У 90-х роках минулого століття, особливо напередодні Днів Незалежності України, популярним було згадувати про сорокарічні блукання народу Ізраїлю в пустелі на шляху до омріяної свободи. Мовляв, євреї ходили манівцями, поки не повмирали всі ті, хто пам’ятав про рабство. То чого ж нарікати на тимчасові труднощі молодої української держави?
Тоді ця аналогія вважалася дуже влучною. Навіть попри те, що в Біблії нема згадок про збагачення на манні небесній чи про казкові доходи жерців. І взагалі, давні юдеї блукали пустелею, а не берегом Нілу. Чого не скажеш про українців.
На 30-ліття незалежності про 40 років у пустелі воліють вже не згадувати. Адже дистанція за ¾ виділеного часу пройдена мізерна. А військо фараона не потонуло у водах Червоного моря.
Хоча сама аналогія хороша. Просто її занадто часто використовували професійні служителі культу як аргумент для наївного електорату, чому треба «ще трохи потерпіти». Колишні «жерці фараона» (комуністичні агітатори) стали найбільшими прихильниками незалежності і, не покидаючи теплих кабінетів, розповідали тим самим нещасним пролетарям (колишнім рабам), що омріяний капіталізм не за горами. Використовували все своє красномовство, з яким ще зовсім недавно розповідали про комунізм, який теж уже от-от настане.
Отже, Мойсей обіцяв людям звільнення від рабства. Він не говорив про достаток, добробут, спокій чи стабільність. Натомість люди хотіли їжі, води, безпеки і бути «в тренді». Тому навіть змайстрували собі золотого тільця для поклоніння. Тобто люди як люди, тут схожість стовідсоткова. Натомість наші керманичі інтуїтивно відчули, що мучитися як Мойсей – справа невдячна і ну його в Африку.
Тому весь наш шлях до свободи, точніше все ідеологічне наповнення державної політики – це поклоніння тому-таки золотому тільцю в різних варіаціях. А кожен наступний президент приходив до влади не з гаслами волі, а з обіцянками чергової порції «манни небесної».
УРСР покидала Радянський Союз як республіка з найбільшим економічним потенціалом. Ми мали жити не гірше, ніж у Франції, як тільки перестанемо годувати решту Союзу. Підприємства мали переорієнтуватися на щось вигідне, а робітники – отримувати високі зарплати в стабільній валюті. Так говорила тодішня еліта, яка з республіканської перетворилася на національну.
Коли догнати і перегнати умовну Францію за рахунок «потенціалу» не вдалося, до влади прийшов «червоний директор» Леонід Кучма. Він, теоретично, мав «навести порядок», нагодувати народ і «побудувати державу». Власне кажучи, держава вже була, тому побудували олігархічну модель економіки.
Віктор Ющенко прийшов до влади на хвилі невдоволення цією моделлю. Він обіцяв бандитам тюрми, і що багаті поділяться з бідними. Про гуманітарну складову у штабі Віктора Андрійовича тоді воліли не дуже згадувати, щоб не відштовхувати електорат. А електорат пам’ятав, що до гривні були купони і що за прем’єрства Ющенка жилося ніби непогано, порівнюючи з іншими періодами.
Економічна криза 2008 року сформувала попит на політиків, які переконували, що з «Єгиптом» можна дружити. Янукович годував Путіна цукерками на параді, Тимошенко хіхікала над його недолугими жартами. Утеплювати хати й готуватися до газової блокади народ не хотів. Виявилося, що в єгипетського рабства були і свої переваги.
Петро Порошенко став президентом завдяки не слогану «Армія, мова, віра», а більш приземленим речам. Наприклад, обіцянкам швидко закінчити антитерористичну операцію і повернути курс долара до 10 грн. Та дійсно вдалому маркетинговому ходу про «один тур – це швидко, дешево, а результат і так відомий». І нарешті – Володимир Зеленський, який просто пообіцяв всім стільки манни небесної, скільки буде потрібно.
Зрештою, навіть євроатлантичний вектор для нас – це дорога в «країну молока і меду», а не демократичні стандарти, верховенство права і повага до іншого.
Такий от виходить український уроборос: народ прагне «добробуту», начальники його обіцяють. І тут залишається лише порадіти, що запит на «сильну руку» та «порядок» так і не був реалізований за 30 років незалежності. І що існує частина суспільства, для якої, в умовах тотального панування культу «золотого тільця», «земля обітована» – це не про гарантовану миску каші для кожного.