Перейти з кирилиці на латинку, перевернути державний прапор блакитною частиною донизу, а жовтою догори, повернути повну версію гімну, офіційно перейменуватись з України на Київську Русь. Схожі ініціативи — більш або менш екстравагантні — можна перелічувати нескінченно. У кожної є коло відданих адептів, які невтомно створюють петиції, пишуть листи в редакції ЗМІ, блоги у Фейсбук, видають брошурки, а іноді — навіть цілі книги.
Якщо час від часу прислухатись, неважко помітити, що цей інформаційний шум не стихає ніколи. Чому? Бо сили і наснаги всім цим людям додає віра, що у них в руках — ключ до порятунку України. Що саме цей, видимий лише їм самим камінчик зсуне лавину, котра поховає усіх наших ворогів разом з проблемами, які вони нам створюють.
Розбиратись у психології нетривіально мислячих людей — справа невдячна, але спільним знаменником таких теорій є магічне мислення, віра в те, що механіку життя можна «хакнути», варто лише знати таємний код. Ну а далі стається те, на чому тримається усяка конспірологія: що більше людей крутить пальцем біля скроні, то ціннішою видається адептам їхня ідея, до якої ниций і зашорений світ ще просто не готовий. Деякі намагаються надавати містичного значення навіть цілком тривіальним заходам, як то декомунізація. Пригадується, як років десять тому у певних колах всерйоз обговорювали, що розвиватись Україні заважають пам’ятники Леніну. Мовляв, поки у наших містах будуть бовваніти радянські статуї, жодного прогресу не буде. Дехто навіть знаходив прямі кореляції між кількістю кам’яних Ленінів та соціально-економічними показниками розвитку різних регіонів України і навіть різних країн світу. Щоправда, економічного дива після завершення декомунізації так не сталося — ті, хто на нього сподівались, напевно переключились на якісь інші ідефікси.
Окрім тяги до містичного, в цьому проглядає також смертельна втома від теперішнього порядку денного. Війна, корупція, олігархи, МВФ, ВВП, субсидії, інвестиції — все це цікаво, якщо проглядаєш пресу раз на місяць, а якщо частіше, то вже нудить. Бо куди не кинь, усюди самісінькі проблеми, проблеми, проблеми. Тому не дивно, що певна частина суспільства тяжіє до ескапізму у альтернативну дійсність, де треба боротися не за реформи, а за перейменування України на Київську Русь. Не за антикорупційний суд, а за перехід на латинку. Не за повалення олігархічного ладу, а за демонтаж пам’ятника Володимиру Хрестителю, який бачте «скомпрометував віру наших предків» (так, електронні петиції — невичерпне джерело оригінальних та сміливих ідей). На щастя, українські медіа вже починають фільтрувати найбільш екстравагантні ідеї, але час від часу вони таки просотуються у публічний простір. Причому у наступних дискусіях нерідко беруть участь навіть високопосадовці, політики та громадські діячі. Приміром, останнього разу дискусію щодо переходу на латиницю спровокував не хтось, а міністр закордонних справ Павло Клімкін.
Унормований латинський варіант українського правопису, звісно, потрібен, бо транслітерація української мови давно використовується при оформленні документів, у цифрових технологіях та багатьох інших сферах. Але щоб побачити у латинці порятунок з лабет «російського світу», треба мати специфічно налаштовану світоглядну оптику. Так, на латинку свого часу перейшли Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан та ще низка передових країн світу, але блискучих результатів і досі не видно. А вже про те, наскільки перехід на латинку ускладнить процес досі незавершеної українізації, годі і казати. З химерною ідеєю перевернути прапор ми зайшли настільки далеко, що довелося долучатися професійним історикам, аби дати відсіч націонал-конспірологам, майстрам фен-шую та іншим експертам. Раунд залишився за адептами здорового глузду, але цей бій триває вже кількадесят років і навряд чи колись закінчиться взагалі. Що це: нездатність нашого інтелектуального імунітету протистояти мислевірусам чи просто колективна прокрастинація, небажання зосередитись на головних і цілком очевидних завданнях?
Мова, звісно, не про те, щоб заткнути рота усім, хто має неординарні погляди — так у демократичних країнах не роблять. Приміром, у США спокійненько розвиваються цілі школи популярної конспірології: одні викривають приховане правління інопланетян-рептилоїдів, інші — доводять, що Земля насправді пласка тощо. Останні навіть намагаються довести свої переконання експериментально: буквально тиждень тому американський інженер-самоук злетів на саморобній ракеті, аби побачити земний диск на власні очі. Питання в тому, щоб відмежувати загальнонаціональний порядок денний від того, що пережовує жовта преса. Бо коли медіа та окремі персони в гонитві за «лайками» та «перепостами» засівають публічний простір інформаційною половою, виколупувати з неї зерна стає складніше. Особливо прикро, коли цілком раціональні ідеї, як то створення унормованої латинізованої версії української мови, обростають химерними тлумаченнями та провокативними інтерпретаціями, після чого їхня практична реалізація стає на деякий час неможливою.