Диктатор Владімір Путін прагне відновити СРСР, цього ж прагне й більшість російського населення, якщо вірити тамтешній соціології. У російських пабліках часто можна зустріти статуси про те, як чудово жилося за Союзу, які тоді всі були люб’язні, як любилися між собою всі народи, що заселяли одну шосту частину суходолу. А головне: як тоді весь світ нас боявся. А що може бути ще більшим предметом гордощів?
Росіяни дружно підхопили тезу Путіна про розвал СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття». Тож прагнення відновити Радянський Союз у його межах станом на 1990 рік стало нав’язливою ідеєю російської турбо-патріотичної громадськості. Треба було лише дочекатися, коли «час ідеї настане» і вона перетвориться на рушійну силу експансіоністських воєн.
І цей час настав. Кремль під захоплені вигуки росіян розпочав війну за відновлення СРСР. «Наша країна знову буде великою і сильною. Знову буде Радянський Союз, і ніхто нікуди не піде», – заявив міністр оборони Росії Сєргєй Шойгу, щоб ні в кого не виникло сумніву щодо російських намірів.
Ostalgie
Наприкінці 90-х – на початку 2000-х років на німецькому телебаченні існувала така програма Ostalgie. Її назву так зразу не перекладеш, оскільки це штучно утворене слово з двох коренів Ost (Схід) і Nostalgie (ностальгія). Тобто ностальгія за Сходом. У конкретному випадку – за Східною Німеччиною, тобто за Німецькою Демократичною Республікою. У програмі пригадували все те миле, кумедне, незвичне, що існувало в НДР. Наприклад, чоловічки на світлофорах, піонери-тельманці, легендарні автомобілі «Трабант», п’яні російські солдати на вулицях тощо.
Чи добре жилося громадянам НДР? І так, і ні – все воно дуже відносно. Якщо б якійсь пересічній людині з Радянського Союзу поталанило побувати в НДР, особливо за «золотих часів» правління Еріка Гонекера, то їй здавалося б, що вона потрапила до раю на Землі. Чисті, несмердючі потяги, прибрані вулиці, милі кнайпи. Ну, і, звичайно ж, мрія радянської людини – крамниці... Очі розбігалися після радянської дефіцитної торгівлі. А тут тобі взуття і вбрання, яке забажаєш, ровери до кольору до вибору, а що вже тих іграшок, а солодощів. А замало тобі звичайних крамниць, то є система магазинів Delikat, де дорожче, але вибір продуктів ще більший, або Konsum, де така сама ситуація з одежею.
Розбещували тих східних німців. Ну просто живи і тішся життям. Але самі ендеерівці чомусь були незадоволені ні Гонекером, ні загалом рівнем свого життя. Чому? Бо добре знали, що там, за парканом, за Берлінським муром. Контактували з родичами «звідти», оглядали телебачення ФРН, ставлячи на дах відповідну антену (як ми свого часу «на Польщу»). Життя, яке показували там, радянській людині взагалі видалося б чимось з царини фантастики. Але вони, німці, знали, що це не казка, що їхні брати, вуйки чи інша родина живе там, за муром, насолоджується ситим існуванням і надсилає час від часу посилочки з жуйками і джинсами бідним родичам, все нещастя котрих полягало в тому, що свого часу вони потрапили не в ту окупаційну зону.
Свого часу довелося поспілкуватися за пивом з одним викладачем російської мови зі східнонімецького міста Гале. І от він вилив мені душу, розповів про свої жалі за життям в НДР. Виявилося, що тоді його дуже шанувало місцеве начальство… саме за володіння російською мовою. Його брали на різноманітні зустрічі, фуршети, імпрези з російськими гостями з командуванням «обмеженого контингенту». Він міг легко вирішити «по блату» будь-яке питання.
Тепер уже такого немає, зникла шана, зник блат. Байдуже, що за часів НДР вчитель мешкав у некомфортній квартирі в панельному будинку без балконів. Їздив на старенькій «шкоді». А за перші 10 років після об’єднання встиг змінити четверте шикарне «ауді». Його будинок за урядовою програмою реконструкції було утеплено, обладнано смарт-системою, добудовано балкони тощо. Але ж поваги вже немає. Він тепер такий же пересічний німецький пенсіонер, як і його безталанний сусід.
Хоча загалом така Ostalgie – явище доволі рідкісне нині в Німеччині. І сама телепрограма вже давно закрилася, набридла. Тим часом як на теренах колишнього СРСР ця ностальгія тримається значно міцніше.
Туга за Союзом
Чи міг собі хтось уявити на зламі 1980–1990-х років, коли радянське суспільство з ентузіазмом споруджувало домовину для СРСР, що досить скоро буйним цвітом роздасться ностальгія за небіжчиком. Тоді такому пророкові плюнули б в обличчя. Адже для ледь чи не 99% мешканців «країни рад» незаперечною була теза: СРСР – це зло, гірше нікуди, крапка.
Проте після розвалу Союзу настрої досить швидко змінилися. Втрата звичного способу життя, нестабільність, інфляція. Мільйони людей виявилися неготовими до самостійного плавання без «парії – нашого керманича». Наприкінці 1990-х років кількість українців, котрі шкодували за розвалом Союзу, коливалася між 40% і 50%. У Росії рівень адептів відновлення радянської імперії тоді перевалив за 50% і невпинно зростав. У Білорусі зростав ще швидше.
На щастя, більшість українців одужала від цієї хвороби. У росіян же, навпаки, вона набула критичних форм.
Для старших людей на радянські часи припали їхні найщасливіші роки. Безтурботне дитинство, веселе тінейджерство, наповнені енергією, любов’ю і безкомпромісністю студентські роки. Робота без страху її втратити.
Із цим зрозуміло. Але звідки це прагнення відновити Союз з’явилося в сучасної російської молоді?
Молодь за СРСР
Молоді люди, котрі про Союз можуть знати лише з розповідей батьків-дідів, з прикрашених радянських кінофільмів чи зі сучасних російських серіалів, автори яких вирішили за будь-яку ціну відмити заплямоване славне минуле, зізнаються на інтернет-форумах у своїй любові до «радянського раю» і пирскають слиною на всіх критиків радянського способу життя.
Читаючи їхні коментарі, завжди шкодую, що досі не винайшли машини часу, щоби тих молодих шанувальників всього радянського закинути на 40 років назад, хай насолодяться. Хай постоять у довжелезних чергах за всім, що тільки можна було купити (а можна було не так вже й багато). Хай відчують дефіцит на будь-що. Такою вже була та хвалена планова економіка, що зненацька міг зникнути з прилавків крамниць найнесподіваніший товар: мило, масло, шкарпетки, туалетний папір, дюбелі… Во славу його величності дефіциту створювалося безліч анекдотів і веселих віршиків, зокрема про те, що «яйця бачимо лиш в бані – з Новим Роком вас, львів’яни!».
Хай би потусували юні шанувальники СРСР у країні, де банан – це щось фантастично недоступне, де рок – заборонений, де щоб виїхати навіть до країни соцтабору, треба зібрати стільки різних довідок і характеристик, що бажання подорожі пропаде автоматично. Де будь-яка критика держави вважається кримінальним злочином, а права людини – абсолютною фікцією.
Де черги... Знову ті кляті черги лізуть в голову, що поробиш – надто закарбувався цей символ епохи в пам’яті кожної народженої в СРСР людини. Наведемо одну цитату щодо радянської черги:
«Люди назавжди пересварилися в чергах. Міські кричать селянам: “Паразити, обжерали кляті, через вас в магазин не увійти! Мішками грабуєте!”.
Селяни у боргу не залишаються: "Захребетники кляті! Може, це ви цей хліб та м'ясо вирощуєте? Ми вас годуємо, а нам би хоч м'ясного духу нюхнути коли-небудь!”
І ті, й інші намагаються випхати з черги відрядних провінціалів. Ті відбиваються: “Вас би до нас переселити! Дізналися б про життя щасливе!”
Бабки кричать молодим, котрі намагаються зайняти чергу одночасно і за ковбасою, і за маслом, і в касу: “Що ж ви, зарази, всі хитруєте, скрізь наперед поспішаєте! А нам тут хоч до ночі стій!”
А ті відповідають їм з піною біля рота: “Карги кляті! Пенсіонерки, мать вашу! Що ж ви вдень, поки ми на роботі, по магазинах не ходите? Що вас нечиста сила ввечері тягне, коли нам взяти чого-небудь треба?”
Сивий від старості дід потикається в чергу, як загублене щеня, – він зайняв місце і відійшов посидіти на ящику, так забув, за ким зайняв, і тепер намагається в слизькій від поту, жаром дихаючій змії знайти свій суглоб. А змія мовчить. Мовчить кам'яно, жодної тріщинки не виявити в цій стіні, і він скиглить, вже втративши надію: “Донечки, рідненькі, я ж тут стояв, от за бабою в зеленому, за мною ще стояло дівча з хлоп'ям. Де ж вони?”
“Не треба було відходити! Так всі на халяву пролізти можуть – ми тут займали!”
Люди назавжди посварилися в чергах. Ні, вони не гірше за інших – американців, німців чи французів. Але вони бідні. Історія нашого життя – це драма непереборної бідності...»
Думаєте це про голодні 1930-ті чи важкі повоєнні роки? Аж ніяк, тут описано життя благословенних брежнєвських 70-х, про які найрізноманітніші адепти СРСР нам намагаються розповісти, як про роки благоденства. А знаєте, хто автор цих рядків? Може, саркастичний викривач радянської дійсності Васілій Аксьонов? Може, іронічний антирадянщик Сєргєй Довлатов чи колись агресивний анархіст Едічка Лімонов (те, на що він перетворився в останні роки свого життя в цьому випадку не беремо до уваги)? Ні, ні і ще раз ні. Це цитата з роману «Петля і камінь на зеленій траві» відомих російських детективістів, шанованих радянським суспільством і цінованих партією й урядом братів Аркадія і Гєоргія Вайнерів. Знаєте цих авторів? Безумовно, хто ж не захоплювався їхнім «Місцем зустрічі». Не чули про цей роман? І не дивно. Він був написаний 1977 року, але не для загального огляду, а, так би мовити, «в стіл». Бо в благословенні 70-ті за таку писанину могли б і до «вищої міри соціального захисту» засудити чи до психушки.
Щойно після розвалу Союзу роман було опубліковано. Дуже раджу прочитати його всім, хто хоче створити для себе реальну картину часів. Суспільний зріз подається просто фантастичний і в художньому, і в пізнавальному вимірі.
***
У грудні цього року Москва святкуватиме столітній ювілей створення СРСР. Тож можна припустити, що Путін планував до кінця року цілковито окупувати й анексувати Україну. Щоб, так би мовити, покласти територіальні здобутки на святковий стіл. Далі, очевидно, мали б продовжитися експансіоністські війни за цілковите відновлення СРСР. Але, як то кажуть, щось пішло не так. Збройні сили України зіпсували кремлівським завсідникам все свято. І замість відновлення Союзу на порядку денному реальнішим стає розвал самої Росії.