- Найбільші труднощі – це розуміння неможливості адекватного перекладу будь-якого художнього твору, бо кожен, навіть найдовершеніший переклад, це лише бліда, млява й понура копія оригіналу, це квітка без запаху, спів без голосу, річка без води.
Віктор Морозов – особистість легендарна й багатогранна. Тепер навіть важко визначити, ким він є більше: музикантом чи літератором. Але ZAXID.NET все ж спробує це зробити в ході інтерв’ю з метром.
- Вікторе, що сьогодні більше домінує у Вашій творчості – музика чи переклад?
- Гармонія (принаймні, так би мені хотілося думати), бо намагаюся бути збалансованим «шизофреніком», роздвоюючи свою особистість рівномірно – скажімо, зранку працюю над новим перекладом, а ввечері – над новим музичним альбомом, або навпаки.
- Окремий період Вашого життя пов’язаний із молодою львівською богемою 70-тих…
- Цей «окремий» період розтягнувся в мене на все моє свідоме життя, просто за цей час з молодою львівською богемою 70-х відбувся ряд метаморфоз – дехто став менш молодим, а дехто – вічно молодим, перейшовши в інший вимір, але мій зв’язок ні з тими, ні з іншими не переривався ніколи.
А почалося все у вересні 1967 року, коли я приїхав до Львова з Кременця на Тернопільщині, вступив у львівський університет і «випадково» опинився в студентському гуртожитку в одній кімнаті з Олегом Лишегою, що став тоді і продовжує бути досі одним із найяскравіших і найавтентичніших представників цієї богеми. Між іншим, мало хто знає, що нашу богему в його обличчі визнали в світі, адже Олег став на разі єдиним українським літератором, нагородженим за збірку своїх поезій дуже престижною премією американського пен-клубу. До речі, крім Лишеги, цієї премії був удостоєний лише один представник (чи раше представниця) усієї східноєвропейської літератури – Віслава Шимборська.
- Яку роль у культурному середовищі тодішнього Львова відгравав Грицько Чубай?
- Грицько був беззаперечним лідером нашого неформального мистецького кола, ініціатором усіляких проектів (таких, як альманах «Скриня»), програм і провокацій. Він постійно постачав нас інформацією про все цінне й варте уваги з того, що діялося в світовій літературі, музиці, малярстві, мав безліч книжок і музичних платівок, якими залюбки ділився, і це було для нас безцінним ковтком свіжого повітря в задушливій атмосфері того суспільства, яке ми не визнавали й відкидали.
- А чи існують якісь легенди про Віктора Морозова?
- Одна з легенд того часу, про яку вже розповідав найбільший творець львівських легенд Юрко Винничук, пов’язана з тим, як ми, студенти, котрим постійно бракувало грошей, зловживали наївністю й патріотизмом деяких заможних львіських родин, вигадавши такий собі мовний «перформенс». Хтось під величезним секретом повідомляв якогось пана або пані з такої родини, що у Львові перебуває інкогніто відомий український дисидент з діаспори (Канади, Німеччини, Франції, США і т.д.) Тоді пізно вночі з усіма можливими пересторогами приводили, скажімо, мене до цієї родини, де стіл вже ломився від усіляких недоступних студентам наїдків і напитків, і я починав бездоганно ламаною українсько-англійською мовою (бо навчався, як і Лишега, на факультеті іноземних мов) розповідати всілякі політичні небилиці. Господарі захоплено слухали мої «дисидентські» побрехеньки, відчуваючи неабияку гордість за власну сміливість і силу духу, а ми вдячно напихалися їхніми делікатесами, відчуваючи не меншу гордість за нашу винахідливість і міцність шлунків.
- Ваш переклад «Гаррі Поттера» називають чи не найцікавішим, таким собі симбіозом з почерговим домінуванням автора та перекладача. Звідки взялася ідея вкраплення галицького діалекту у текст?
- Цій ідеї я завдячую метрові українського перекладу Миколі Лукашу. Коли я розмірковував над тим, як би точніше передати в перекладі характерну говірку Геґріда, одного з найколоритніших персонажів «Гаррі Поттера» (а він розмовляє у книзі дивною і неіснуючою мовною сумішшю, яку не завжди розуміють навіть сучасні англомовні діти, скажімо, десь у Канаді чи Америці), то мені пригадався лукашевий переклад одного з циклу віршів Федеріко Гарсії Лорки, написаний, якщо я не помиляюся, каталонським діалектом іспанської мови (або ж каталонською мовою, виправили б мене обурені каталонці J). Так от, Микола Лукаш переклав цей цикл віршів гуцульською говіркою, і це мені страшенно сподобалося ще в студентські роки, коли я вперше прочитав цей переклад (хоч декому це, навпаки, страшенно не подобається, скажімо, Дмитрові Павличкові, який нарікав у розмові зі мною і на Лукаша, і на мої експерименти). Отож бо я і спробував говірку Геґріда (неіснуючу суміш англійсько-шотландських діалектів) перекласти неіснуючою сумішшю західноукраїнських діалектів (створивши такий собі галицько-гуцульський мікс).
- А з якими труднощами мовного і культурного пластів стикаєтеся під час перекладу?
- Найбільші труднощі – це розуміння неможливості адекватного перекладу будь-якого художнього твору, бо кожен, навіть найдовершеніший переклад, це лише бліда, млява й понура копія оригіналу, це квітка без запаху, спів без голосу, річка без води. Та щоразу, беручись за роботу, сподіваюся, що цього разу нарешті станеться диво, і мені пощастить витлумачити твір не тільки не гірше за автора, а навіть краще за нього! J) Без надії сподіваюся. Contra spem spero!
- І насамкінець побажання читачам від Віктора Морозова.
- Ось цього бажаю й усім!
- Contra spem spero!
Довідка ZAXID.NET
Віктор Морозов народився в середині минулого сторіччя у загадковому Крем’янці на Тернопільщині у рік Тигра і під сузір’ям Близнюків, що визначило його любов до містики, зневагу до авторитетів і невгамовну жагу до постійних переміщень у часі і просторі. Батьки дуже хотіли зробити з нього музиканта, тому віддали до Кременецької музшколи на клас фортепіано. Його ж близнюківська натура чинила шалений опір нудотним гамам і арпеджіо, тому після першого року науки-муки Віктор улаштував перший бунт, заявивши, що ненавидить фортепіано. Батьки не скорилися й вирішили піддати його ще гіршим тортурам – грі на баяні. Ще через два роки його терпець остаточно луснув, і він улаштував потужніший бунт, заявивши, що ненавидить не тільки почвару-баян, а взагалі будь-яку музику.
Люто ненавидів музику впродовж багатьох років, аж поки вже в підлітковому віці не побачив, яким захопленням світилися очі дівчат при вигляді музикантів, що грали на танцях у Кременецькому будинку культури. Це справило на Віктора настільки сильне враження, що він самостійно почав штудіювати гру на гітарі.
Після закінчення школи поступив у Львівський університет на англійську філологію, але не встиг його закінчити. Далекоглядні спеціалісти з „Комітету Глибокого Буріння” вирішили, що викладати англійську мову в школі – це не його покликання, про що й повідомили ректора університету за 2 місяці до захисту диплому. Їхні аргументи були переконливі, і це врятувало Віктора – замість нудного викладацтва він зайнявся значно цікавішою справою – рок- і бард-музикою. Створив із друзями групу „Арніка”, пізніше працював у „Смерічці”, відтак узяв участь у створенні театру-кабаре „Не журись!”, а також проекту „Четвертий кут” (з яким записав два компакт-диски пісень Костя Москальця) і батярського гурту „Батяр-Бенд Галичина”. Років 20 тому, коли почали набридати безкінечні гастролі, згадав свій перший філологічний фах, і для різноманітності зайнявся перекладами. Перший перекладений Віктором твір (надрукований у середині 80-х у часописі „Всесвіт”) – це „Екзорцист” Вільяма Блетті, згодом вийшли кілька книжок його перекладів романів Пауло Коельо, семикнижжя пригод Гаррі Поттера авторства Джоан Ролінґ та інші книжки. Усього дискографія Віктора налічує понад 20 музичних альбомів, а „бібліографія” – близько 20 перекладених книжок.
Одружений, має чотирьох доньок, двох онучок і двох онуків. Засновник, популяризатор і єдиний поки що послідовник воістину української релігії „якосьвонобуддизму”.