Від Путіна, який розпочав свою п’яту каденцію у кріслі президента, ніхто не очікував якихось різких рухів, принаймні у кадрових питаннях. Так, допускалися незначні перестановки, проте більшість експертів були переконані, що Міхаіл Мішустін залишиться в кріслі прем’єра, а Сєргєй Шойгу й надалі очолюватиме Міністерство оборони. Адже російському лідерові вкрай потрібно продемонструвати Росії і світу стабільність в економіці й на полі бою.
Утім Путін вирішив усіх здивувати – відставити Шойгу, перекинувши його на другорядну за вагою і впливами посаду секретаря Ради безпеки, прибравши звідти свого багаторічного соратника Ніколая Патрушева. А на місце Шойгу абсолютно неочікувано для всіх поставити Андрєя Бєлоусова, який досі був першим заступником голови уряду РФ.
Так, досі всі вірили, що Шойгу буде якщо й не вічним міністром оборони, то принаймні збереже її до кінця війни з Україною. Він успішно тримався на цій посаду 12 років, ніхто до нього не очолював російське військове відомство так довго. Що ми про нього знаємо?
Шойгу походить з родини спадкових тувинських кочівників-скотарів. Щоправда, його батькові Кужугетові Шойгу вдалося пробитися партійною лінією до певних кар’єрних висот – до секретаря Тувинського обкому КПРС і заступника голови Ради міністрів Тувинської АРСР. Весела історія сталася з його іменем, справа в тому, що насправді Шойгу було його особистим ім'ям, а Кужугет – прізвищем, але при видачі паспорта радянські бюрократи все переплутали. А новоспечений Кужугет Сєргєєвіч Шойгу вже вирішив нічого не міняти, все ж офіційний документ з печаткою.
Ось так і став Сєргєй Кужугетовичем. По-батькові, яке всі навколо переінакшують на свій лад, хто випадково, хто свідомо. То «Кожеєдовічем» його назвуть, то «Хуженєтовічем», а то й зовсім нецензурно.
Але поза прізвищем батько забезпечив Сєргєєві Кужугетовичу досить непоганий старт для кар’єрного злету. Теж, звісно, партійною лінією, бо класична освіта давалася майбутньому міністрові так собі. А через КПРС Шойгу зумів, як і батько, заскочити в номенклатурний потяг, який і вивіз його вже після розвалу СРСР спершу в міністри з надзвичайних ситуацій, а потім і в міністри оборони.
Та що там міністри, на деякий час він став другим політиком у країні, найкращим особистим другом Владіміра Путіна, посунувши з цієї позиції Дмітрія Мєдвєдєва, який несподівано потрапив в опалу. З певного моменту Путін і Шойгу незмінно були разом, то на полювання подадуться, то тайгою вирушать побродити, то шаманів відвідати, щоб майбутнє наворожити, чи на ворогів вроки надіслати. Словом, ще якихось пару років тому ніхто в Росії чи закордоном не сумнівався у сильних позиція Шойгу і його здатності перетривати всі негаразди разом зі своїм патроном.
Нині, уже фактично після відставки Шойгу, багато аналітиків вказує на одну з найголовніших сильних сторін цього політика, яка дозволяла йому довгий час триматися на воді – хист до піару. Ще в часи, коли за президента Боріса Єльцина Шойгу очолив МНС, він зумів дуже вигідно репрезентувати ефективність свого відомства: часто крутився на телеканалах, давав багато інтерв’ю й коментарів, знімав сотні роликів, як його еменесники допомагають простим росіянам, рятують їхні життя й майно, боряться, що називається, зі стихією. І так потрохи йому вдалося вибудувати свій імідж як політика, котрий має неймовірну довіру громадян. Окрім того, Шойгу володів досконалим політичним нюхом.
Ходять чутки, що і Шойгу мав усі шанси стати політичним спадкоємцем Єльцина. Чому не став – загадка. Адже на момент, коли перший президент Росії шукав гідного наступника, глава МНС Шойгу диспонував неспівмірно вищою популярністю, впізнаваністю й довірою, ніж Путін. Але обраний був саме тодішній голова ФСБ. Напрошується єдина відповідь: кадебісти успішно відновили свої впливи в Росії. Тому саме вони, а не олігархи, й поставили свою людину на царювання.
А вже обраний у прем’єри Путін зважив, що варто скористатися всіма описаними козирями Шойгу, використати його потенціал, тож ще восени 1999 року запросив його очолити новостворений виборчий блок «Єдність» (друга назва блоку – «Медведь»). Блок виступив досить вдало як для партійно-політичного новачка, поступившись лише важковаговику – КПРФ на чолі з Геннадієм Зюгановим. Потім Путін доручив Шойгу створювати партію «Єдина Росія» і, знову ж, очолити її виборчий список. Той завдання успішно виконав, за результатами виборів 1993 року партія здобула в Держдумі кваліфіковану більшість, яку вона вже ніколи не втрачала.
З певного моменту Сєргєй Шойгу став чи не єдиним політиком з близького кола Путіна, який дістався чинному російському лідерові у спадок від Єльцина. Всіх інших Путін так-сяк терпів певний час, допоки не сформував власної команди, яка дозволила йому цілковито обірвати кадровий зв'язок з попередником. Очевидно, Шойгу в якийсь спосіб зумів довести новому господарю Росії свою цілковиту лояльність, політичну ефективність, системність і вміння грати в команді.
Справжній кар’єрний злет Шойгу, звісно, розпочався з призначенням його на посаду міністра оборони Росії. Нагадаю, що це сталося в листопаді 2012 року, після того, як Путін, провівши вдалу «президентську рокіровку» з Мєдвєдєвим, розпочав свою третю каденцію. Багато політологів стверджувало, що вже тоді президентство Путіна було антиконституційним. Утім, хто б то про це згадував, коли нині він уже на п’ятому строці й особливих проблем з легітимністю в нього не виникає ні в Росії, ні у світі.
Але мова зараз про Шойгу. На новій посаді той знову зумів вповні увімкнути свій геній піару. Ще 2009 року армія мала серед росіян лише 40-відсоткову підтримку, а 201-го армії довіряло вже понад 60% (Путінові на той момент довіряли навіть трохи менше).
Хоча в самому армійському середовищі Шойгу нівроку недолюблювали. По-перше, бо «нєрускій» – тувинець, а націоналізм серед російських військовослужбовців чи не найвищий у суспільстві. По-друге, бо не свій, не армійський (жодного дня в армії не служив, навіть як строковик), хоч і начепив на себе маршальські лампаси. Йому навіть дали ганебне прізвисько «картонний маршал».
Хоча тут варто зауважити, що за час свого президентства, тобто вже за 24 роки Путін жодного разу не ставив на чолі МО військовика. Наприклад, перший його міністр Сєргєй Іванов був вихідцем з КГБ. Другий – Анатолій Сєрдюков – перш ніж потрапити на посаду керував Федеральною податковою службою. Третій – це сам Шойгу. А четвертий – Андрєй Бєлоусов – економіст за освітою, який досі очолював найрізноманітніші господарські й адміністративні структури, перед самим призначенням перебував на посаді першого заступника голови уряду РФ.
Чому так? Знаючі люди стверджують, що Путін за жодних обставин не бажав ставити на чолі відомства військовослужбовця, який міг заслужити авторитет в армійському середовищі. Адже тоді виникала б небезпека, що міністр стане амбітним і некерованим. Ба більше, зможе підняти заколот проти Кремля. І якщо власник і керівник ПВК «Вагнер» Євгєній Прігожин обмеженими силами своєї компанії ледь не взяв Москву, то можна собі припустити, чого міг би досягнути авторитетний військовий керівник, заручившись підтримкою обурених солдатів і офіцерів, а таких на фронті було чимало.
Але це ми перескочили занадто далеко вперед, повернімося до Шойгу, на початку його військової кар’єри. Отже, Шойгу на посаді міністра оборони проводить дуже вдалу піар-кампанію, нарощує рейтинг армії всередині Росії, змушує повірити цілий світ, що російські збройні сили – одні з найпотужніших, тому не варто навіть думати з ними змагатися. Можливо, саме тому операція з окупації й анексії Криму пройшла так успішно. У НАТО були переконані, що в них немає жодних шансів, щоб перешкодити російським воякам відібрати півострів в України.
Тобто за вмінням блефувати російському військовому відомству з Шойгу на чолі не було рівних. Можливо, це реноме трималося б і донині, якби Росія не розпочала реальне й відкрите, а не гібридне вторгнення в Україну. У Росії є така влучна приказка про пожежника: робота чудова, але коли пожежа, то хоч звільняйся. І от ця пожежа почалася 24 лютого 2022 року.
Зараз багато експертів сперечається: хотів Шойгу цієї війни, сам підштовхував до неї Путіна чи таки боявся її як вогню й намагався всіма силами не допустити. Виходячи з реального стану справ у російський армії, який став зрозумілим зразу ж після повномасштабного вторгнення, Росії в жодному випадку не треба було розпочинати цієї війни. Бо нагору повилазила вся непідготованість, недбалість, показуха, корупція. Хоча ймовірно, що сам Сєргєй Кожугетович повірив у власний піар і вирішим, що доблесна російська армія зможе взяти Київ за три дні.
Так, Шойгу намагався й надалі продовжувати свою гру, піаритися, брехати, перебільшувати заслуги, применшувати втрати. Але в умовах реальних бойових дій показуха вже так легко не проходила. А тут викривати прорахунки відомства почала ще одна близька до Путіна людина – уже згаданий Євгєній Прігожин. «Тварі вонючіє, что ж ви творітє?», «Шойгу, Гєрасімов, гдє *** боєпріпаси» – ці фрази Прігожина, адресовані Шойгу, стали крилатими ще восени 2022 року. До речі, бунт Прігожина і його рейд на Москву у червні 2023 року зайвий раз засвідчили, як Шойгу не любили в армії. Адже декларована мета бунту – зняти чинного на той момент міністра оборони. І під час руху «вагнерівської колони», під час захоплення Ростова-на-Дону російські військовики фактично не чинили опору бунтарям. А чого вартує розмова Прігожина в захопленому Ростові зі заступником голови Генштабу армії Росії Владіміром Алєксєєвим. Пригадуєте? Прігожин каже йому, що йде арештовувати Шойгу, а той сміючись відповідає: «Забирайте!».
Тоді у протистоянні між двома своїми фаворитами Путіну довелося обирати. І він таки зробив ставку на передбачуванішого й системнішого Шойгу. А Прігожину врешті-решт довелося негероїчно загинути.
Конфлікт нібито й було вирішено, але осад, як то кажуть, залишився. Те, що Путін задумав щось недобре проти Шойгу, стало зрозумілим у квітні, після арешту заступника міністра оборони Тімура Іванова. Саме через останнього проходили підряди на всі військові будівництва, тобто посада ця була не просто корупційною, а супер-пупер корупційною. Не дарма Іванова називали «гаманцем Шойгу», тобто з накрадених ним в армії грошей годувався цілий шойгівський клан.
Хоча тоді ще була надія, що це лише мала жертва Шойгу, що все ж він залишиться на посаді, адже досі міністр цілковито задовольняв Путіна. Тож Путін не мінятиме коней на переправі.
Але Путін здивував усіх і поміняв коней. Не всіх – лише двох. Окрім Шойгу – ще й Патрушева. Причому доля останнього залишається невідомою, а стільки було розмов про його впливовість. Такий собі «російський король конспірологічних теорій» – професор Валєрій Соловєй, той самий, який доводив, що справжній Путін давно помер, його тіло зберігається в спеціальному холодильнику, стверджував, що всю владу в Росії захопив саме Ніколай Патрушев. І от уже незабаром він себе легалізує як повноправний і одноосібний правитель країни. Не склалося. Але принаймні зумів на прощання протягнути свого сина Дмітрія Патрушева у віце-прем’єри.
Міністерство оборони, як уже було сказано, очолив Андрєй Бєлоусов. Що можна очікувати від нього? Хоча так ставити запитання некоректно. Тут і так зрозуміло: очікувати від нього можна лише лояльності до Путіна, більше нічого. Доречніше запитати: чому поставили саме його?
Можна, наприклад, взяти до уваги відповідь на це запитання речника Кремля Дмітрія Пєскова, який у розмові зі журналістами запевнив: «Щодо військової складової, це призначення жодним чином не змінюватиме нинішньої системи координат, військова складова завжди була прерогативою начальника Генерального штабу, він продовжить свою діяльність, у цьому плані змін поки не передбачається». Далі пояснюючи логіку Путіна щодо заміни, Пєсков зазначив, що «дуже важливо вписати економіку силового блоку в економіку країни, вписати для того, щоб вона відповідала динаміці нинішнього моменту». «Сьогодні на полі бою перемагає той, хто більше відкритий для інновацій, відкритий для максимально оперативного впровадження. Тому природно, що на нинішньому етапі президент ухвалив рішення, щоб міністерство оборони очолила цивільна людину», – заявив речник Кремля, додавши, що це не просто громадська особа, а «людина, яка очолювала дуже успішно Міністерство економічного розвитку РФ».
Бєлоусов очолював Мінекорозвитку з травня 2012 року до червня 2013 року. Потім він був призначений помічником президента Росії з економічних питань. Як стверджують російські ЗМІ, Бєлоусов проявив себе «жорстким державником», який вірить у «кільце ворогів» навколо Росії.
Тож можна припустити, що Путін призначенням Бєлоусова хоче продемонструвати, що готовий до довгої військової гри, раз з бліцкригом стався повний провал. Але чи дійсно готовий? Тут виникає багато сумнівів, і всі вони впираються в контрзапитання: а чи готовий Захід до гри у довгу? Останнім часом лунає чимраз більше сигналів з європейських столиць про цю готовність. Якщо це дійсно так, то ми раніше чи пізніше переможемо. Хотілося б, звісно, раніше.
А для України загалом байдуже, хто саме очолює російське міністерство воєнних злочинів – чинний злочинець чи майбутній.