Бліцкріг, блискавична війна, яка мала на меті захоплення всієї повноти влади в Україні однією політичною силою – Партією регіонів – яка супроводжувалася безпрецедентною і демонстративною наругою над Конституцією України завершилася. Все відбулося настільки миттєво, що опоненти навіть не змогли зреагувати, якщо не враховувати кількох кволих протестів. Тим більше не встигла зреагувати і деморалізована частина суспільства, яка не голосувала за президента Віктора Януковича, а це рішуче більша частина суспільства.
Реально за Януковича проголосувало тільки близько третини виборців, що мають голос. Саме від їхнього імені він і здійснює свою політику. Однак постає запитання – а чи політик, якого реально підтримала третина виборців має легітимне право на всю повноту влади в країні? Запитання далеко не риторичне. Тому ситуацію з захопленням всієї влади в Україні одним політичним угрупуванням потрібно нагально та відверто осмислити у всій повноті та у наслідках, які з цього витікають.
Для початку коротка хронологія подій (даруйте за повтор відомого):
Політично безпрецедентна зміна Закону про вибори президента України між першим та другим турами президентських виборів. Обгрунтуванням стала небезпідставна підозра в тому, що Юлія Тимошенко взяла курс на принаймні частковий зрив виборів у Луганській, Донецькій та Кримській областях. Цю драстичну зміну миттєво підтримав президент Ющенко.
Що б там не говорилося в українських судах на моє глибоке переконання в тих самих областях мало місце масове фальсифікування результатів виборів.
З огляду на самовпевненість Юлії Тимошенко, що з огляду на безвихідь їй вдасться змусити всі національно-демократичні сили підтримати її у другому турі та прорахунки її політтехнологів, які радили їй не втручатися у вибори в цих областях, де їй і так не здобути голосів, вона зробила спробу піти на зрив виборів принаймні у частині виборчих округів через відкликання свої представників у виборчих комісіях. Однак, коли зрозуміла, що це не вдасться, вона не змогла нічого протиставити масованому фальшуванню виборів. Тимошенко «зекономила» знехтувавши підготовкою корпусу кваліфікованих членів виборчих комісій та юридичним супроводом кампанії в цих регіонах. Отож ми бачимо, що обидва претенденти були готові до фальсифікації виборів. Партії регіонів це вдалося краще.
Наступним актом ламання права, попри неготовність Тимошенко підтвердити на належному рівні фальсифікацію виборів, став фарс з оскарженням результатів виборів у Вищому адміністративному суді України, який з усіма церемоніями і у повному складі відмовив Тимошенко у її скарзі навіть особливо не заглиблюючись у суть справи. Все виглядало так, що суд навіть не приховував того, що результат судового розгляду йому відомий заздалегідь.
Найкричущішим ламанням права стала зміна порядку формування більшості у Верховній раді України, яка у відповідності з Конституцією формується на фракційній основі. Партія регіонів з сателітами – Блоком Литвина, КПУ – та перебіжчиками з інших фракцій узаконила формування більшості на змішаній основі – фракціями та перебіжчиками. Таким чином знову було узаконено політичну корупцію у Верховній раді – ми повернулися до ситуації 2007 року. Знову запрацював ринок продажу депутатських мандатів.
Ламаючи чітко прописаний в Конституції принцип формування більшості президент Янукович блискавично підписав цю зміну в Законі. Очевидно, що партія регіонів вже давно спланувавла саме таке розгортання подій – в одному з телеефірів депутат від ПРУ Нестор Шуфрич про це проговорився задовго до другого туру. Дивно, що вже після виборів, за два дні до підписанням президентом Януковичем цього Закону, Віктор Ющенко, перебуваючи у Львові, сумнівався, що ситуацію будуть розігрувати саме так.
Так само блискавично, користуючись загальним шоком, була сформована сумнівна з огляду на конституційність парламентська більшість з оксюморонною назвою «Стабільність і реформи» на базі трьох фракцій – регіоналів, литвинівців, комуністів і таємної фракції чи констеляцій перебіжчиків, зрадників та політичних парій.
Не менш блискавично було відставлено Кабінет міністрів Юлії Тимошенко і її саму, що з огляду на попередні порушення Конституції теж може бути визнаним неконституційним. Хоча задля справедливості слід нагадати, що і сама Тимошенко ледь не півтора року обіймала посаду прем’єр-міністра навряд чи маючи на це законні підстави – реальною більшістю у Верховній раді вона не володіла.
Так само блискавично було внесено у Верховну раду сумнівною щодо своєї законності більшістю та затверджено склад такого ж сумнівного у своїй легітимності наступного Кабінету міністрів України на чолі з ..... Азаровим.
«Рефері» у цьому протистоянні двох гравців, що були готові задля перемоги йти на будь-які порушення закону та Конституції мав ба виступити ще тоді діючий президент Ющенко. Знаючи свій результат у майбутніх виборах, він і решти його політичного оточення практично не боролися навіть за достойну поразку. Ющенко обмежився переконаністю у своїй правоті. І значну долю правоти за ним слід визнати – з часом це стане очевидним. Однак політична правда, це не тільки абстрактна правота, але й ефективність реалізації своїх переконань. Ющенко доволі справедливо зрозумів, що головною причиною не лише його особистої поразки, але й поразки його бачення модернізації українського проекту, є Юлія Тимошенко. Ним цілковито опанувала образа. Очевидно він забув давню істину, що ображені як правило є безсилими. Віктор Ющенко «рефері» не став і чисто емоційно так чи інакше все ж більше шансів давав партії регіонів. При цьому серед його прихильників ширилися слухи про якісь їхні домовленості, що породжувало надію на стабільність політичного курсу. Надія – матір глупоти.
Що ми отримали в результаті?
Загальну деструкцію законності в країні. Тверде розуміння того, що і так слабке дотримання законів на найвищому державному рівні повністю ігнорується. Все робиться тільки з огляду на політичну доцільність.
Зворотною стороною цього демонстративного ігнорування Конституції та законів буде таке ж їх ігнорування і з боку вже не опонентів, а супротивників, якщо не ворогів цієї влади. Опоненти є тільки у системі, де діють правила, тобто Закон, а де немає закону – там вороги і стосунки укладатимуться на іншій основі.
Кричущим і демонстративним ламанням Конституції та законів Україні запущено механізм боротьби без правил.
Механізм боротьби без правил запущено не однією Партією регіонів, але й на своєму етапі БЮТ-ом та, як не парадоксально і міжнародним співтовариством, на кшталт спостерігачів за виборами від ЄС, який визнав за доцільне закрити очі на фальсифікації виборів.
У Верховній раді України сформовано яскраву антиукраїнську більшість.
Різне можна говорити про функцію Кабінету міністрів, багато-хто називає його кабінетом самогубців, неначе б то він повинен взяти на себе перший удар несприятливих економічних обставин та складного спадку після кабінету Тимошенко, а такі фігури, як Табачник, просто червоними шматинами, які мають відволікати увагу суспільства від набагато важливіших справ. Однак залишається фактом, що уряд, принаймні частково, сформовано з одіозних фігур, починаючи з Ніколая Азарова, закінчуючи вже зовсім одіозним українофобом Дмітрієм Табачником та представником посередницьких структур у газовій сфері Юрієм Бойко.
Ідеологічно уряд має яскраве антиукраїнське, антиєвроінтеграційне спрямування.
Негайно почалося масове «обсаджування» своїми людьми й інших державних структур.
СБУ очолив близький до РосУкрЕнерго мільярдер Валерій Хорошковський – очевидно про конфлікт інтересів тут не йдеться, як і у випадку близьких до РосУкрЕнерго міністра енергетика Юрія Бойка чи керівника Адміністрації президента Сергія Льовочкіна.
Такий самий контроль Партія регіонів різними правдами та неправдами забезпечила собі над Центральною виборчою комісією. А також над Конституційним судом України.
Ось короткий, проте переконливий список державних інституцій, якими повністю опанувала Партія регіонів на сьогодні:
Посада президента України;
Верховна Раду України;
Конституційний суд України;
Колегія суддів України, а отже вся судова систему;
Вищий адміністративний суд України;
Посада прем’єр-міністра України;
Кабінет міністрів України;
Національний банк України;
Всі силові структури – СБУ, МВС, ЗСУ;
Практично всі канали телебачення;
Більшість тиражної преси;
Залишилося опанувати тільки товариством філателістів України. Однак за певною інформацією «колекціонер» Табачник, як не смішно, добирається і до нього.
А, якщо серйозно, то таку саму тотально контрольовану і в даному випадку законну вертикаль президент Янукович вибудує і на базі обласних та районних адміністрацій.
Бліцкріг відбувся. Партія регіонів опанувала всією повнотою влади в країні. І це при тому, що за її кандидата в президенти України проголосувала третина виборців (33,8% громадян країни, що мають право голосу) і третина регіонів України - 10 регіонів. Тобто 2/3 регіонів не представлені у цій тотально опанованій регіоналами владі просто ніяк, а це аж 17 регіонів.
Причому при реалізації цього плану захоплення влади були ефективно застосовані технології деморалізації супротивника. Бліцкріг відбувся з безпрецедентною в новітній українській політиці брутальністю і рядом знакових демонстративних демаршів, які мали означити не лише рішучість регіоналів і дійсно деморалізувати супротивника, але й означити напрямок подальшого розгортання подій та розвертання державного курсу України.
Після інаугурації президента Януковича сконструйований його політтехнологами імідж такого собі добряка різко змінився. Він відновив металеві нотки в голосі і розпочав процес застрашування суспільства і перш за все перший ешелон опанованої ним та регіоналами різних гілок влади. Соромно дивитися на страх ведучих Першого державного каналу телебачення, які вже тепер затикають рота експертам та опонентам, коли ті пробують висловити думки, які йдуть в розріз з позицією ПР. Чи голосування власників концерну «Оболонь», членів фракційної групи УНП, за відставку Тимошенко та призначення Азарова – свого роду присяга на вірність.
Страх поповз по коридорах влади та ЗМІ.
Якоюсь мірою застосування цих технологій нагадує перший прихід до влади Путіна. Той самий стиль. Спочатку застрашування, а потім законне чи не законне опанування всією повнотою і всіма гілками влади в країні з прицілом на довгі роки. Ні про яку незалежність окремих гілок влади сьогодні в Україні йтися не може.
Тому можемо з повним правом констатувати, що в даному випадку ми маємо справу з узурпацією влади в Україні однією політичною силою.
Ось таке торжество демократії в Україні освятив ЄС. Причому ніхто навіть не пискне. Бо ж це не таке важливе питання, як питання визнання Степана Бандери Героєм України. До речі – це ще один з прийомів відволікання уваги як міжнародної так і української громадськості від суті того, що відбувається. Теж така собі червона шматина.
А що ж опоненти? А де ж опозиція?
Як такої об’єднаної чи єдиної опозиції немає. Юлія Тимошенко, очевидно все ще перебуваючи поза межами реального, як завжди патетично і як завжди безрезультатно оголосила саму себе лідером єдиної опозиції коло пам’ятника «нашому» (за її словами) Тарасу Шевченку 9 березня.
Вже навіть коло пам’ятника побилися дві «непримиримі» опозиції – опозиція, очолювана Юлією Тимошенко, та опозиція, очолювана антирекордсменом президентських виборів 2010 року Юрієм Костенком.
А ще є парламентські опозиції НУНС, очолювана таким «харизматом», як Микола Мартиненко, фракційна група «За Україну» В’ячеслава Кириленка. До того слід додати «грізну» опозицію Арсенія Яценюка. Ще декілька маргінальних груп. Таким чином така «об’єднана» опозиція є сумним видовищем. Принаймні на сьогодні. Це збір неадекватних політиків, які не можуть позбутися свого і так неефективного образу, як от Тимошенко, і крайніх маргіналів, які тільки заважають появі дійсно ефективної, дійсно національної, дійсно народної, та направду об’єднаної (якщо не єдиної) опозиції. Зрештою ці маргінали і покликані блокувати виникнення такої опозиції.
Які висновки ми можемо з цього зробити?
На майбутнє слід позбуватися антиукраїнської (такої що нищить основи буття українського народу) та антинародної (такої що як олігархія паразитує на народі України) влади.
На майбутнє слід позбуватися «об’єднаної» тимошенківської і розрізнено-маргінальних опозицій. Чому? Тимошенко показала вже першими своїми опозиційними кроками, що вона патологічно не здатна ні на які домовленості з жодними політичними силами. Її правило просте – або я, або ніхто. Вона ніяк не може зрозуміти, що інтереси громадянки Юлії Тимошенко по порятунку самої Тимошенко не тотожні з долею України та потребою створення справді об’єднаної української національної опозиції для організації спротиву антиукраїнському та антинародному режиму, що почав запускати свої метастази в Україні. І без консенсусу та компромісу тут не обійдеться.
У цій статті, виходячи з конкретної ситуації, я вперше дійшов думки, що ми не обійдемося саме без об’єднаної української національної опозиції. Української національної опозиції в незалежній Україні. Причиною стали реальні загрози українству, які вийшли з підпілля і зайняли панівні позиції в державі Україна. Нехтування української суті Української держави в Україні набуло монструальних форм. Якщо події розвиватимуться з такою ж динамікою, що сьогодні, то втрата Україною своєї ідентичності як саме української ідентичності неминуча.
Українство мусить об’єднатися, широко тлумачене українство, яке включає в себе великого українського поета Мойсея Фішбейна, але абсолютно виключає «колекціонера» Дмітрія Табачника. Нам підкидатимуть ксенофобію, однак мусимо зрозуміти, що маємо її уникнути, або програти.
Якщо об’єднана українська національна опозиція постане, якщо її не розмиють, не задушать у колисці, то напевно вона не може вже бути такою пацифістською, як це було 2004 року. Майдану не буде. Історія не повторюється.
Однак залишається реальна ситуація і реальна політика, тому маємо відповісти на запитання –а чи реально створити цілком нову опозицію з нуля, якщо гратимемо на тому самому полі і у ту саму гру, що й досі. Все одно Тимошенко прагнутиме домінації і матиме на це організаційні та матеріальні ресурси. Такі ж самі мікроресурси та мікроамбіції матимуть й інші гравці на цьому полі. На полі, де виграє найбільш безпринципний, як показав реванш Партії регіонів, виграють. Отож маємо шукати якогоси асиметричного виходу. Діапазон варіантів – від пацифізму Ганді до терору єврейської воєнної організації «Іргун», яка не гребувала і терором.
Якщо домовлятися на політичному полі, то з ким. Маємо розуміти, що багато політичних проектів в Україні мають своїм завданням дискредитацію ідеї українства, блокування виникнення у певних ідеологічних нішах справді не контрольованого третіми сторонами, в тому числі і закордонними, політичних проектів та недопущення створення неконтрорльованої тими ж третіми сторонами ефективної української опозиції.
Ми повинні зрозуміти, що поки ми не позбудемося цієї значною мірою теж антиукраїнської псевдоопозиції, доти ми не позбудемося і антиукраїнської влади. Вони породжують одне одного. І вони контролюються з тих самих центрів впливу. Ба більше – саме вони привели до влади президента Януковича і настільки антиукраїнську владу. А тепер блокують появу будь-яких насправді незалежних політичних сил в Україні.
Яких політичних наслідків ми можемо очікувати від такої безроздільної монополії Партії регіонів на владу?
Попри те, що правляча парламентська більшість, очолювана Партією регіонів, має назву «Стабільність і реформи», жодних реформ не буде, тому що головною метою такої бурхливої реставрації старого кучмівського олігархічного режиму є саме блокування будь-яких реформ, будь-якого просування України до відкритих стандартів ЄС чи цивілізованого суспільства взагалі. Кучмізм є єдино можливою і найкращою формою організації влади для олігархічних кланів в Україні. Єдиними проблеми, які потребують вирішення це встановлення балансу між цими олігархічними кланами. Розподіл посад в уряді та інших посад і є першим наближенням до цього балансу.
Тому Україну слід було законсервувати у її кучмізмі. І її зупинили, зупинили як у внутрішньому розвитку (тому ми і спостерігаємо такий бурхливий відкат до всього пов’язаного з кучмізмом), так і у її адаптації до транспарентності норм ЄС, вже не кажучи про не такі й давні плани отримати хоча б якісь гарантії безпеки втілені у намірах прилучитися до НАТО. Помпезно проголошена спочатку самим Януковичем, а потім покірно повторена новопризначеним міністром закордонних справ Костянтином Грищенком, «економізація» української дипломатії з одного боку виглядає як обслуговування зовнішньоекономічних інтересів правлячих олігархічних кланів, а з іншого чітко упускає якусь там євроінтеграцію чи євроатлантичну інтеграцію як базові напрямки роботи МЗС. Таким чином Україну перетворюють у відстійник, країну яка примушується до стагнації у всіх аспектах її життя. Тим самим теперішня влада потрафляє замовленню своїх явних, як от в Кремлі, так і не явних, як от в Брюсселі, зовнішньополітичних патронів – вони перетворюють Україну у функцію і ресурс для обслуговування інтересів цих крупних геополітичних гравців.
Для ЄС Україна має стати тільки безпроблемною лімітрофною територією, що не складатиме жодної загрози енергопостачанню ЄС. Як от Білорусь, яка віддала/проїла свої газотранспортні та нафтотранспортні системи. З логістичних міркувань краще, звичайно, щоб Україна і адміністративно була підпорядкована головному експортеру енергоресурсів до ЄС – Росії. Однак це можливий наступний етап демонтажу українського проекту. Разом з тим на перспективу Україна має стати для ЄС і буфером з рештою світу, і ринком товарів, і джерелом неамбітної робочої сили (мігранти), але так само і людських ресурсів (емігранти), які такі необхідні ЄС вже сьогодні.
Для РФ Україна має стати ресурсом для реалізації її майбутніх проектів – це і трудові, і людські, і інтелектуальні ресурси. Але на даному етапі головним завданням, яке вона на даний момент чудово виконала, було зупинити українізацію України, присікти відновлення чи побудову її української ідентичності, яка включає в себе не лише культурологічні ідентифікаційні складові, але й економічні, політичні, орієнтаційні. Для того обов’язково потрібно було усунути президента Віктора Ющенка, який, самотужки таки дійшов до розуміння першопочатковості цього завдання і, хоч і не занадто успішно, але вперто на останньому етапі своєї каденції пробував розгорнути саме цю базову роботу. З огляду на далекосяжні плани Росії нова влада має перетворити Україну в ще одне «русское государство». Територію з повним домінуванням не лише російської мови, але й російської ментальності, московського православ’я, по можливості і російського стилю ведення бізнесу (зрештою «донецьких» цьому вчити не потрібно – вони просто поширять цей досвід на решту регіонів). Для того і потрібне повне домінування в інформаційній сфері та освіті (казус Табачника). Таким чином Україна (або її частина – залежно від ситуації) буде підготовлена до реінтеграції в Росію. Другим завданням нової влади, яке вона повинна виконати, є поглиблення розколу в Україні. На це працювали всі без виключення виборчі кампанії в Україні починаючи з 2004 року. Таким чином готується грунт хоча б для сепарації хоча б частин України за абхазьким, південно-осетинським, придністровським сценаріями. Це стосується Донбасу та Криму з їх подальшою інтеграцією у великий російський проект. Території можуть бути і «самостійними» і ні, і окупованими (взятими під захист) і ні. Ця технологія відпрацьована Росією досконало. Третім завданням є поглиблення розколу з метою виштовхування не цікавих з огляду на подальшу реінтеграцію в Росію територій. першою чергою це стосується Західної України, зокрема Галичини. Тому вискоки Табачника проти Галичини як «неукраїнського» регіону зовсім не випадкові, а є усвідомлюваною політичною технологією. При цьому ідеологічно, емоційно, політично ізольовується Західна Україна як з метою зменшення її впливу на решту України, так і з метою виштовхування з переформатованого «украинского проекта» в російському виконанні.
США не мають позиції щодо України. Вони стрімголов перетворюються з світової наддержави у один з полюсів багатополярного світу. Своїми останніми кроками вони демонструють, що втратили інтерес навіть до ЄС. Німеччина та Франція над цим добре попрацювали. Хоча все таки можливий і варіант «розміну» України в обмін на якісь зобов’язання перш за все Росії щодо якихось особливих інтересів США, як от в Ірані.
Таким чином за «потуранням» чи прямими провокуванням ЄС, недалекоглядності чи заклопотаності внутрішніми проблемами США, неоімперській агресивності РФ український проект, проект становлення справді незалежної, справді української Української держави та становлення української політичної нації, буде підлягати ревізії.
Яким чином може відбуватися ця ревізія українського проекту?
Ревізування цього проекту може відбуватися за найбільш м’яким білоруським, або більш жорстким придністровським, абхазьким та південно-осетинським сценаріями.
У випадку реалізації білоруського сценарію, який найбільше відповідає інтересам домінуючих у Партії регіонів олігархічних груп, бо вони типові компрадори. Ну навіщо буде потрібне РосУкрЕнерго і її ставленики Росії, якщо Україна просто не існуватиме. Те саме стосується і донецьких сталевих та вугільних магнатів. Тому будуть збережені, хоча і дещо совєтизовані, атрибути державності. Але буде оголошена нещадна боротьбі саме українськості у всіх її проявах. Бо ж перед Росією потрібно якось відзвітувати. Що і має місце у Білорусі. Саме для цього потрібні такі діячі, як Табачник. Цей сценарій прийнятний для Росії, однак не найкращий і небезпечний рецидивами українізації.
У випадку поетапної анексії української території за грузинським сценарієм (перший етап – Абхазія, другий етап – Південна Осетія, зірвався ще один етап – Аджарія) можливе створення кількох українських урядів, незалежного уряду Криму – на біду свого часу його таки створили. Можлива й безпосереднє «визволення» у випадку Криму – «соотечественники» чим не судетські німці – та включення в якості суб’єкта в Російську Федерацію чи приєднання до Російсько-білоруської віртуальної держави. Або прийняття як окремого суб’єкта у склад СНД. В цьому сценарії найбільше зацікавлена РФ. Не зацікавлена більша частина саме сьогоднішньої української влади та її бази – українського олігархату. Однак у складі цієї влади є прямі ставленики російських імперських інтересів – їхні плани і радикальніші і далекосяжніші.
Ці сценарії не є чимось особливим у європейській історії нового і новітнього часу. Автором якої поетапної анексії є не теперішні влади Росії, які її часто застосовують, а Адольф Гітлер, який точно таким самим методом поетапно анексував у 1939 році Чехо-Словаччину.
Як бачимо, різні гравці у справі ревізії українського проекту мають різні інтереси, ставлять перед собою різні завдання, реалізація цих завдань має різну часову перспективу. Знову проревізуємо ще раз всіх гравців цього пасьянсу в порядку їх важливості. Отже ними є:
Російська Федерація;
Олігархічні групи, які є базою Партії регіонів;
Партія регіонів;
Європейський Союз;
Сателіти ПРУ – КПУ, Блок Литвина, перебіжчики;
Так чи інакше протистоїть цій ревізії парламентська і позапарламентська опозиція (БЮТ, НС, НУНС, група ЗНУ ets.)
Не зауважені (чи не оскаржені) в справі демонтажу українського проекту є США. Але чи вдасться їм і далі зберігати свою нейтральність?
Зрозуміло, що вся ця рубрикація доволі умовна, але, можливо, вона дасть змогу гостріше зрозуміти суть справи.
Отож чого хоче, що може досягнути і наскільки далекосяжними є плани кожного з цих гравців?
Російська Федерація прагне максимально ослабити і узалежнити від себе Україну з тим, щоб утримати її в орбіті свого ментального, культурного, інформаційного, політичного, економічного і силового впливу. Утримати з тим, щоб поглиблюючи внутрішній розкол готувати Україну до тієї чи іншої форми реінтеграції в «русский проект». Цілі РФ не досягнуті остаточно. Хоча українізація України зупинена.
Олігархічні групи, які є базою Партії регіонів, перш за все зацікавлені у перетворенні України у об’єкт їхнього визискування. Для того вони будуть переспрямовувати грошові потоки, джерелом яких є державний бюджет України. Задля реалізації своїх бізнесінтересів вони вже продемонстрували готовність будь-які національні інтереси чи пріоритети (газовий консорціум, пролонгація перебування Чорноморського флоту РФ у Криму). Основним і базовим буде питання «дешевого» газу для сталевих та хімічних олігархів (Ренат Ахметов ets.), і водночас «дорогого» газу для газових посередників (реанімоване РосУкрЕнерго - Фірташ, Бойко, Льовочкін, Хорошковський ets.). А також витягуваних з бюджету безкінечних субсидій для «шахтарів» і здешевлення вугілля для все тих самих сталевих та хімічних олігархів. Стратегічного проектування настільки різношерста група мати не може. Однак тактичний горизонт складає навряд чи більше однієї президентської каденції.
Партія регіонів як конгломерат олігархічних угрупувань в політичному плані досягнула максимуму своїх очікувань. В її руках вся повнота влади в Україні. Тепер головним завданням є закріплення у владі, не формальне, а реальне, оперте на тисячах горизонтальних та вертикальних клієнтських зв’язках партійних назначенців та перебіжчиків. Другим завданням є поширення своїх впливів в тих регіонах України, де вона представлена символічно. Спочатку це «освоєння» Києва. Двома шляхами – через інкорпорацію київського істеблішменту в свої лави та ротацію керівних кадрів, що вже і здійснюється обома шляхами. При цьому донецький кістяк партії зіткнеться з проблемою відстоювання своєї провідної ролі в партії та політичному процесі. Вже тепер очевидним стає розмивання цього кістяка київським істеблішментом. Для партії це загрожує перетворенням її у ще один київський проект, який буде використаний і забутий. Так столичний істеблішмент (спочатку посткомуністична номенклатура) почергово перемелював то комуністів, то соціалістів, то націонал-демократів різних генерацій аж до нашоукраїнців. Потім має відбутися «освоєння» Центральної України. А потім і асиміляція чи ізоляція політичного життя у Західній Україні.
Європейський Союз не цілісний. Ядру Старої Європи (Німеччині, Франції ets.) відповідала б консервація України, нейтралізація її євроінтеграційних та євроатлантичних прагнень. Це завдання досягнуте. Ті самі європейські гравці зацікавлені і у «стабілізації» України як транзитера енергоносіїв до ЄС. Це завдання також виконане. Жодних конфліктів між РФ та такою упокореною Україною не буде. Однак частина країн Центральної Європи, перш за все країн колишнього комуністичного блоку навряд чи тішаться з такого упокорення України. Вони розуміють, хто буде наступним. Причому упокорюватимуть їх як з Мокви, так і з Брюсселя – досвід такої синхронізації вже є. Під російською експансією у ці країни слід розуміти не анексію, що неможливо, а новітніші форми узалежнення.
Сателіти ПРУ – КПУ, Блок Литвина, перебіжчики
отримали шанс «останнього розграбування» уділених їм у відповідністю з ніким ще досі не баченою новою коаліційною угодою галузей, задоволення потреб своїх спонсорів. Більшість із них розуміють, що це шанс останній.
Зрозуміло, що у всіх гравців різною є глибина і детальність тактичного, стратегічного політичного планування. Важко порівнювати глибину політичного планування ФРН та Партії регіонів ets. Тому в даному випадку можна вести мову про ситуативне співпадіння чи неспівпадіння інтересів конкретних гравців. З огляду на разючу диференціацію їхнього бачення та планування своєї перспективи можемо стверджувати, що гравці з більш глибоким та детальнішим політичним плануванням просто використовують гравців з меншою перспективою, для них це розхідний матеріал. Тобто РФ та ЄС просто маніпулюють президентом Януковичем, Партією регіонів та їхніми базовими олігархічними угрупуваннями. У свою чергу Янукович, ПРУ та його олігархат маніпулюють своїми ситуативними союзниками, ситуативною і неконституційною більшістю, мало легітимним кабінетом міністрів ets.
Тому з огляду на глибину політичного планування ми можемо поділити цих гравців на такі групи:
«Стратегічна» - це ЄС та РФ і почасти США – глибина їхнього реального політичного планування сягає 20-50 років;
«Тактична» - це ПР, президент Янукович, український олігархат – глибина їхнього реального політичного планування навряд чи більша однієї каденції президента Януковича, тобто це 5 років. Але це сьогодні.
«Розхідна» - це «витратний матеріал політики», це нова парламентська більшість «Стабільність і реформи», новий кабінет міністрів, ситуативні союзники ПРУ – їхнє політичне планування навряд чи може бути більшим одного року.
Провівши такий побіжний аналіз можемо зупинитися над запитанням – з чим ми насправді маємо справу з електоральним маятником чи підготовкою до згортання українського проекту? Тому що різні гравці мають різні цілі і різну часову перспективу реалізації своїх планів.
Чи після завершення каденції президента Януковича ще будуть можливі відносно демократичні вибори? Чи Україна вступає, у відповідності з планами Партії регіонів, у процес політичної «білорусизації» звідки повернення немає? В Білорусі теж гадали, що Лукашенко це не надовго. Виявилося – назавжди. Наступні вибори до місцевих рад дадуть нам відповідь на це запитання. В цій «білорусизації» зацікавлені і Янукович, і ПРУ, і старе ядро ЄС.
Чи Росії вдасться закріпити успіх, поглибити внутрішній розкол і потім поетапно проковтнути Україну? І тим самим вичерпати український проект взагалі. А на разі російські влади дали гарантії підтримки узурпації всієї повноти влади ПРУ з огляду на свої далекосяжні плани. Тоді, як президент Янукович може говорити про свої короткотривалі.
Чи ЄС і далі контролюватиметься двома-трьома державами, які непрямо сприяють згортанню українського проекту? Переконаний, що в аналітичних записках їхніх МЗС наша доля вже детально і далеко наперед прописана. Але це тільки та доля, яка вигідна їм.
На щастя у історії є ще й випадок, курйоз, збій. Як от Майдан, який неприємно шокуавав багатьох не лише у Москві, але і у Брюсселі. А з іншого боку в Україні ще є трохи українського люду. Він може піднести і неприємні сюрпризи всім цим цинічним політичним гравцям. В тому, щоб електоральний маятник працював зацікавлений саме він.