Останнім часом почастішали розмови про новий рівень розвитку візуального мистецтва, який з’явився в синтезі з поетичними текстами. Відеопоезію хтось називає відкриттям, яке може дати світу щось свіже і довгоочікуване, але більш прагматичні і тверезомислячі люди констатують цьому жанру швидку смерть, якщо вона взагалі ще не настала.
В Україні вже всі почули, що таке диво самовираження, як відеопоезія є, має право на існування й активно продукується в Німеччині і Латвії (досить популярне ризьке угрупування «Орбіта»). Берлінський фестиваль Zebra, який відбудеться за декілька тижнів, отримав на свою адресу цього року 900 заявок на конкурс з 55 країн. З них відберуть лише декілька десятків відеотворів для змагання за призи. І це вже непогано, якщо там знайдеться щось вартісне.
В Москві вдруге відбувся фестиваль відеопоезії «Зря», з роликами можна ознайомитись на жж-сторінці https://krakadil1922.livejournal.com/ Також є схожа петербурзька спільнота https://community.livejournal.com/videopoesia/.
По-різному можна ставитись до запропонованого матеріалу, його якості і необхідності суспільству. Але якщо робляться подібні речі, це щось означає і до чогось має призвести. Та, на жаль, більшість роликів відверто аматорські, нудні і маловиразні. Ми чуємо вірш, який за кадром або в кадрі читає автор, і на екрані декілька хвилин або навіть секунд відбувається певна візуалізація тексту. Іноді це просто летять хмари чи сумує на мосту якийсь самітник.
Ніяких правил звукового тонування не спостерігається, найчастіше - це чоловіче глухе бубоніння або жіноче скигливо-плаксиве «воздиханіє», яке виступає на передній план і неприємно тисне на свідомість, хочеться відпочити від навантажуючого валу слів, та здебільшого це єдиний звуковий ряд у фільмі. Ніхто з авторів не пробує відійти від поставленого завдання (якщо воно взагалі є), і всі, здається, свідомо уникають драматично конструювати свій твір, створити конфлікт в зображенні і дії, а такі терміни з кіно як контрапункт, темпоритм чи зміна крупностей планів взагалі не беруться до уваги.
Найчастіше відеоуривки, гордо названі відеопоезією, є примітивним ілюструванням тексту, буквальним повторюванням на екрані того, що ми чуємо за кадром. Іронічного погляду на власний твір годі чекати, адже кожен поет свято переконаний в своїй геніальності (особливо молодий поет, який має камеру-мильничку і вміє зліпити в мувімейкері кілька кадрів докупи) і вся його відеотворчість узагальнюється до кружляння навколо своєї особи.
Така тенденція нікуди, окрім глухого кута, не заведе. Ці відеотвори навіть не орієнтовані на іншу публіку, окрім тусні поетів та їхніх друзів.
Відеопоезія сьогодні - це не поетичне кіно. Цільова аудиторія - стандартний набір поціновувачів актуального і незрозумілого масам мистецтва і просто звичні «завсігдатаї» на літературних виступах. Люди, які готові сидіти, готові слухати, готові страждати разом з авторами, готові пробачити їм погану дикцію і голос, який тремтить, але намагається повідати слухачам про тривоги і радості своїх молодих років...
Дивно, що ті, хто це робить, називають себе режисерами. Ніякого режисерського трактування, придуманого режисерського ходу не видно, чи, принаймні, намагання здивувати глядача несподіваним поворотом подій.
Всі ці речі відходять на задній план або взагалі ігноруються, оскільки мало хто ставить завдання продати своє відео на якийсь телеканал, кінокомпанії або продюсеру. Зрозуміло, що нікому це не потрібно, а своя маленька аудиторія завжди знайдеться. Зовсім інакше виглядали б ці твори, якби мали на меті освоєння бюджету і продаж прав, покази за межами літературних дійств, наприклад, в кінотеатрах перед прокатними фільмами.
Можливо, нам не треба так багато очікувати від заявленого новітнього жанру, і відеопоезія - це насправді всього лишень один зі способів зробити зайву промоцію автору для продажу своєї збірки? Кожного тішить самолюбство, коли звучить власний голос з динаміків, і власне обличчя миготить на екрані. Можливо, скоро все це буде нормою, а не викрутасом, дійде до реаліті-шоу з поетами, жовтої преси про поетів, світські хроніки, Голівуд, телешоу і всі інші вигоди барвистого життя. Та для мене першочерговим є зображення, професійна робота знімальної групи, яскравий сюжет і режисерський авторський погляд на літературний твір. Коли я почула про відеопоезію, то дуже зацікавилася нею, але очікування були занадто великими, спочатку з'явилося розчарування в побаченому, а потім роздратування. Адже ніяких законів у відеопоезії, як жанрі, не було створено, і за поганими взірцями розпочалося масове продукування низькоякісних кліпів.
Отже, чи є середина між нікудишніми відеопоетичними роликами на літвечорах і допотопними документалками про письменників на національному телебаченні? Чи можливо зробити фільм, де звучить поезія, фільм про поезію, фільм, натхненний поезією, фільм без штампів для професорів з кафедр філології, і фільм без модних викрутасів сучукрлітної молодьожі?
Фільм, де нехай люди нічого не говорять одне одному, і з ними майже нічого не відбувається, але це буде фільм більше про їхній внутрішній світ, ніж про зовнішній. Це значно цікавіше, ніж «пішов в магазин, пішов на роботу, посварився з кимось», і все це загорнуто в поліетиленовий пакет з написом постмодернізм. Не так багато фільмів є про світ, прихований від всюдисущих камер спостереження, світ, відірваний від тіла, потреб тіла, навколишнього оточення.
Збірки віршів на поличках книгарень - це поезія? Надруковані літери, поліграфічна обкладинка, ілюстрації художника, передмови і післямови - це всього лише товар на продаж. Ми не знаємо, як точно звучав голос Артюра Рембо або Уолта Уїтмена, в нас є тільки переклади і оригінали їх текстів. А поезія - це також фізіологія. Це ритм биття серця поета, це артикуляція звуків крізь його голосові зв'язки, це його пластика в трансі, коли він натхненно читає і заворожує людей, достукується до їх сердець...
Збереглася фотографія, знята на літературному читанні у міжвоєнному Львові. Зі збіркою в руках Богдан-Ігор Антонич, він у святковому костюмі, доглянутий і вишуканий, в залі чемно сидять слухачі, так само у відповідному парадному вигляді, вони, затамувавши подих, слухають автора, вдумливо і тихо, і таке враження ніби час зупинився на вічність в одну ту мить.
Для людей минулого поезія не була розвагою, це була можливість доторкнутися до прекрасного, як пафосно це б не звучало, можливість нагадати собі, що людяність в цьому й полягає - вміти відчувати і співпереживати, вміти слухати і розуміти, пробувати розгадати хоч б одну таємницю складного устрою людської душі. Сьогодні ми найчастіше бачимо дві крайнощі: балаганні слеми, де виступ поета перетворюється на циркове блазнювання, а з іншого боку, піднесена гіпертрофована відвертість поетів, схильних до сентиментальних і патріотичних вивертів своїх комплексів невдах.
Сайт https://videopoezia.com/ позиціонує себе як представницьке видання з українською відеопоезією, але із завантажених роликів жоден не вартий уваги, бо це має таке саме відношення до відеопоезії, як протокольне інтерв'ю на радіо до розіграної радіоп'єси. Автори просто знімають одним кадром без зайвих художніх вкраплень своє читання. Можливо, це подобається їхнім друзям і родичам, але більше нікому. Є ризик замкнутися в колі, з якого ніякого виходу, жодного розвитку і руху вперед. Щось подібне відбувається, коли п'ятнадцятирічні дівчатка пишуть вірші і їх батьки, знайшовши архіви в шухлядах дітей, ідуть у видавництва і видають своїм коштом наклад збірки для свого чада, щоб зробити приємне і собі, і співробітникам похвалитись. Словом, «для себе, а не для інших» - сьогоднішнє гасло «майстрів пера і чорнила», або «майстрів клавіатури, майкрософт ворд і адоб прем'єр»...
Та все приходить з часом, і якщо відеопоезія таки ще не померла і матиме право на довге життя, і навіть процвітання та розвиток, то з'являться свої закони жанру, свої майстри і свої шедеври, а головне - своя кіномова, поетична і оригінальна. Щоправда, питання залишається відкритим: чи потрібне це мистецтво кому-небудь з-поза богемних кіл, і як наблизити простолюд до сприймання літературних текстів на екрані, і чи варто взагалі це робити?
Фото зі сайту https://krakadil1922.livejournal.com/