«Не йдіть за натовпом.
Зробіть так, щоб натовп йшов за вами»
Маргарет Тетчер
Одним з ключових аргументів у будь-якій ситуації в Україні є слова лідерів думок. Часто немає значення, чи це активіст, блогер, священник або артист – всіх їх називають лідерами громадської думки. Особлива активність таких «лідерів» проявляється під час виборчого процесу, коли вони закликають підтримати ту чи ту партію або кандидата, бо «особисто впевнені в них».
Другий варіант лідерів – це політики, яким, на думку більшості, ми делегували лідерські функції та певний образ поведінки. Хтось стає лідером за замовчуванням, отримавши ту чи ту посаду, і повинен виконувати роль лідера, хоча таким не є.
Що в нас постійно говорять про лідера? Це той, що веде, який завжди попереду і перемагає, він ухвалює рішення, і всі йому довіряють, він багатий та успішний. Це все тільки часткова правда. Тому що лідер – це передусім той, хто готовий брати на себе відповідальність. А якщо людина, яка вас веде, не є відповідальним, то це не лідер, а, найімовірніше, політик.
Відповідальне лідерство – це не тільки про дії керівника країни, парламенту, уряду чи компанії. Це про готовність ухвалити важливе, важке та непопулярне рішення у складній ситуації. Це не тільки про лідерство у процесах, а про готовність брати відповідальність незалежно від посади в потрібний момент.
Найкращий приклад такого лідерства – це військовики. Вони під час бою ухвалюють важкі рішення за частку секунди, а в разі смерті командира завжди є той, хто готовий взяти на себе відповідальність за керівництво, і так до останнього бійця.
На жаль, в українській політиці таких лідерів немає і, напевно, не було. Політична доцільність і показники чергового рейтингу стали важливішими за результати для суспільства. Саме тому в нас парламентські фракції можуть протягнути низку правок до бюджету країни, які їм вигідні, а потім не голосувати за весь бюджет, бо «не хочуть брати відповідальності». Добрі кадрові ініціативи, які б ударили по монополії на енергоринку і зменшили вплив олігархів, провалюються, бо якась фракція голосує проти, очікуючи на швидкий провал уряду, «щоб українці щось зрозуміли».
Депутати не голосують за ті чи ті рішення, бо «відповідати має влада», «хай покажуть, що в них є більшість». Або ж навпаки: голосування більшості за принципом «треба підтримати президента», «треба показати, що ми маємо владу». Усе це яскраві приклади того, що ніхто не хоче брати на себе відповідальності та нести покарання у вигляді електоральних втрат. Чітка та аргументована позиція, хай і не популярна, велика рідкість у нашій політиці.
Можна довго говорити про патріотизм, російську агресію та протистояння українського і російського. Але досить часто тези політиків будуються на емоціях і розпалюванні ворожнечі. Для них це рейтинги і додаткові мандати у Верховній Раді. Для суспільства – проблеми на роки. Можна скільки завгодно називати Порошенка лідером і гетьманом, але, з огляду на сказане, він ніколи не буде відповідальним лідером.
Розбурхування ворожнечі і гра на болісних та емоційних моментах української історії та сьогодення – це чергова безвідповідальність політиків. Для них це інструмент досягнення політичних цілей, і ніхто не думає про наслідки. Нагадаю, що «ДНР» і «ЛНР» виникли з таких загравань зі сепаратизмом у 1993 та 2004 роках. В обох випадках вони принесли політичні дивіденди організаторам, але в підсумку призвели до катастрофи.
Трошки по-іншому діє ОПЗЖ і проросійські сили. Вони зразу пропонують диктатора, але називають його лідером. Нерозуміння людьми, яким має бути лідер, обмежене усвідомлення необхідних для нього рис (сильний, спортивний, нахабний і багатий) дає змогу маніпулювати суспільною думкою, пропонувати те, чого ні Порошенко, ні Зеленський запропонувати не можуть.
Лідер мав би дати можливість громадянам проявити себе, заробити кошти на гідне життя. А от «захисниця соціально незахищених українців» Юлія Тимошенко пропонує все вирішувати по-іншому. Держава платить, а ви вірно служите та мовчите. Її поведінка також дуже далека від справжнього лідерства, вона пропонує нам одну модель поведінки і не готова сприймати іншу.
Не є лідером і Володимир Зеленський. Найперше це видно з його відносин з урядом. Рішення ухвалює президент, а відповідальність перекладає на прем’єр-міністра. Зеленський міг стати першим справжнім лідером країни, якби свою тезу «я прийшов тільки на один термін» почав реалізовувати і не боятись наслідків. Але постійна орієнтація на думку людей призвела до того, що всі рішення диктуються не реальною потребою, а намаганням здобути прихильність мас.
Міські голови, яких вважають лідерами громад та які отримали в рази більше можливостей і повноважень після реформи децентралізації та створення нових адміністративно-територіальної одиниць, теж поводяться як пацани на районі, а не лідери. Їх вступ у конфлікти з центральною владою – це безвідповідальність, а не прояв незалежності місцевого самоврядування. Децентралізація забезпечує нові розвиткові проєкти для громади, а не для того, щоб ризикувати життям, здоров’ям і добробутом людей.
Відсутність лідерів та постійні маніпуляції наших політиків вилились у те, що чимало українців бачать в Лукашенкові хорошого керівника, навіть після силового розгону мітингів. Ми перестаємо шукати лідера і навіть готові довіритись диктаторові. Нам потрібен той, хто ухвалюватиме рішення за нас. Саме тому досі є багато тих, хто не задоволений результатами Майдану. До цього люди мали керівника, який казав, що робити, а після 2014 року життя стало більше залежати від них самих. Тому 9% українців досі вважають Януковича найкращим президентом.
Слова Марґарет Тетчер дуже добре описують ситуацію в Україні, якими б пафосними не були. Наші політики та керівники країни ніколи не хотіли і не відповідали за свої дії, вони не були і не є відповідальними лідерами. Тому все, що в нас відбувається, вирішує вулиця, натовп, який також діє не відповідально, а емоційно.