свіжа львівська історія, до речі), а суд – випустити їх з-під варти. Під заставу й особисті зобов’язання виходять всі: від хабарників до розбійників. І жоден суддя ще не поніс відповідальності за свої рішення. Жоден. Ніякої. Тому що суд у нас – незалежний. На нього не можна тиснути, його треба «мазати».
Вже давно канули в Лету розмови про суди присяжних. Страх бути лінчованим пропав, ми знову «будуємо країну» силами «професіоналів». Саме ці «професіонали» за невелику плату роблять можливим те, що людей б’ють тітушки забудовників прямо на будівельних майданчиках. Тітушки не бояться, що їх затримають поліцейські, бо знають, що їх випустить суд. Все просто. Наступний етап (і ми його вже де-не-де спостерігаємо) – поліцейські не будуть затримувати тітушок, бо їх і так відпустять. А поліцейських ще й покарають «за перевищення».
Добре, коли справа резонансна, є громадська підтримка, а «незалежні журналісти» отримали від керівництва каналу вказівку висвітлювати справу. Ще краще, коли є політична складова і конкурують «зацікавлені особи» з грошима та впливом. А якщо цього нема? Тоді можна ламати людські долі і йти спокійно на заслужений оплачуваний відпочинок.
Далі – цікавіше. Люди в Україні чомусь дедалі частіше вирішують свої конфлікти не в судах, а за допомогою насильства. Звичайно, силовики не розгубилися і зразу сказали, що винна зброя. Потрібно більше контролю, більше повноважень, більше довідок. Чудово, але без справедливого суду замість гвинтівок та пістолетів будуть арматура і ножі. Це покращить ситуацію?
На жаль, всі потуги набрати трохи «гідних суддів» закінчаться прогнозовано – або вони стануть ширмою для суспільства і «диваками» для «своїх», або переймуть загальні правила гри. Третього не дано. Можна лише вітати те, що багато порядних кандидатів пройшли конкурсний відбір до нового Верховного Суду. Але в країні, яка звикла обирати «перші п’ятірки виборчого списку» і запрошувати іноземних реформаторів на важливі посади, цього буде явно недостатньо.
Фактично, ми маємо справу з класичною в нашій країні підміною понять. Незалежним судом у нас чомусь вважається каста недоторканних, а сама незалежність підмінена безкарністю та непідконтрольністю. Шлейф зловживань називається управлінським досвідом. Причиною «браку довіри до влади» вважається «важкий спадок радянського минулого», а не моральний рівень тих, кому ми мали б довіряти. Та й сама «довіра» є метою наших потуг, а не порядність чиновників.
Відповідно, замість ліквідувати прогнилу систему, стараються збільшити рівень довіри до неї. Для цього періодично шукають «нові обличчя». Але це не реформи, це PR.
Піаром виявилася і реформа поліції. Відбулася ліквідація (принаймні поки що) ДАІ та патрульно-постової, замість них набрали трохи «нових облич». Нові обличчя ненадовго «підняли рівень довіри». В принципі, все логічно, якщо називати речі своїми іменами. І тут не варто називати поліцейських «старими мусорами», адже об’єктивно важко зберігати честь мундира, коли людина в мантії перетворює цей мундир на костюм клоуна.