Люблю час від часу подивитися в Youtube російські пропагандистські програми. Особливо ток-шоу, де учасники, захлинаючись власною жовчю, погрожують всьому світові «ядерним попелом», ракетами-«аналоговнєтами», холодними і голодними зимами тощо. На одному з недавніх шоу, здавалося б, солідна викладачка солідного вишу (МДІМВ) істерила: «Вони нас не бояться! Україна перестала нас боятися! Треба негайно щось робити». І їй у студії всі почали підтакувати.
Тобто російська еліта дуже переймається тим, що українці не бояться. Що українське суспільство не таке, як російське, що перебуває в страху перед репресивною державною машиною. І саме така модель, за якої єдиним чинником суспільної консолідації є страх, цілком влаштовує не тільки російську владу, але й представників російської еліти, інтелігенції. Звісно, не тієї, що виступає проти війни, бо її й так залишилося мізер, та й не має вона ні впливу, ні доступу до масових ЗМІ.
Обмірковуючи такий стан справ у російському суспільстві, часто згадую геніального письменника Володимира Войновича. Не перестаю захоплюватися його талантом провидця. Це ж треба було ще 37 років тому так точно описати актуальну Росію з її шизофренічною ідеологією, глобальною агресивністю, гіперболізованою пропагандою. Йдеться, звісно, про його сатиричний роман-антиутопію «Москва 2042».
Написано роман 1986 року, коли на чолі Радянського Союзу перебував Михайло Горбачов. Уже йшла повним ходом ініційована ним «перебудова». Радянські люди вперше почули такі слова, як «гласність», «госпрозрахунок», «консенсус». Виникали перші неурядові громадські організації, було дано старт кооперативному руху. Починалася сяка-така демократизація. Відбулися перші спроби домовитися зі Заходом. Відбулися перші телемости, на яких нібито «випадкові» радянські громадяни могли побалакати через відеозв’язок із пересічними американцями. На телеекрани повернулася десятиліттями заборонена програма «КВН», з полиць познімали «нерекомендовані» кінострічки і запустили їх у кінопрокат. У газетах з’явилися перші критичні щодо радянської історії та сьогодення статті. Відбулися навіть перші відносно чесні, альтернативні вибори.
Володимира Войновича тоді не було в СРСР, він перебував у вимушеній еміграції через свою книжку «Життя та надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Чому? Той, хто читав – знає, а хто не читав – дуже рекомендую прочитати.
У будь-якому разі Войнович і з-за кордону, звісно, пильно слідкував за всіма подіями на полишеній батьківщині. І, очевидно, горбачовська «перебудова» його не переконала. Він добре знав, що ця забавка в демократію не надовго.
«Куй залізо, допоки Горбачов» – перефразовували ми відому російську приказку, підозрюючи, що ця «перебудова» раніше чи пізніше скінчиться, що гайки закрутять, демократичні паростки розчавлять, кооперативи порозганяють, а всіх ентузіастів посаджають по таборах. Але хотілося все ж вірити в краще майбутнє.
Це мало статися ще в серпні 1991 року. Благо тоді путч ГКЧП зірвався, союз розвалився, а Росія отримала ще кілька років відносної демократії.
А Войнович ще 1986 року розумів, що раніше чи пізніше Росія повернеться до фашистської диктатури. Навіть чітко спророкував чинний православно-комуністично-імперський режим на чолі з «Геніаліссімусом». Режим який загрожуватиме всьому світу, триматиме в страху власних громадян, перетворивши їх на злиденних рабів. Рабів, змушених здавати власний кал, аби отримати якийсь харч. «Кто сдаёт продукт вторичный, тот питается отлично!» – запевняли гасла на вуличних розтяжках. Хоча виданий державою харч мало чим відрізнявся від «вторинного продукту».
У державній системі описаної Войновичем Росії вагома роль відводиться церкві. Щоправда, це вже не Православна церква, а нова Комуністична церква, з канонізованими Марксом, Енгельсом, Леніним. Що, зрештою, за глибинною суттю відповідає реальній нинішній РПЦ з кадебістами-попами і генералом Кіріллом на чолі. У Войновича патріархом був Отець Звездоній, який навчає парафіян правильно «перезвіздитися».
У цьому романі мене особливо захоплювало, як був виписаний образ «живого-класика», письменника-дисидента Сіма Сімича Карнавалова. Уважний читач безпомильно тут зауважить алюзію на Олександра Солженіцина. У часи «перебудови» в радянських громадян вперше з’явився шанс прочитати його культовий роман «Архіпелаг ГУЛАГ» з жорстким засудженням сталінізму, а зрештою, і всього радянського ладу.
А от Войнович ще тоді побачив у дисиденті Солженіцині затятого російського шовініста. Саме таким він створив свого Карнавалова. Саме таким себе проявить Солженіцин, повернувшись у 90-х роках на батьківщину з еміграції. Його наступна публіцистика (передовсім есе-маніфест «Как нам обустроить Россию») ляже в підмурівок тієї імперської концепції Росії, яку Путін візьме собі на озброєння.
Солженіцин закликав Росію до територіальної експансії, щоб залишатися «великою державою». Після його смерті ці тези підхопили інші «мислителі-імперці». Той же Олександр Дугін чи Владіслав Сурков. До речі, про Суркова. Цей ексад’ютант Путіна написав у листопаді 2021 року, тобто напередодні широкомасштабного російського вторгнення Росії в Україну, досить знакову статтю під назвою «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності».
Чим цікава ця писанина? Передовсім тим, що автор відстоює не просто доцільність експансії, а її екзистенційну необхідність для Росії. Причому, як справжній інтелектуал, пояснює цю свою тезу на основі другого закону термодинаміки, згідно з яким ентропія (а разом з нею і хаос) не може зменшуватись, а тим більше – зникати.
«Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її потрібно виносити кудись подалі. Експортувати для утилізації на чужі території», – радить Сурков. На його переконання, перманентна інвазія на чужі території, окупація й анексія – це як було життєвою потребою для Росії, так і залишилося. «Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки невпинному прагненню за власні межі… Для Росії постійне розширення – не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття», – стверджує він.
Отже, Росія залишатиметься агресивною, небезпечною для сусідів (і не тільки) державою. Але в цьому, як намагається нас запевнити Сурков, нема провини ні російської влади, ні росіян зокрема. Бо експансія – це життєва потреба Росії, «екзистенціал», як він каже, її «історичного буття».
Який із цього всього можна зробити висновок? Лише той, що допоки існуватиме Росія в її актуальному вигляді, доти існуватиме глобальна загроза миру і стабільності. Доти міжнародна архітектура безпеки не зможе нормально функціонувати.
Умиротворяти Росію, намагатися її лібералізувати, демократизувати – абсолютно безглузде завдання. Бо навіть якщо й вдасться це зробити, то такий демократичний метастабільний стан у цій країні існуватиме вельми обмежений період часу. Ми вже бачили це після смут початку XVII століття, після поразки в Кримській війні 1853–1856 років, після поразки у війні з Японією 1904–1905 років, після повалення самодержавства в лютому 1917 року і, нарешті, після розвалу СРСР 1991 року. Раніше чи пізніше відрубані голови імперіальної гідри відростають, і все починається знову.