Часто доводиться чути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх живих і померлих мешканців, їхні обличчя, постаті і навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя.
Наш будинок зведено у 1958 році, і мій батько, Іван Пасічник того ж року народжений, десь через чверть століття трансформував його у двоповерховий. От якраз ця добудована частина – три кімнати - свого часу слугувала мені власним куточком, окремим світом, зрештою зоною відчуження, неминучого, як і моє дорослішання та вигадані мандрівки, які пізніше таки стали реальними. Після закінчення школи вони довгий час мали тенденцію переходити одна в одну, і, здається, назавжди втратили позначку початку, а разом з тим – можливість повернення додому.
Щодо кімнат. Не знаю, чи в інших родинах побутує звичка називати їх, але окрім загальних назв на кшталт – вітальня, дитяча, спальня, у нас була кімната «Хінарі», названа на честь імпортного телевізора, який там стояв. От якраз у ній тато писав спершу свої оповідання, а потім переглядав телепередачу «Наші вітання». Мабуть, на кожному обласному телеканалі є така.
Про те, що тато – письменник я дізналася у 1992 році, коли він опублікував самвидавську збірку оповідань «Таке життя». Я тоді ще не здогадувалася, що самвидав – це не зовсім те, що видавництво, але сам факт з’яви книжки у Теребовлі та ще й з малюнками художника Миколи Пишного здавався мені фантастичним. Пам’ятаю, як тато підписав кожному з нас по одній, і я ще хвилювалася, чи гарний примірник мені дістався.
Інший спогад: якось влітку тато повернувся з роботи (працював ветлікарем) з великим пакунком. То була його друга збірка «Стара стежка», також видрукувана у теребовлянській друкарні. Книжок збереглося так багато, що я, вже навчаючись у Львові, брала з собою по кілька і роздавала знайомим. Однією з перших читачок татових оповідань, які отримали їх у такий спосіб, стала Маріанна Кіяновська. У листі до мене вона писала, що «твій батько має велике серце». Потім тато ще жартував, коли дізнався, що воно у нього збільшене: «Таки вгадала».
Тато любив Хемінгуея. Будучи в армії десь під Ленінградом він перечитав його багатотомник і часто мучив мене з сестрою питаннями на кшталт «як звали хлопчика з повісті «Старий і море?», або «чому родичі малого не дозволяли їм рибалити удвох?». Незмінними атрибутами постаті Хемінгуея у його розповідях були куртка письменника, яку, десь придбавши, потайки ввечері одягав редактор «Огонька», полювання у Сафарі (тато теж мав рушницю, але назвати його серйозним мисливцем не наважуся), хемінгуеївські алкоголізм і простота стилю – «- Ти мене любиш? – Так»… Згадала - хлопчика звали Манолін.
Дмитра Павличка тато теж любив. Під час навчання у Львівському ветеринарному інституті, якось бачив його на вокзалі у сомбреро. Часто читав його вірші напам’ять. Мабуть, отак на слух і я їх частково вивчила: «прийшла і стала серед кімнати – вона хазяйкою тут була», або «красу твою маючи на увазі, знай: у мене чорна-чорна душа». Років за тридцять після татової зустрічі з Павличком я, випадково блукаючи біля університету у Львові, теж зустріла його (без сомбреро) й умудрилася сфотографуватися разом. Потім цю фотографію тато тримав у бардачку машини і при нагоді показував усім своїм знайомим. «Треба було йому подарувати свою книжку» - завжди казав мені. «Треба було йому подарувати татову книжку» - думаю я тепер.
Свої поезії тато теж часто декламував. Особливо про «відомого у селі пастуха», який «за кожним телятком біг через луг». Або про те, як «пили горілку, читали вірші, сприймалося все так близько». Ці тексти майже вкарбувалися у пам’ять, а одну з його поетичних збірок «Благовіщення» ми з сестрою навіть проілюстрували – такі примітивні дитячі малюнки, на більшості з яких зображені кілька товстих томів і підсвічник – незмінні атрибути письменницького, як на наше тодішнє уявлення, ремесла. Малюнок корови ми перебили з татової прозової збірки, бо ніяк не могли намалювати щось подібне.
А ще у нас вдома завжди були такси. Першу тато купив за великі на той час гроші. На полювання з ними ходив нечасто, бо вони втікали і нам із сестрою (а нас він брав з собою) доводилося за ними бігати. Такси часом хворіли і ми їх лікували різними народними способами, серед яких була й горілка. Одна із такс Річард (про нього тато написав оповідання) переніс чумку і вижив завдяки тому, що усю хворобу проспав під алкогольним наркозом біля батареї. Такс, які помирали, тато вивозив у мішку і хоронив за містом.
Інколи мені здається, що між людьми, зовні і внутрішньо схожими, відбувається щось на кшталт відчуження. Так було і в мене з татом. І справа навіть не у бракові спілкування, який стає особливо відчутним, коли розумієш, що ні говорити, ні слухати тепер не доведеться, не у звичці-фобії реагувати на гудок чужої машини надворі, коли м’язи ніг автоматично напружуються, аби швидко добігти до коридору і відчинити двері. Усе, либонь, зводиться до дивного закону відсутності-присутності вдома, при порушенні якого, ламається ціла система родинного, як би банально це не звучало, вогнища.
Тато помер на Водохреща, коли я перебувала у Львові. Того року була дуже довга і холодна зима і вахтер у гуртожитку не хотів випускати мене о шостій ранку. Маршрутки так рано не ходили і я йшла освітленою вулицею аж поки не вдалося спіймати котрусь, щоб доїхати на вокзал.
Далі не пам’ятаю нічого.