24 березня виповнилося б 60 років народному артисту України, керівнику вокально-інструментального ансамблю «Ватра», композитору Ігорю Йосиповичу Білозору (1955, Радехів – 2000, Львів).
З цієї нагоди 22 та 23 березня у Львівській філармонії відбудеться музичний проект, лейтмотивом якого стала візитна картка «Ватри» – пісня Білозора «Пшеничне перевесло».
Участь у концертах братимуть здебільшого «ватрівчани», які від початку творчої діяльності колективу працювали з Ігорем, – Марта Лозинська, Ігор Курач, Олексій Сердюк, Іван Огар, Андрій Береза, Юрій Кедринський. Серед солістів-ветеранів – екс-дружина композитора Оксана Білозір, співак Мар’ян Шуневич, перший виконавець пісні композитора «Не сип, мила, скла» Ігор Богдан, скрипаль Олег Кульчицький, перший виконавець «Світлиці» Володимир Прасоленко. Виступатиме й теперішня «Ватра» під керівництвом Андрія Кучерепи.
У фойє філармонії експонуватимуть світлини друга Ігоря Йосиповича –фотомайстра Володимира Дубаса, який зафіксував майже весь творчий шлях Ігоря Білозора зокрема і «Ватри» загалом.
Ігор Білозір та Володимир Дубас. Фото з особистого архіву Володимира Дубаса
Як розповів ZAXID.NET Володимир Олексійович, познайомилися вони наприкінці 1981 року – після концерту «Ватри» у Палаці культури ім. Кузнєцова (тепер – ім. Гната Хоткевича). На той час Дубас працював фотокором у газеті «Ленінська молодь» (згодом, з 1990 року, – «Молода Галичина»).
Я той концерт фотографував. А потім ішли разом додому – вулицею Калініна, зараз Замарстинівською, у бік центру. Нас тоді багато було – друзі Ігоря, журналісти, актори… Отак і познайомилися.
Який Ігор був у спілкуванні?
Нормальний.
На зіркову хворобу не хворів?
Ні! Навіть можу сказати, що він був занадто доступний у спілкуванні.
Потім, після цього, що? Обмінялися телефонами?
Творча молодь у Львові тоді постійно збиралася, щось ми обговорювали… Я, як фотокор молодіжної газети, постійно бував на якихось подіях… Мав можливість спілкуватися із тисячами цікавих людей. З багатьма затоваришував. З деякими підтримую дружні стосунки досі…
З Ігорем ми постійно бачилися на подіях, а «Ватра» була тоді була дуже популярна, дуже затребувана. Її скрізь запрошували. От там ми і спілкувалися.
Поза тим?
Дружили сім’ями, дружили особисто. Святкували дні народження, разом зустрічали Новий рік… Часто бачилися. Коли він був вільний у вихідні, я приходив до нього – Ігор відключав телефон і ми спілкувалися. Він давав мені слухати музику. Я на музиці не розуміюся зовсім, але говорив що думав: подобається чи не подобається. Ігор, як творча людина, часом засмучувався. Бо, напевно, хотів, щоби його хвалили… У нас були спільні теми до обговорення. Він ділився зі мною потаємним.
Розкажете про це?
Ні. Дуже багато чого Ігор забрав зі собою… І я нікому нічого про таке не розповім.
Який був Білозір на людях, тобто під час виступів, і у невимушеній, без сторонніх очей обстановці?
Жодної різниці у поведінці не було.
Тобто масок не носив?
Абсолютно!
А як він ставився до того, що ви його фотографували? Як мовиться, у неробочій обстановці? Не пручався? Не всі ж оце люблять.
Нормально. Мені багато кого доводилося фотографувати… Я Ігоря фотографував і на Фестивалі молоді і студентів у Москві 1985 року у Парку культури імені Горького. Концерт затягнувся до ночі. Тоді всі позбігалися слухати українську музику. Я їздив з багатьма концертами «Ватри». А Ігор колись їздив з моєю редакцією по гриби, і там я його знімав… І на футболі.
Коли Ігор грав, знімав «Ватрі» фото для афіш. Робив знімки Оксани Білозір як солістки. Навіть фото на документи, коли ансамблю треба було їхати за кордон. Я взагалі тоді, та й тепер, нікуди без фотоапарата не ходжу… Отож ніяких проблем щодо знимкування не було.
Скільки в архіві маєте фотографій?
Не знаю.
Чи є ці фотографії зараз затребувані? Я чому про це питаю: зробила експеримент. На місці, де фактично загинув Білозір і де є дошка його пам’яті, перепитувала перехожих, хто такий Білозір? Лишень одна людина з десяти відповідала на запитання. Інші, а особливо це стосується молоді, знизували плечима. І це попри те, що не так багато часу минуло відтоді, як Ігор Йосипович помер. Попри те, що у філармонії є «Ватра», котра виконує його пісні. Попри те, що нещодавно на Личакові йому поставили нарешті надгробок, і про це писали всі ЗМІ... Пам’ять людська дуже коротка!
А звідки молодь знатиме про Ігоря? Вже 15 років, як його нема. Перед тим років із п’ять «Ватра» майже не мала концертів. Крім того, телебачення відмовляло у записах. Казали – неформат. Ігор дуже переживав. То, повторюю, звідки молодь може про нього знати? До речі, на весіллях досі співають його пісні і танцюють під них.
Але ж ніхто не оголошує автора.
Так, музику сприймають як народну. Щодо фотографій Ігоря, то й вони незатребувані. Єдине, що ми зробили виставку 2013-го, коли відкривали пам’ятник на Личакові, випустили каталог. Іноді телефонують з редакції якоїсь чи знайомі, просять знімки… Але дуже рідко.
Коли Ігор з травмами потрапив до лікарні, про це майже ніхто не знав. Розголос пішов тільки-но через кілька днів, і то тому, що його стан значно погіршився. Чому так?
Мені зателефонували ще тієї ночі, як сталося лихо. [Ігора Білозора у центрі Львова побили відвідувачі кав'ярні Дмитро Воронов і Юрій Калінін, яким не сподобалось, що композитор виконанням українських пісень з друзями заважає співати їм російський шансон - ред.] Я знав про це. Ми, друзі, чим могли, тим допомагали – грішми, ліками. Ліки дорого коштували, і ми збирали кошти, передавали родині. Звичайно, якби медики відразу поставилися до хворого з належною увагою і відповідальністю, такого кінця не було б. Принаймні жив би…
Але ж стан Ігоря ще тоді не був важким?
Як вам с казати? Це знають тільки медики. Ігоря доправили до лікарні у ніч із 8 на 9 травня, тобто у передсвяткові дні. Далі – свято. Вочевидь, у зв’язку із святами приділили йому неналежну увагу. Говорили, що був запах алкоголю від Ігоря, коли його привезли…
Коли два роки тому до Львова приїжджала Оксана Білозір зі сином Андрієм, то неодноразово наголошувала, що Ігор – ангел-охоронець української родини. То чого вони розлучилися?
Мої суб’єктивні думки навряд чи когось зацікавлять… Ліпше спитати Оксану, тим паче, що вона активно долучається до відзначення ювілею і братиме участь у концертах пам’яті Ігоря у Львові.
Через три роки після розлучення Ігор знову одружився. Але я часто чула від багатьох людей, котрі знали Ігоря, що Оксана – єдина любов у його житті…
Ігор любив Оксану дуже сильно. Я б сказав – фанатично. Після отого болісного розлучення ми проводили разом багато часу, багато говорили, і він, згадуючи колишню дружину, жодного разу не сказав про неї поганого слова. І називав її не Оксана, а Оксанка…
Звідки отой його улюблений вислів «куртка на ваті»?
Це для посилення мовлення. На кшталт «типу». Це всі сприймали з гумором, знали що це ноу-хау Ігоря.
Що любив Ігор окрім музики? Хобі мав?
Цікавився футболом. Дуже любив мультики – мав всю серію «Ну, постривай» і любив переглядати. Книжки читав. Музику писав. Їздив до мами в Радехів. І ходив по бюрократах,бо тривалий час шукав місце для своєї студії.
Сину уваги достатньо приділяв?
Здебільшого Андрієм займалася мама, Ігоря, бо «Ватра» постійно була на гастролях. А коли мав час, то, звичайно, приділяв увагу – брав зі собою на футбол, гуляв…
Де Ігор найбільше любив виступати? У селі, в місті, за кордоном? Можливо, їдучі за межі країни, готував якусь особливу програму, щоби підкреслити шарм української пісні?
Мені здається, що для нього не мало значення місце виступу – Ігор відносився до всіх концертів дуже серйозно і дуже переживав, щоби все вийшло. Тобто і в селі «Ватра» виступала так, як на сцені Палацу культури.
До речі, хотіла спитати, чи якось особливо Білозір сприймав наближення Незалежності?
Ми з Ігорем були вже на першому мітингу у Львові – 7 липня 1988 року біля Франкового університету, коли до пам’ятника Франкові прийшло кілька тисяч людей. Ігор був патріотом України і сприймав події з переживанням, хвилюванням, радістю і чим міг, тим сприяв. Його пісня «Встань з колін, народе мій!» стала тоді фактично Гімном України.
Кілька хвилин тому ви сказали, що вже за часів Незалежності Білозір став незатребуваним. Я тривалий час працювала на ЛТБ і добре пам’ятаю записи «Ватри», котрі йшли один за одним. То що сталося? Люди лишилися працювати ті самі…
Так. Але керівництво змінилося. Прийшли часи комерціалізації. Щоби показати пісню на телебаченні, потрібно було платити. А платити він не хотів. Зрештою, і не мав чим платити. І говорив: «Нічого, Володю, доживемо до того часу, коли до нас приходитимуть і проситимуть пісні».
І це було гірке розчарування. Бо «Ватра» пережила часи шаленої популярності, а тут, коли до влади прийшли начебто свої, рідні, патріоти неньки-України, ти став непотрібним.
Вже стільки часу минуло, як нема Ігоря Йосиповича. Звичайно, за цей час була можливість викристалізувати для себе риси, які назавжди залишаться в серці. Яким він був?
По-перше, моїм близьким товаришем. Мені його постійно у ті п’ятнадцять років не вистачає… Кожен день згадую його. Він був Овен, а я – Скорпіон. Я міг йому сказати в очі все, що думаю. Він міг на мене образитися, але все рівно ми потім спілкувалися… Це не тільки моя велика особиста втрата, це втрата для України. Ігор був феномен у музиці, композитор від Бога.
Його не стало і не стало української ліричної гарної пісні, де є чудова музика і де є добрі слова. Він завжди старався працювати з добрими поетами. Наприклад, Богданом Стельмахом, Романом Кудликом, Вадимом Крищенком...
Він був великим життєлюбом. Зрештою, як можна жити у Львові і не бути таким? Згадую про нього постійно. Зробив виставку 2005 року, 2013-го. Всі фотографії збережені, вмонтовані у рамки. Також постійно спілкуюся з учасниками «Ватри», котрі працювали з Ігорем.
Ви для себе виокремлюєте якусь його пісню?
Мені подобається багато його пісень. Є й такі, котрих не сприймаю. Наприклад, «Не сип, мила, скла». Дуже люблю пісню «Нам не зашкодить чарка вина». Коли приходив на репетиції «Ватри» до філармонії, то хлопці, бачачи мене, починали її співати.
Звичайно ж, люблю його «Мамину світлицю», «Пшеничне перевесло». Також «Голубий сніг» на слова Анни Канич – з останніх творів Ігоря. На жаль, їх мало хто тепер знає…