Усім відома фраза «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Мені ж подобається така варіація – «Скільки місць ти відвідав, стільки разів ти впевнився в людині». Адже мандри – це своєрідні духовні пошуки, мантри для світосприйняття, слова, які щоразу змінюються, а зміст їх повторюється без правок – «сенс є!».
«Сенс є!». Саме ця життєствердна милозвучність знов і знов надихає мене на подорож. Безліч нових людських характерів, цікаві асоціації, паралелі, неймовірні історії водіїв, співмандрівників, зачаровуючі краєвиди, затамування подиху перед очікуванням неочікуваного, перед (обов’язково!) пригодами, адреналін і серотонін навпіл – це надає життю справжній сенс, справді! Бо ж якщо життя – це рух, тоді життя – це мандри…
Пам’ятаєте казку, де віслюк ділився з оточуючими своїм горем, щоб його стало менше? Так-от, я хочу з вами ділитися радістю, щоб щасливих усмішок якщо не у світі, то в Україні чи у Львові стало більше. З кожним текстом… сенс є!
Броди. Тиша, розміреність і ґешефт.
Зізнавшись у своїй слабкості, людина стає сильнішою.
Оноре де Бальзак
Сюди я люблю повертатися. Це і є моя слабкість у Бродах. Ніколи не зауважували, що в містах, які в минулому були потужними культурними чи економічними центрами, а тепер спочивають на периферії сучасності, є щось інтригуюче, ніби якась от-от зотліваюча сила причаїлася, але все ще готується вирватись назовні, в останній мент, або ж востаннє? У цій загадковості такі містечка, як Броди, нагадують мені людей поважного віку. З ними завжди цікаво, якщо вслухатися і мати терпіння дослухати до кінця.
Містечко починається ще зі втомленої електрички «Львів-Здолбунів». Клунки, ще клунки, енергійні жінки-перекупки, змучені студенти, завжди веселі і жваві цигани, що їхня (бо в їхній обробці) «Червона рута» додає колориту і передсмаку, а іноді – гіркоти дорогою до пункту призначення. Одна жінка, як потім виявилося – вчителька, запитала в маленького Джастіна Бібера (таким він себе відчував) романського коріння: «Хлопчику, чи ти вмієш читати?». Співак кинув різкий погляд, насупився і, здавалося, його очі були в той момент «на мокрому місці». «Ось тобі мій телефон, адреса, - жінка доброзичливо протягнула циганчаті клаптик паперу. – Я можу навчати тебе безкоштовно». Дитина взяла «візитівку» й одразу ж за декілька кроків викинула її. В іншому вагоні знову перші акорди «Червоної рути».
Броди знаходяться на межі Галичини і Волині, раніше – на кордоні Австро-Угорщини та Російської імперії, ще раніше – 1084 року у «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям» вперше було згадано про поселення на території Старих Бродів. Містечко мало Магдебурзьке право, власну валюту, палац і фортифікаційні споруди, що збереглися до наших днів. Дехто навіть жартома каже, що російський поет, лауреат Нобелівської премії з літератури Йосиф Бродський походить з цього давнього міста, на що вказує прізвище митця. Хто зна…
Як тільки опиняєшся в серці Бродів – біля Біг Бену та пам’ятника жертвам більшовицьких репресій – відчуваєш розміряний спокій і давнину в повітрі. Невеличке провінційне містечко з великою історією доброзичливо зустрічає маленькими польськими будиночками, що не вище трьох поверхів, і доволі просторими вуличками та площами. До речі, в Бродах є пам’ятник молодому Шевченкові та палац Потоцьких, що їх резиденція була й у Львові.
Ще на початку я сказала про тишу і ґешефт. Тишу ми вже відчули, а от ґешефт – це дякувати євреям, які свого часу фактично підняли економічний благоустрій міста. Саме крізь Броди пролягали численні торгові шляхи.
Наразі ж єврейська історія міста знищена. Синагога розсипається на очах, як замок з піску: ще минулої осені дах будівлі, хоч і на Святому Духу, але тримався; цієї ж весни він обвалився. У такому ж стані єврейське кладовище за містом. Звісно, єврейська община намагалася відновити чи то пак – впорядкувати поховання, але…
Також у цьому провінційному закутку є польські поховання, прибирати які доволі часто приїжджають волонтери. Натомість є ще одне невеличке кладовище в старій частині міста, де на чесному слові тримається стара дерев’яна дзвіниця, а деякі пам’ятники схожі на ті, що на Личаківському цвинтарі. Проте ці могили в «хазяйських городах» та поросли майже непролазними хащами.
За Бродами є мальовничі «сім озер», як кажуть в народі: просторі галявини, берези і водяні безодні. Тут теж чомусь віє «бродівським», чи то вже підсвідомо так здається. Можливо, біля цього джерела умиротворення сиділи Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Йозеф Рот, Іван Труш, Павло Полтава, Василь Щурат. Ці люди у більшій чи меншій мірі теж пов’язані з історією міста так само, як і Оноре де Бальзак, слова якого ми згадували як епіграф. Історія каже, що відомий французький письменник якось зупинився в бродівському готелі, коли їхав до своєї коханої Евеліни Ганської в Бердичев.
Якщо вже мова пішла про літературу, то згадаю про перше суто «бродівське», яке почула щойно вийшла з електрички – «желізний». Своєрідно, легко і водночас гонорово. Броди. Люблю сюди повертатися.