Та українська мова, якою ми говоримо і пишемо сьогодні, справжня літературна мова, з усіма граматичними і стилістичними канонами, вона здається нам досконалою, утім насправді такою не є, і багато в чому відрізняється від тієї української мови, яку намагалися утвердити реформатори українізації 1920-х років. Сучасна наша мова, підкреслимо, цілком нормативна українська мова сформувалася під багаторічним впливом зросійщення і вихолощення питомих українських форм в часи СРСР.
Ми нині цього зросійщення (в нормативній мові) майже не відчуваємо, наша сучасна мова здається нам багатою, гарною і зручною, і ми навряд чи, за дуже нечисленними винятками, колись повернемося до справжньої української мови без російських впливів, утім дуже цікаво подивитися і проаналізувати, якою ж вона була. Нині нам здається доволі чудернацькою форма чоловічого ім’я Віктор – Виктір, а жіночого Вікторія чи Віка – Виктя. Але ж власне такі форми пропонував для вжитку Борис Грінченко, не будь-хто, а сам Борис Грінченко! І він взяв це не зі стелі, а з традицій народної мови українців.
1933 рік… Рік найстрашнішої історичної трагедії українського народу Голодомору став і роком катування й розпинання української мови та її максимального наближення до мови російської. Харківський чи «скрипниківський» українізаторський правопис 1928 року був рішуче засуджений і кастрований до самих основ. У постанові народного комісара освіти УСРР Володимира Затонського від 5 вересня 1933 року йшлося: «Український правопис», затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису.
6 квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру».
Оцей самий голова правописної комісії Андрій Хвиля жорстоко накинувся на Миколу Скрипника, звинувачуючи його у найбільшому гріху – націоналізмі: «На мовній ділянці українські націоналісти провели шкідницьку роботу… старе керівництво НКО (Народний комісаріат освіти) на чолі з М. Скрипником не зробило належних висновків щодо мовної ділянки, не провело боротьби з націоналізмом і не приділяло тої уваги роботі на мовному фронті, якої вимагала ця важлива галузь будівництва української радянської культури…
Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року… ставив бар'єр між українською та російською мовами, гальмував вивчення грамоти широкими трудящими масами. Граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби.
В галузі словниковій шкідники відкидали революційну термінологію, інтернаціональну лексику, відкидали лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік. Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив української літературної мови від мови українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській».
Ця найвищого ґатунку маячня мала на меті лише одне – деукраїнізацію української мови і максимальне її наближення до мови російської.
Отож проаналізуймо, бодай коротко, основні розбіжності «скрипниківського» українізаторського правопису 1928 року і «постишевського» деукраїнізаторського 1933 року. До речі, цей самий комуністичний партійний діяч Павло Постишев особисто прибув до ще тодішньої столиці УСРР Харкова, аби повести жорстоку боротьбу проти «націоналістів і національного шкідництва». 7 липня 1933 року, не витерпівши цькувань, учинив самогубство Микола Скрипник, було репресовано членів президії Правописної комісії В. Ганцова, А. Приходька, С. Пилипенка, згодом репресували Агатангела Кримського.
Як припускає видатний український мовознавець Юрій Шевельов, саме Постишев був справжнім ініціатором усунення з української абетки літери «ґ», а за свідченням Володимира Затонського, Постишев навіть уважав за потрібне згадати про шкідливість літери «ґ» у своїй промові на пленумі ЦК КП(б)У. То чим же завинило проривне «ґ» перед радянською партійною номенклатурою, на довгі роки було репресоване і повернуто до української мови лише на початку 1990-х років.
От з нього й почнімо. Пригадую початок 1990-х, коли деякі наші журналісти завзято заходилися «реанімовувати» проривне «ґ», кидаючись з однієї крайнощі в іншу. Казали й писали: «маґазин», «ґазета», «ґаразди», навіть «ґарно» і «Ґаличина». Це звучало доволі кепсько. Загалом м’яке проривне «ґ», хоча й характерне для української мови, утім тверде фрикативне «г» більш притаманне українському духові, і є не меншим маркером, не меншою ознакою українськості, аніж знамениті «паляниця» і «Укрзалізниця». Кацапи завше «ґекають», в них цей звук завжди м’який, а українці здебільшого твердо «гекають».
Під час відеорепортажів «народних кореспондентів» з російської Білгородчини або Курщини, коли в їхні об’єкти влучають українські дрони чи ракети, як приємно серед матюків почути таке рідне нашому серцю тверде українське «г», яке в багатьох поколіннях як на російській (чи то пак українській) Слобожанщині, так і на Кубані кацапам не вдалося викорінити. Власне це тверде «г» і є ознакою того, що там живуть нащадки українців. Оце тверде «г» не могли викорінити у своїй вимові два радянські генсеки: виходець з України – Леонід Брежнєв, і Михайло Горбачов, мати якого (прізвище Гопкало) походила з українського Ставропілля.
Утім повертаючись до «скрипниківського» правопису зазначимо, що в ньому було вказано: «Чуже h передаємо нашим г, що ж до чужого g, то в новіших запозиченнях його треба передавати через ґ, у запозиченнях же засвоєних давніше, особливо з грецької мови, віддаємо перевагу нашому г … (деякі приклади: гегемонія, генерал, але аґітація, ґвардія, Ґете, Ґранада, Ґріґ, ґрандіозний, ґума, лінґвіст, міґрація)».
А вже у «постишевському» правописі проривне «ґ» було повністю ліквідоване: «Іншомовні h і g однаково передаються (незалежно від вимови) знаком г, наприклад:
а) гармонія, гектар, гумор, гербарій, горизонт, гіпотеза, гандбол, Гартман, Гюго. …
б) авангард, гвардія, генерація, графік, гімнастика, грандіозний, гума, грунт, ембарго, агітація, міграція, лінгвістика, агресор, гегемонія … Гете, Гріг, Гренада».
Нині до українських словників повернулося близько 300 слів з літерою «ґ», і треба зазначити, що це не лише слова іншомовного походження, а також і питомі українські слова.
Інші відмінності двох правописів 1928 і 1933 років розглянемо в наших подальших публікаціях.