Нещодавно з вуст секретаря Ради національної безпеки та оборони України Олексія Данилова пролунала доволі жорстка критика на адресу фактично наших союзників у справі протистояння з Росією. «Треба припиняти, скажімо так, недомовлені речі з цього приводу. Перш за все – це Німеччина і Франція, які є політичними та економічними партнерами РФ на сьогодні. І нам це дуже неприємно, тому що саме ці дві країни у 2008 році відмовили в ПДЧ, коли майже все було готово, Грузії та Україні, і ми пам'ятаємо, що у 2008 році на Грузію напала РФ», – заявив Данилов на брифінгу 4 червня після засідання РНБО.
Щобільше, він фактично закинув Берліну й Парижу, що ті уможливили Росії вчинити інвазію в Грузію 2008 року та в Україну 2014 року. А це, по суті, призвело до окупації української та грузинської території.
«Чи повинні за це нести якусь відповідальність Німеччина і Франція? Я вважаю, що повинні», – впевнений секретар РНБО.
Зухвала заява? Безумовно. Перебільшення? Аж ніяк. Тобто можна стверджувати, що історія не знає умовного способу, а тому неможливо вгадати, чи стримало б Росію від агресії, якби Грузія й Україна отримали План дій щодо членства в НАТО. Але в будь-якому разі це послужило б дієвим стримувальним чинником.
Ще виникає запитання: чи була це імпульсивна заява самого Олексія Данилова, який за останній час прославився своїми жорсткими висловлюваннями? Теж ні. Схожі, хай і делікатніші закиди в бік наших західних партнерів робив і президент Володимир Зеленський. Зокрема, і щодо того самого гальмування нашого просування до НАТО, а також щодо занадто «обережної» позиції Берліна й Парижа щодо визнання Росії агресором, учасником збройного конфлікту на сході України. В інтерв’ю авторитетній німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung Володимир Зеленський, зокрема, зазначив: «Представники Німеччини та Франції прямо не відповіли, що Росія є стороною конфлікту. Вони знову ввімкнули таку “обережну” дипломатію, з якою Україна не погоджується, тому що Росія є стороною конфлікту, і ми це розуміємо».
Тож заява Данилова – не його самодіяльність. Її також слід розглядати як непряму відповідь на слова федерального президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, які пролунали в інтерв'ю газеті Rheinische Post. Де він як аргумент на користь співпраці Берліна з Москвою в рамках проєкту «Північний потік-2» використовує факт гітлерівської агресії проти СРСР 1941 року.
«Нас пов'язує з Росією багата подіями історія. У ній були періоди плідної співпраці, а також часи, пов'язані з жахливим кровопролиттям. 22 червня буде 80-та річниця нападу Німеччини на Радянський Союз. Понад 20 мільйонів громадян Радянського Союзу стали жертвами цієї війни. Це не виправдовує сьогоднішньої порочної політики Росії, але і втрачати ширший погляд на речі нам не можна. Так, на цей час відносини між нами складні, але до цього було минуле, а після цього буде майбутнє», – зазначає німецький президент.
Вартувало б панові Штайнмаєрові нагадати, що Друга світова війна почалася двома роками раніше, нападом на Польщу, вчиненим як Третім Райхом, так і Радянським Союзом, про який тепер він так бідкається. Зрештою, абсолютно непродуктивно зважати на історичні аргументи, коли маємо реальний стан справ, за яких Росія виступає сучасним, а не історичним агресором. А «Північний потік-2» може стати одним з інструментів агресії.
У цьому контексті хочеться навести ще одну таку ж жорстку, але не менш слушну цитату Данилова: «Коли вони (Франція і Німеччина. – Ред.) ставлять гроші на перше місце – тоді треба всьому світу сказати, що в нас гроші на першому місці. Не люди, не демократія, не дотримання прав і свобод. Тоді ми зрозуміємо, що нумо приймім таку доктрину. Але що тоді буде з демократією... Тоді тиранія буде по всіх країнах розповзатися, як шагренева шкіра», – сказав Данилов. Трохи він наплутав зі шагреневою шкірою (яка в Бальзака скорочувалася, а не розросталася), але загалом – думка правильна.
На щастя, не всі німецькі політики мислять так, як соціал-демократ Франк-Вальтер Штайнмаєр, якого хоч і не варто зараховувати в лави «путінферштеєрів», але однозначно до тих, хто шукає найменших можливостей до примирення з Москвою. Є в німецькому політикумі й такі, як Роберт Габек – співголова німецької партії «Союз-90/Зелені». Нещодавно він прямим текстом висловився за те, щоб ФРН надала Україні зброю для відбиття російської агресії. «Уряд ФРН поставляє танки, частини ракет і підводних човнів таким країнам як Єгипет, який підігріває громадянську війну в Ємені. Але в Україні, на яку напали, не постачає ані транспорту для перевезення поранених, ані приладів для розмінування, ані списаних позашляховиків чи приладів нічного бачення. Не розумію, чому тут хвалитися. Впевненість уряду у своїй правоті мені здається неприйнятною», – вважає співголова «зелених».
Остання фраза Габека була реакцією на слова німецького міністра закордонних справ Гайко Мааса, який заявив, що Німеччина не дасть Україні жодної зброї, аби не підігрівати конфлікту з Росією. Зайве казати, що така позиція досить дивна, адже весь світ знає, що зброя потрібна українцям для захисту від російської інвазії. І саме брак цієї зброї (а йшлося саме про оборонний компонент) лише заохочуватиме Кремль до агресивних дій проти України.
Тема зброї для України виникла не зненацька. В уже згаданому інтерв’ю Зеленського газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung також пролунало прохання про зброю:
- Ви говорили про кораблі, патрульні та ракетні катери – яке ще військове обладнання має надати Німеччина?
– Є штурмові гвинтівки, радіотехніка, військова техніка – багато всього. Німеччина потужна в цьому напрямку. Німеччина – також одна з передових країн в автомобілебудуванні. А ще у Німеччини є геополітична зброя, і це якраз питання про Євросоюз. Якщо ми повертаємося до (теми. – Ред.) НАТО – це одна з країн, яка має вирішальне слово в цьому напрямку. І третє питання – «Північний потік-2», у якому в Німеччини також вирішальне слово. Бо іноді можна зробити щось набагато більше, і це – в руках Німеччини.
Отже, знову ми повертаємося до теми «Північного потоку-2», який, окрім усього, є потужною геополітичною зброєю в руках Кремля. Приємно, що і в цьому питанні німецькі «зелені» нас активно підтримують. Ще одна лідерка партії, котра також є кандидаткою в канцлерки Анналєна Бербок послідовно виступає проти газпромівського мегапроєкту. «Цей газогін є жорстокою атакою на інтереси наших східноєвропейських сусідів у царині безпеки. Він спрямований на те, щоб відрізати Україну від газового транзиту, що було б дійсно фатальним з геополітичної і безпекової точок зору. А федеральний уряд прикидається дурником, стверджуючи, що йдеться про суто економічний проєкт, що політика тут ні при чім. Це просто брехня», – заявила вона нещодавно в коментарі для тижневика Der Spiegel.
Чинна канцлерка Німеччини Анґела Меркель допустилася шість років тому фатальної помилки, погодившись на пропозицію російського президента добудувати другу гілку газогону, попри те, що й перша була доволі сумнівним проєктом. Причому ця німецько-російська угода була закріплена підписами у квітні 2015 року, коли ще не встигли розвіятися дими після підступного наступу російських військ на Дебальцеве. Хоча «Мінські угоди» двома місяцями раніше саме для того й укладалися, щоб стримати російську агресію.
Тобто на самому початку реалізації проєкту Росія продемонструвала, наскільки вона готова дотримуватися укладених домовленостей. Німецькі політики вперто стверджують, мовляв, отримали від Москви обіцянку, що навіть попри запуск «Північного потоку-2» певна частка російського газу і далі транспортуватиметься Україною. Утім нарешті вони почали здогадуватися, що Росія їх дурить.
Шороху в німецькому керівництві наробили слова Владіміра Путіна про те, що якщо Україна бажає залишатися транзитною країною, то «потрібна добра воля з боку українських партнерів». Що саме мається під «доброю волею», шеф Кремля не розшифрував. Утім це й не має значення. Адже раніше збереження українського газового транзиту не обмежувалося жодними умовами, а тут Путін самовільно їх оголошує.
Німецький уряд вже відреагував на слова російського лідера, нагадавши, що участь України в транзиті була одним з пунктів домовленості. «Підписавши договір про транзит газу, – який був укладений за посередництва ЄУ та уряду Німеччини, – Росія і Україна взяли курс на це і послали важливий сигнал для гарантування безпеки поставок газу в Європу. І ми очікуємо, що ця спільна угода буде дотримуватися», – заявив офіційний речник німецького уряду Штеффен Зайберт.
Ще різкіше висловився голова Комітету Бундестаґу зі закордонних справ, християнський демократ Норберт Рьотґен. Він звинуватив Росію в шантажуванні України. «Президент Росії використовує газогін “Північний потік-2” як зброю. Про що, власне, попереджали такі країни, як Польща, Україна чи балтійські держави», – написав він на своїй сторінці у твіттері. «Обурливою» назвав заяву Путіна й представник іншої урядової партії – СДПН – Нільс Шмідт. «Тиск на Україну є неприйнятним», – застеріг німецький депутат.
Що ж, політики з ХДС/ХСС і СДПН самі собі винні, що дозволили Кремлю так водити себе за носа. Проте навіть тепер вони не наважуються визнати своєї фатальної помилки, а тому наполягають на добудові газогону дном Балтійського моря. А тут ще й адміністрація Джо Байдена відмовляється запроваджувати жорсткі санкції проти фірми-оператора «Північного потоку-2», чим дає йому «зелене світло».
В України ж залишається єдина надія на «зелених». Благо рейтинг партії тримається на високому рівні. Хоч, на жаль, лідерство в електоральних преференціях ця партія все ж втратила за останні два місяці, поступившись християнським демократам. Тому навряд чи варто серйозно сподіватися на майбутнє канцлерство противниці «Північного потоку» Анналєни Бербок. Утім більшість німецьких експертів прогнозує, що наступною урядовою коаліцією найімовірніше стане: ХДС/ХСС + «Спілка 90/Зелені». Відтак «зелені» зможуть внести в коаліційну угоду пункт про припинення реалізації газпромівського проєкту чи про блокування його використання. Треба лише дочекатися виборів до Бундестаґу, які відбудуться 26 вересня поточного року.